Дуже точно, хоча, може, й незумисне, підсумував це непохитний міністр фінансів Німеччини Вольфґанґ Шойбле. «Ніхто нічого Греції не накидає, – сказав він репортерам у Брюсселі, – але зобов’язання залишаються». За день до того грецькі виборці, яким ці самі зобов’язання після багатьох років рецесії добряче набридли, обрали уряд на чолі з партією СІРІЗА, котра виступає проти режиму суворої економії. Можливо, Афіни самі винні у своїх проблемах. Але після п’яти років контролю «трійки» з-за кордону: Європейської комісії, Європейського центрального банку та МВФ, які визначили умови фінансової допомоги Греції, неважко зрозуміти, чому деякі греки вважають, що багато труднощів їм справді нав’язали ззовні.
Шойбле, головний борець за сувору економію в Європі, може, й не хотів показувати тертя в самому серці єврозони. Але через Грецію приховувати їх стало нереально. Розробити план перерозподілу негативних наслідків від величезного боргового тягаря країни – це лише початок. Яніс Варуфакіс – любитель шкірянок і новий міністр фінансів Греції – за тиждень об’їхав кілька європейських столиць у пошуках виходу зі становища, розсипаючи направо й наліво вирізки зі своїх інтерв’ю і надихаючи поціновувачів моди. Його заклики були туманні, але одностайна відмова кредиторів Греції розглядати пряме списання боргу змусила урядовця пропонувати вигадливі схеми, зокрема й прив’язані до показника ВВП облігації, щоб виклопотати допомогу якимись іншими способами. Це було сприйнято без особливого ентузіазму. У будь-якому разі грецькі банки можуть стати нагальнішою проблемою, особливо після заяви ЄЦБ про те, що він більше не прийматиме державні облігації Афін як гарантії. Представникам Євросоюзу набридла неорганізованість греків, і вони вважають за краще продовжити термін дії нинішнього пакета фінансової допомоги, який спливає наприкінці лютого. Схоже, Варуфакіс про це не хоче чути. Але, попри «бурю і натиск» його перших днів на посаді, з’явилися сигнали, що уряд в Афінах розуміє: терпець кредиторів не вічний. Далі не все йтиме гладко, але варто робити ставки на те, що зрештою вони домовляться.
Якщо в економічному сенсі останній виток єврокризи не дошкульніший за попередні, то в політичному це справжні тернові хащі. Незважаючи на всі розмови про зведені останнім часом захисні мури на випадок проблем із Грецією, єврочиновники не забувають ризиків, пов’язаних із можливим її виходом із зони євро. Але що більше вони пропонують коаліції на чолі із СІРІЗА, то дужче ризикують підірвати позиції поміркованих сил в інших країнах. Це дратує правоцентристські уряди, наприклад Іспанії та Португалії, які говорили своїм виборцям про безальтернативність суворої економії та реформ, і відлякує лівоцентристські партії, які можуть утратити найбільше, якщо виборці віддадуть перевагу радикальнішим варіантам (як багато політсил, що виросли зі студентського ультралівого руху, СІРІЗА найрізкіше критикує соціал-демократів). Деякі чиновники відверто визнають, що цю дилему вирішити неможливо.
Поки що члени зони євро зберігають дивовижну єдність, намагаючись оптимальним чином зарадити проблемі Греції. Але під цією поверхнею почали розходитися нові, ще не видимі тріщини. Середземноморські країни разом із північними стражами фіскального порядку вимагають жорсткого курсу стосовно Афін. Франція та Італія відмовляються задовольнити прохання Греції про списання боргу почасти через те, що самі надали їй великі кредити. Але вони, окрім того, потай сподіваються, що дебати перетягнуть іще когось у табір тих, для кого на першому місці зростання. Більшість європейського політичного мейнстриму (навіть у Німеччині) стикається з викликами новоспечених партій, що виступають проти еліт і грають на суспільному невдоволенні та ослабленні старих союзів.
До того ж Греція не єдина проблема єврозони. ЄЦБ, може, й опирається разом із Німеччиною закликам засипати грецькі банки фінансами, але не погоджується з нею щодо кількісного пом’якшення та фіскальної політики. А ще має власні непрості питання, як-от спокуса заповнити політичну нішу, що утворилася внаслідок чвар між національними урядами країн єврозони, в час, коли економіка континенту кульгає. Але центробанки не мають демократичної легітимності: останнє, чого хотів би голова ЄЦБ Маріо Драґі, – це відповідальність за рішення про вихід чи невихід Греції з єврозони.
Читайте також: Бійтесь данайців, що за дари голосуютьс
По всій Європі нарікають, що якби тільки грішники уздріли світло, то все налагодилося б. Але це суперечливий погляд. Одним потрібно лишень, щоб греки та іже з ними погодилися з необхідністю реформувати свою економіку й повернути борги. Другим – щоб Берлін визнав неможливість повернення деяких коштів, але забув про свою одержимість збалансованими бюджетами. Єдиним гірким уроком останніх кількох років стало те, що економічний консенсус не означає політичного. Можливо, знайдеться компромісне вирішення боргової проблеми Афін, але нікуди не зникне проблема популістів ні в Греції, ні деінде.
Залізна воля – це ще не все
Більшість демократичних держав має інститути, які розводять і врівноважують конкурентні інтереси. У єврозоні, навпаки, політика переважно працює через кризовий менеджмент і непрозорі домовленості. Це не може вирішити проблеми спільного валютного ареалу для 19 урядів, кожен із яких по-своєму бачить, як ним управляти. І від політики теж нікуди не подітися. Великих зусиль було докладено, щоб запобігти поширенню фінансових проблем і зміцнити економічні та фіскальні правила. Але без довіри фонди грошової допомоги та банківські союзи на більше не спроможні.
Віддаймо належне виграшу партії СІРІЗА на виборах, що поставив європейців перед питаннями, які вони намагались ігнорувати. Ключові постаті, скажімо, голова Європейської ради Дональд Туск, думають, як покращити управління єврозоною. Завести старий франко-німецький двигун є одним із варіантів. Але якщо греки й німці вважатимуть одні одних відповідно бездушними скнарами та порушниками-рецидивістами, прогресу не бачити. Кожен член єврозони, вступаючи до неї, пожертвував значною частиною суверенітету. Криза показала, як мало з них поки що відчули наслідки цього.
І справді, ігри минулого тижня, мабуть, увігнали в депресію багатьох оглядачів. Немає особливих підстав гадати, що вмовляння цього разу більше сприятимуть порозумінню, ніж доти. Європа знайде спосіб виборсатися із проблем, і розколини знову поростуть мохом. До наступного землетрусу.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com