Назви місць визначають наші уявлення про них. Саме тому я завжди виступав проти терміна «Східна Європа», яким колись любили послуговуватися на позначення країн, що скніли під комунізмом. Якщо сприймати його буквально, термін ніколи не мав сенсу. Прага розташована західніше, ніж Відень. Гельсінкі й Афіни географічно на сході Європи, але не належать до «Східної Європи». Росія велетенська. Територіальні обшири від Калінінграда до Камчатки повністю нівелюють цю категорію.
Навіть у широкому розумінні нині вона вже геть не актуальна. Конотації бідності й відсталості не відповідають дійсності. За нинішніх тенденцій до кінця цього десятиліття Польща, напевно, стане багатшою за Велику Британію. На тлі диджиталізації Естонії більшість країн — членів ЄС і НАТО видаються примітивними. Не сприяє і геополітика: деякі «східноєвропейські» країни вороже налаштовані проти Росії. А деякі, навпаки, м’яко кажучи, не дуже. Найкраще місце для цього застарілого й неадекватного ярлика — смітник.
Схожі дебати точаться нині навколо ще одного неточного терміна — «Глобальний Південь». У нещодавньому матеріалі у Financial Times зазначається, що він «поблажливий, фактично недостовірний, суперечливий і потенційно може спричинити політичну поляризацію». Поборники цього терміна наполягають, що йдеться про «геоісторичну категорію» на позначення країн, більшість із яких, але не всі, розташовані в південній півкулі та які постраждали від західного колоніалізму, а тепер, як наслідок, стали бідними й маргіналізованими.
У цьому був би якийсь сенс, якби в цю категорію не входили Росія та Китай. Без сумніву, їм знайомі колоніальні утиски, тільки ці країни не жертви, а винуватці. Не витримує критики й параметр заможності. Чилі (багатша, ніж деякі країни — члени ЄС) входить у цю категорію, а Австралія та Нова Зеландія (здавалось би, куди вже південніше) не входять. І знову ж таки гігантські російські території, що підступають до Арктики, позбавляють цю категорію будь-якого сенсу. Та й політичні погляди суттєво різняться. Приміром, щодо зміни клімату й реагування на пандемію.
Мабуть, чи не єдиним доцільним елементом цього ярлика є спроба пояснити, як важко Україні та її союзникам будувати глобальний альянс проти російської агресії. Найбільш промовистою ілюстрацією є те, що дві третини населення Землі мешкає в країнах (майже всі вони належать до «Глобального Півдня»), які не запровадили санкцій проти кремлівської воєнної машини.
Щодо такої катастрофічної ситуації варто бути чесними із собою. Вона склалася не внаслідок російських і китайських операцій впливу, а через те, що великі заможні країни, які здебільшого управляють світом, схильні егоїстично нехтувати проблемою. Зокрема, ідеться про спадщину колишніх колоніальних держав в Африці, Азії та Латинській Америці; провальні війни в Іраку й Афганістані й занепад «глобальної війни з тероризмом»; неадекватне реагування на глобальне потепління, зокрема невиконання зобов’язань із фінансування за Паризькою кліматичною угодою; недалекоглядне й егоїстичне реагування на пандемію COVID-19, коли йшлося про розподіл вакцин; гальмування й скупість у справі звільнення країн від боргу, що супроводжувалося протекціонізмом заможних країн; недопредставленість у міжнародних організаціях.
Тож не дивно, що за кілька десятиліть такого підходу вкорінилося переконання, що «заснований на правилах міжнародний порядок» є західною концепцією і що навіть її прихильники часом займаються лише демагогією. Хіба можна очікувати, що більшість людей на Землі перейматиметься нашими справами, коли ми не переймаємося їхніми. Ми ігнорували їхній голод, бідність і незахищеність, а тепер маємо на додаток жахливу несправедливість, за якої українці платять страшну ціну.
Рішення варто шукати в членів наших альянсів, які ніколи не мали імперій і знають, як воно — бути бідними й витримувати поблажливе ставлення. Інакше кажучи, можливо, «Східна Європа» допоможе нам відновити довіру й співпрацю з «Глобальним Півднем». Тоді ми зможемо нарешті відкинути обидва абсурдні терміни, а там — хтозна, може, і «Захід» відійде в небуття.