Але вітчизняний читач – допитливий, тому збігло за нашими мірками небагато часу, і на цю тему стало можливим посутньо говорити й у нас. Нині маємо вже до двох десятків книжок із репортажистики – і перекладних, і власних. Першою з них, очевидно, слід вважати «Імперію» гуру польського репортажу Ришарда Капусцінського, після якого список жанру став швидко поповнюватися, й нині в книгарнях можна знайти «літературу факту» від Вітольда Шабловського, Лукаша Сатурчака, Маріуша Щиґела, Тома Файлінґа, а також українських авторів: «Ліхіє дев’яності» Леся Белея, «Україна: масштаб 1:1» Олега Криштопи та ін.
Свою роль відіграв також конкурс художнього репортажу «Самовидець», організатори якого щороку оголошують певну тему, а опісля видають збірник найкращих репортажів. Своїй польській товаришці я нашу розмову днями нагадала й цього разу вже запропонувала кілька книжок – на спільну радість. Бо Україна нині викликає у світі й літературний інтерес, слово лише за пропозицією. А цьогорічна весна принесла вітчизняному читачеві кілька новинок, про деякі з яких і поговоримо.
Читайте також: Книжки для тих, кому болить
Найочікуванішим виданням стала книжка Дениса Казанського «Чорна лихоманка: нелегальний видобуток вугілля на Донбасі». Власне, про що оповідь, цілком зрозуміло вже з назви. Настільки само чітким і зрозумілим є текст під обкладинкою: автор детально описує історію рукотворної руїни одного з найбагатших на високоякісне вугілля регіонів світу, яка бере свій стрімкий сумний початок від закону про реструктуризацію, ухваленого в 1996-му, і триває досі. Фаховий журналіст, який багато років спеціалізується на дуже конкретній тематиці, Денис Казанський аргументовано й послідовно показує на прикладах доль шахтарських міст, окремих шахтарів, місцевих злодіїв у законі, як за участю й активного сприяння представників влади усіх рівнів, аж до міністрів і президентів, або ж за корисливого покровительства можновладців будь-якого кольору й поглядів відбувався й далі відбувається один із найбільших злочинів – і проти людини, і проти природи, і проти держави. І головне – зовсім поруч, на нашій землі, за нашої мовчазної згоди. Власне, кожному трішки політично активному українцеві загальна картинка грабунку Донбасу відома, тобто для нас книжка не може стати шоком чи одкровенням, але вона однозначно заповнить прогалини, пазл після прочитання складеться остаточно. Стилістика дає змогу «проковтнути» її захоплено й легко, хоча поціновувачі жанру можуть зауважити, що в «Чорній лихоманці» більше власне журналістики, аніж літератури. Вона справді більше нагадує розлоге журналістське розслідування, якому для блискучого художнього репортажу бракує тільки стилістично олітературненого викладу й, можливо, емоційності. Проте не стверджуватиму, що це недолік, бо таким, вочевидь, був задум автора, таким є стиль його письма. І він цілком заслуговує на якнайрізноманітнішу похвалу після прочитання.
Читайте також: Читати, жити й перемагати
Інша гучна у вузьких колах книжка – «Майдан Тахрір. У пошуках втраченої революції» відомої журналістки Наталі Гуменюк про революції та – особливо – післяреволюційне життя країн Близького Сходу, про період після Арабської весни. У виданні майже немає історичних обставин, обмаль опису та спостережень, зате багато живих людей, зокрема й активних учасників карколомних для кожної країни подій, які ще кровоточать, а також їхніх коментарів. Читач услід за авторкою мандрує з країни в країну зі швидкістю авіаперельотів, не маючи змоги й часу затриматися в жодній із них для уважнішого споглядання та розмислів, лише схоплюючи на льоту короткі репліки й намагаючись зіставити їх із реаліями українськими, на що натякають і назва, й автор передмови. Кліпове споглядання світу врешті формує картинку, яку шукала й сама авторка, випускаючи з поля зору те, чого не толеруватиме європейський погляд на Схід. Дуже поліфонічна книжка, зрештою, звучить доволі монотонно. Але й такий погляд потребує уваги, бо здатен поставити перед вдумливим читачем багато запитань, розбудити його цікавість, прагнення більше дізнатися про Арабську весну. Тому далі просто мусить бути.
Читайте також: Книжкові новинки: від крокусів до літератури в 3D
Десертом для поціновувачів художньої репортажистики може стати ще одна новинка весни – книжка польської авторки Малґожати Реймер «Бухарест: пил і кров». «Румунія межує з Україною, проте що ми про неї знаємо?» – такою є перша фраза до читача ще з анотації. А й справді? Польська журналістка, якій це чомусь стало потрібно, побачила сучасну Румунію еклектичною, дуже тимчасовою і знайомо-пострадянською – тут справді все надто схоже на нас. Від першої частини «Комунізм: золото й болото» й до останньої «Сучасність: орієнт і облуда» перед читачем розгортається дуже болюча картинка людського життя як страждань, що неминуче йдуть поруч із тоталітарним режимом і довго даються взнаки опісля. У книжці отримуємо безліч доль конкретних людей, із цих історій постає клаптикова ковдра Румунії останніх 50 років. Наприкінці авторка намагається після всього відчутого болю відшукати красу Бухареста, проте насамперед знаходить упевненість: хай там що і як, а вона туди неодноразово повертатиметься. Бо направду важливе не завжди естетично довершене, але це завжди те, що через співпереживання ввійшло під шкіру й стало частиною тебе. Те, що можна осмислювати й прагнути пізнавати до безкінечності.
Українцям своє минуле, зокрема й недалеке, ще тільки належить пізнавати, як і країн, із якими нам довший час було по дорозі, але добре, що ми вже на цьому шляху, перші кроки зроблено. Залишилося тільки вкотре не схибити.