Нещодавній фільм «На західному фронті без змін» Едварда Берґера — другий за кількістю нагород на Оскарі-2023, де заслужено виборов чотири статуетки за найкращий фільм іноземною мовою, найкращу оригінальну музику, операторську роботу і роботу художника-постановника. До того він здобув найбільше премій на 76-ій церемонії вручення премії БАФТА (7 нагород з 14 номінацій).
Тож за всіма показниками — це визначний фільм. І за гамбурзьким рахунком — це перемога літератури. Перемога найкращого воєнного роману про війну. І водночас антивоєнного. Еріх Марія Ремарк створив твір на всі часи, поки війни будуть актуальні, прагнувши подати і не «звинувачення, і не сповідь, а спробу розповісти про покоління людей, що їх занапастила війна». Й успіх стрічки за мотивами твору Ремарка — це якраз торжество літератури, чергове свідчення її засадничої роль у взаємодії із кіно. Цікаво, що перша екранізація «На західному фронті без змін» вийшла вже за рік після появи книжки — в 1930-му, і на третій церемонії нагородження Американської академії кінематографічних мистецтв і науки стала найкращим фільмом.
Читайте також: Оскар–2023: все завжди несподівано, але водночас без змін
І якщо подивитися на найвизначніші кінокартини, що ставали головними тріумфаторами на «Оскарі», то виявиться, що це здебільшого екранізації, оригінальних історій значно менше. Врешті-решт, кіно — це одне з наймолодших мистецтв, і хоч зараз воно є найпопулярнішим і найприбутковішим, однак без літератури його б не існувало, бо література — це базис культури. Тільки з літературних текстів народжуються ті ідеї, які потім розвивають і просувають і в кінематографі, і в інших галузях культури.
Тільки з літературних текстів народжуються ті ідеї, які потім розвивають і просувають і в кінематографі, і в інших галузях культури.
Кіно з’явилося як документальний атракціон, зрежисовані побутові замальовки, анекдоти, життєві сценки. Атракціонні жанри, вочевидь, нікуди не зникли і пройшли сумний і знаковий шлях від геніального Чарлі Чапліна до сучасних екшенів, однак великим кіно стало лише тоді, коли почало брати літературу за свою сюжетну основу. В Європі це відбулося в 1902 році, коли Жорж Мельєс зняв свою культову короткометражку «Подорож на Місяць», пародію на Жуля Верна і Герберта Веллса. У США це сталося дещо пізніше — в 1915 році, коли Девід Ґріффіт явив своє «Народження нації», екранізацію роману і п’єси Томаса Діксона-молодшого. І з цим був пов’язаний багатозначний кінопарадокс: дуже часто літературний матеріал для сценарію не був першорядним твором, але, трансформувавшись, ставав визначним візуальним феноменом. Давши першопоштовх, розчинявся у видовищному дійстві, стаючи невидимим риштуванням. Однак без цього художнього підґрунтя не існувало б повноцінного кіномистецтва як явища культури. Втім, як і інших мистецтв.
Обкладинка першого видання книги Ремарка «На Західному фронті без змін»
Ми знаємо найдавніші історії людства тільки тому, що це цікаві історії. Спочатку усні (фольклор), потім записані (література). Міфи, казки, легенди, байки (найдавніші «фабули»), оповідання, повісті, романи — усе, переосмислюючись різними цивілізаціями, стає надійним підмурівком нашого культурного існування, закоріненого в слові. І навіть імовірне зникнення книжок, як у «451 градусі за Фаренгейтом» Рея Бредбері, не означає кінець літератури, а просто відкидає її до початкового етапу усного слова.
Маттіас Ерцберґер (в центрі) під час перемовин про мир у Бельгії, 1918
Найдавніші літературні твори — про постійну війну і недовготривалий мир, часто показані в метафоричному смислі як боротьба смерті та життя, вічного і тимчасового. Скидається на те, що художня творчість здавна хоче нам повідомити якусь важливу істину, але ми вперто не хочемо її сприймати. І в цьому аспекті стає зрозуміліше, чому сценаристи «На західному фронті без змін» своєрідно перенесли на екран твір Еріха Марії Ремарка, передусім додавши до нього паралельну історичну лінію про реального політика Маттіаса Ерцберґера, який одним із перших починає переконувати військове керівництво Німеччини в необхідності примиритися із союзниками. Для українців ці історичні колізії по-своєму близькі, бо лише нещодавно до нас прийшло розуміння, що спочатку має бути перемога (однозначно — наша), а вже потім мир. І тому дивитися за тим, як наші вороги в 1918 році відчайдушно прагнуть миру, збагнувши, що перемога вже недосяжна — надзвичайно корисно, бо латинська фраза «Хочете миру, готуйтеся до війни», на жаль, ніяк не розгубить своєї злободенності.
Читайте також: Одеса і Булгаков. Скільки ще має прилетіти ракет, щоби ми перестали дивитися в бік російської культури?
Так спочатку література намагається достукатися до слухачів і читачів, а потім, розгубивши аудиторію, передає свою естафетну паличку кінематографу — і все заради того, щоб застерігати народи від повторення помилок. Попереджати марно, так, але не втомлюватися це робити, обираючи дедалі новіші способи вираження, нав’язливо говорячи ті самі старі слова. Саме тому література була і буде базисом культури, бо саме в ній автори вперше виразно формулюють ті думки, які надалі обговорюють в кіно, в телевізорі, в політиці та й на кухні. Саме тому література, перебуваючи на історичних позвах з іншими формами окультуреного людського досвіду, продукує ідеї, які визначають наше життя, даючи йому надійний фундамент і не даючи згаснути вірі в перемогу.