Лірика одинаків

Інколи, якщо слухати не вухами, а серцем таких виконавців, як Віктор Морозов, Тарас Чубай, Анатолій Сухий, Едуард Драч, Олександр Смик, Сестри Тельнюк, Марія Бурмака, Тарас Компаніченко, відчуваєш якісно іншу, ніж у поп-культурі, ментальну енергетику. Можливо, тому цієї музики немає в «ящику», який апріорі є не тільки носієм, а й генератором пластмасово-силі­­ко­­нових симулякрів. Коли ж чуєш пісні бардів, заплющивши очі, то уявляєш собі нашого «класичного» лірника край дороги, який ніби внутрішнім зором прозріває минуле і майбутнє. Такий потужний духовний егрегор нації, як коб­­зарсько-лірницька традиція, не був знищений ані кремлівськими наглядачами в 1930-х, ані подальшою тотальною деградацією епо­­хи «розвинутого соціалізму». Визначення жанру «співана поезія» багато років тому придумав музикант Олег Покальчук. Це словосполучення успішно прижилося, але паралельно авторів «музики-слів» і далі називають бардами, а тих, хто озброївся електрогітарами й барабанами – бард-ро­­керами. Це велика й строката компанія людей, які найбільше цінують мистецтво володіння словом, а до гри ставляться, як до священнодійства.

У 2000-му львівський гурт «Четвертий кут» на чолі з Вік­тором Морозовим видав знаковий альбом «Треба встати і вийти» на слова поета й барда Костя Москальця, який зараз веде спосіб життя інтелектуала-самітника у невеличкому селі. Відомим Віктор Морозов став ще в 1970-ті завдяки ансамблю «Арніка», одному з найпопулярніших в Україні ВІА. Пізніше він створив у Львові Театр пісні «Не журись», у якому Тарас Чубай був наймолодшим автором. Ще один проект Морозова – гурт «Четвертий кут» невдовзі став чимось на зразок еталона для команд бард-ро­­кового напряму. Це підтвердив київський кон­­церт-презентація альбому «Армія світла» в 2008-му, а самого музиканта увінчали віртуальні лаври патріарха укра­­їнського бард-року. До речі, Віктор Морозов став лауреатом першої «Червоної рути» в 1989-му.

Рутівської закваски виявився ще один дуже своєрідний бард-клавішник – Сергій Шишкін. Нещодавно в Києві він презентував свій новий альбом, названий за однойменним хітом «Западенська зима», довівши всім, що є ще порох у порохівницях. «Кожен із нас, – розповідає Шишкін, – мав свій специфічний досвід спілкування з такими структурами, як КСП – клуби самодіяльної пісні. Щоб вижити, «кспешники» не занурювалися у соціально-по­­літичну тематику так, як це робили ми. Я мешкаю у Володими­­рі-Волин­­ському, це на кордоні з Польщею, природно, ми слухали багато польської музики. Там є мій польський «аналог» – Гжегош Турнау. Він – центр стилю та естетики, а тому популярний. Наші ж походи в суміжні жанри забороняли – як це, мовляв, бард і… клавішник. Тому в 1990-х ми й побили горщики з КСП».

Слово як фундамент: музиканти-публіцисти

На легендарній дебютній «Червоній руті-1989» у Чернівцях найбільшими і найважливішими були сегменти авторської пісні та рок-музики. Живим символом загону співців, що відчули першими той самий «вітер змін» у повітрі, був власник колоритного бас-ба­­ритону Василь Жданкін. Ставши володарем Гран-прі, виконавець на заключному стадіонному гала-концерті на свій страх і ризик заспівав «Ще не вмерла Україна». Тоді перше місце в номінації «авторська пісня» посів молодий лікар із Черкас Едуард Драч. Далі в нього були й інші перемоги на фестивалях співаної поезії («Оберіг» і «Білі вітрила»). На початку 1990-х він найактивніше з-поміж інших музикантів гастролював світом, виступаючи перед українською діаспорою. Окрім співу під гітару, Драч серйозно цікавився звучанням кобзи, бандури, ліри, тому навчався автентичної гри в кобзаря і майстра музичних інструментів Миколи Будника. Невдовзі черкаський бард стає учасником «троїстих музик» київського «кобзарського цеху», паралельно працюючи в жанрах поп-року й фольк-джазу. При тому впевнено культивує кобзарську манеру співу. Найважливішим у дискографії Драча є мультимедійний альбом «Небо України», де зібрано його найбільш засадничі речі.

Найгострішим у компанії музикантів-публіцистів був і залишається рівненчанин Олександр Смик. «Час для правди юродивих», «Параноєвий ковчег», «Діагноз Україна», «Франкінштейн у вишиванці» – ці й інші альбоми Смика підкуповують очевидною простотою та силою. Власне, силою слова. Нічого, крім хриплуватого голосу й гітари. Проте цього досить, щоб тебе пройняло, мов електрошоком.

Дивовижна самодостатність сатирика Тризубого Стаса стає цілком очевидною, якщо поспіль прослухати збірку з чотирьох його альбомів під назвою «Я повертаюсь» (шкода, що Стаса більше немає з нами). Відчуваєш, що це і є наше життя, адже в ньому знаходиться місце і комедії, і трагіфарсу, і драмі. Стас тривалий час спів­працював із Театром пісні «Не журись», був там актором. Не забуду, як на фінальному концерті «Червоної рути» в Запоріжжі у 1991-му він співав «Гудбай, компартіє, гудбай», і стадіон в ейфорії підспівував, а наступного дня кремлівський ДКНС (ГКЧП) з телевізійних екранів перекреслював усі наші сподівання на свободу.

Олександр Ігнатуша – найвидатніший з-поміж наших акторів і режисерів-співаків. Парадоксально, але єдиний, виданий ще 2005-го, диск «Білий вовк» до цього часу б’є рекорди ротацій на «Українському радіо» й на радіо «Культура». Його баритональний тембр зачаровує, магнетизує. Всі пісні з альбому «Білий вовк» – це родзинки співаної поезії, аранжовані Андрієм Шустом, зіграні Григорієм Лу­­к’я­­­ненком із «Рутенії», Григорієм Махном із «Другого дихання», Олександром Єгоровим із «Небесної копалини».

Жіночий мелос – балади, романси, елегії

Сестри Тельнюк так само «похрещені» вогнем першої «Червоної рути», який ще палає, – і чим далі, тим переконливіше. Самобутній симбіоз арт-року, співаної поезії та суто індивідуальної інтонації зі вкрапленнями джазу й блюзу власне й породив це яви­­ще. Дебютний альбом «Мить» був першою спробою знайти особисте, окремішнє звучання. Далі родинний дует лише вдосконалював уже знайдене, а з появою таких «монст­­рів», як Олег Путятін, Іван Небесний та Роман Суржа, їхні композиції набули арт-рокового шарму. Успішні гастролі в Канаді й США лише підтвердили правильність обраного вектора, а в Україні Галя й Леся стали виразними антиподами поверхневої попси. Найкращі альбоми: «Тиша і грім», «Жар-птиці», «У.Б.Н. Пісні з вистави», «Жовта кульбаба». До речі, нещодавно відбулася пре­­м’єра безпрецедентного для України студійного відеопроекту Re­­hearsal, що є, по суті, оригінальним музичним фільмом із бонус-треками.
Усі 11 платівок Марії Бурма­­ки стали наочною ілюстрацією еволюції співачки з Харкова, яка потужно заявила про себе в кінці 1980-х, а згодом перетворилася на справжню діву рок-мейнстриму. Марія Бурмака – автор десятків глибоких за змістом і легких за подачею бардрокових хітів. Свій камерний вокальний діапазон вона використала з максимальною користю для створення образів – зовні ніжно-жіночих, а внутрішньо напружено-драматич­­них. Але ось парадокс: коли слухаєш Марію у варіанті «я й гітара», її балади проймають навіть глибше, ніж у аранжованому вигляді. І це при тому, що аранжування в неї «смачне й модне».

Каіros – це поняття, що означає «час, наповнений змістом». Кращої назви для альбому Ольги Богомолець годі шукати, оскіль­­ки він наповнений не лише змістом, а й любов`ю до поезії, тонкими, навіть тендітними почуттями. Якщо хочете відчути душу українського романсу, яким він є сьогодні – послухайте її пісні.  Непрофесійний музикант, Богомолець, працюючи з фаховими виконавцями (Ген­­надій Івчен­­ко – саксофон, флейта; Сергій Хмельов – перкусія; Василь Три­­­­ліс – гітара, струнний квартет «Київ­­ська камерата»), «підтягнулася» до рівня майстерної переконливості в усьо­­му, що робить на сцені й у студії. Десять років Ольга співає авторські композиції та пісні, написані на вірші видатних українських поетів: Ліни Костен­­ко, Василя Стуса, Олени Теліги. Останнім часом співачка все частіше виходить на сцену разом з іншим відомим бардом Ігорем Жуком. З Ігорем вони познайомилися ще на «Червоній руті» в 1991-му, разом виступали на фестивалі авторської пісні «Оберіг-1991» у Луцьку, на фестивалі української культури в Сопоті (По­­льща). Ігор Жук і Ольга Богомолець записали також спіль­­ний альбом «Нас двоє», який було складено з дуетних пісень.

Без табу на експерименти

У 1989-му студенти Київського держуніверситету Анатолій Сухий та Кость Єрофєєв створили гурт «Рутенія». Перші обойми пісень були такими собі «квітами зла», що сходили в коловерті нічних посиденьок, розпиття портвейну, демонстрацій протесту, іспитів, мандрівок, поетичного та політичного самвидаву й рок-н-ролу, позаяк їхнє життя і було безперервним рок-н-ролом. Дебютна підпільна збірка «Україна сучасна в рамках дозволеного» складалася з відвертого стьобу, пародій і чорного гумору. Потім був іще крутіший самвидав – альбом «Похрещені вогнем», що його друзі-студенти просто розібрали на цитати. Посилений досвідченішими музикантами з «Табули Раси» та «Рок-тріо» склад «Рутенії» записує «Вулиці рожевого міста» – збірку, яка зробила гурт відомим. І, як це часто буває зі студентськими формаціями, склад кардинально міняється, аби 1998-го на маленькому лейблі «Гарба» видати ритм-блюзовий альбом «Провінційний джаз». Незачесані думки, смак «шершавого буття», дух катарсису й правдивий драйв зробили цей диск знаковим. Ще один суто рутенівський альбом «Неопалима купина», складений із пісень про УПА, Сухий і компанія випустили в 2007-му.

Лідера гурту «Самі свої» Олега Сухарєва – музиканта з Кам’янця-Подільського, однако­­во добре знають і барди, й рокери. На ліриці Олега Сухарєва позначився вплив Тризубого Стаса, з яким він був знайомий ще тоді, коли їздив як конкурсант на фестивалі співаної поезії. Між іншим, перший серйозний іспит на зрілість Сухарєв складав на Майдані під час проведення акції, присвяченій річниці загибелі Георгія Гонгадзе, куди його запросили Тризубий Стас і Едуард Драч. На початку нульових група «електризувалася» й записала свій перший альбом «Смарагди», який офіційно вийшов лише у 2007-му. Активно концертуючи фестивальними майданчиками України, «Самі свої» вдосконалювали власний стиль, а Олег Сухарєв, як лідер команди, весь час прагнув максимально актуалізувати тексти. Й вершиною тих пошуків став блок нових пісень, у яких переважають панк-рокові мотиви з ядучими словами та яскравим соціально-сатирич­­ним «бекграундом». Ці композиції ввійшли до останнього релізу (2009) гурту, що носить досить дивну назву «Чому вниз?». «Це запитання, – пояснює Олег, – є найважливішим для українців протягом останніх 18 років. Чому ми як країна не відчуваємо поступу вперед і вгору? Чому нас і надалі душить чиновницька корупція й бюрократичний апарат? Звісно, коли подібні запитання ставить рок-гурт, то суспільство чомусь сприймає це як нахабство. Але я вас запевняю, якби ці питання звучали з вуст, наприклад, міністрів-силовиків, ми би співали про щось інше. Тим більше, що «Самі свої» за статусом – стовідсотковий андеграунд, відтак і почуваємося в рідній країні як така собі паралельна культура, яку не хочуть помічати телеканали й радіостанції, тож ми шукаємо альтернативні шляхи до слухача. Зокрема це інтернет-спілку­­вання та маленькі клубні концерти».

Один із найнестандартніших гуртів «Ворождень» сьогодні технологічно живе в майбутньому. Колектив виник у 1998-му, й за цей час видав 13 альбомів в… інтернеті. Це так звані інтернет-релізи, поміж них «Містика» 2005-го, «Чорні крила» 2007-го та «Добрі наміри» 2008-го, які прихильники команди скачали з сайта «Ворождня» по 12-15 тис. примірників кожен. Нині лідер гурту Володимир Кучинський готує живу презентацію свіжого альбому «Психо» (2009), що вийшов значно психоделічнішим за всі інші. «Ворождень» створює музику на перетині медитативності, містики й філософії. Парале­­льно Кучинському вистачає сил видавати матеріал проекту «Тотем», суміш ембієнту з технопопом, що фактично є калькою з Depeche Mode. У 2004-му хлопці здійснили свій власний прорив у міжмережжі – відкрили лейбл Vorozhbyt Re­­cording Group, який видає інтер­­нет-релізи команди, підтримує стосунки з фанами та координує дії фан-клубу.

Розквіт активної творчої діяльності Павла Нечитайла у складі акустичного гурту «Пропала грамота» збігся в часі з дуже непростим періодом у його житті. Він був автором програми «Варган» на колись улюбленому радіо «Київ». Це була надзвичайно цікава передача про фольклорну музику з усього світу, й на цьому радіо – єдиному в столиці України – звучала виключно українська музика. Однак люди мера Черновецького силоміць змінили формат на звичайний, тобто на суміш блатняка й московської попси. Під муніципалітетом тоді, в 2007-му, були мітинги й пікети, але «віз і нині там». Після цього Павло пішов у вільне плавання разом із «Пропалою грамотою», музика якої зазнала суттєвих змін. Теперішню самобутню еклектику «ПГ» Павло визначає як «подільський фундаментал», як щось коренево-дотичне, що водночас містить виразні світові впливи. Гурт активно концертує й видав два розкішних альбо­­ми – «Цейво» та «Гонор».

Погляд у майбутнє

Минуло 20 років від ча­­су появи двох найважливіших інтегральних імпрез, які сформували обличчя сучасної національної музичної культури. Це «Червона рута» та «Оберіг», де, зокрема, стартували й герої жан­­ру співаної поезії. Подальший, справді креативний розвиток жанру повністю залежить від внутрішньої потреби бардів оновлюватися музично й змістовно. Колись вистачило мужності Марійці Бурмаці перевести мінімалістичну формулу «голос та гітара» у формулу «поезія плюс поп-роковий драйв» і ще довго триматися на плаву. Сестри Тельнюк від того, що іменували авторською піснею, еволюціонували до вишуканих форм арт-року й стилю нью-ейдж. Сергій Шишкін, який починав як бард, нині зробив «Западенську зиму» з тонким і щемливим присмаком модерного джазу. Альбом Олександра Ігнатуші «Білий вовк», віртуозно аранжований, побив усі рекорди радіо-ротацій через високу музично-поетичну вартісність і просто вимагає негайного продовжен­­ня. Едуард Драч записав джаз-роковий диск і нині готується в складі «Рутенії» перейти в нове амплуа. «Самі свої» Олега Сухарєва презентують власну версію музики, яку зазвичай називають бард-роком. Цей перелік очевидних творчих досягнень вказує на головне – здатність виконавців співаної поезії зростати й удосконалюватися в реальному часі. Й це свідчить, що майбутнє в жанру – розмаїте, гармонійне й творчо цікаве – безумовно є.

[1747]