Причин кілька. Перша: журналістика, хай там як, усе-таки професія. Не кожна людина здатна розповісти про подію, проблему, явище, постать так, щоб було зрозуміло й цікаво. Цього спеціально навчаються кілька років у виші, а потім решту життя. Друга: кожен блогер сам собі встановлює правила, що ж до професійних медіа, то ми за умовчанням вважаємо, що вони діють за протоколом, певним кодексом поведінки, який теоретично гарантує доброчесність і надійність; навіть якщо ми не маємо уявлення, з чого такий кодекс складається і як діє, кожен окремий споживач не повинен знати, важливе припущення самої наявності правил за умовчанням. Третя: ми стежимо за блогерами довгий час, впізнаємо їх за стилем, способом аргументації, вони індивідуальні, навіть якщо ховаються за ніком. У потоці новин неможливо ідентифікувати кожного дописувача, особливо тепер, коли діяльність ботів набула індустріальних масштабів. Фахове медіа ніби бере на себе обов’язки з перевірки репортерів та колумністів, а також їхніх повідомлень, редакція є уявним гарантом сумлінності.
Читайте також: Ідіоти й мерзотники
Я, скажімо, довіряю особисто Сергію Рахманіну, Юрію Бутусову та Віталію Портнікову, але імена більшості журналістів мені нічого не кажуть. Я покладаюся на авторитет «Українського тижня», «Дзеркала тижня», «Цензора», передбачаючи, що редактор узяв на себе певну селекцію джерел і перевірку фактів. Нарешті, для мене важливо, щоб автори, яких читаю або слухаю, були носіями певних цінностей, які я поділяю. Мене не цікавить думка ксенофоба або ностальгента за тоталітаризмом, прихильника «русского мира», хіба що в межах полеміки. Тож бренд видання гарантує, що під його дахом збираються люди, які не доводитимуть мені, що земля пласка, а Сталін був ефективним менеджером. «Відкрита платформа», представлення водночас протилежних позицій скидається мені на шизофренію. Ще раз нагадаю Маклюена: «The medium is the message» («Видання — це послання»). Принаймні так я розумію легендарний афоризм: кожен мовник, кожен ресурс сам по собі є носієм певного сукупного повідомлення. Якщо його базові постулати мене не влаштовують, якщо воно містить непереборні суперечності, перемикаю канал раз і назавжди.
І ще одна місія медіа, про яку я не замислювався, доки не натрапив на есей американського російськомовного письменника Алєксандра Ґєніса: «Програвши інтернету, газета порозумнішала й тепер не так ділиться інформацією, як захищає від неї читача, відбираючи й відкриваючи найважливіше». Без поводиря я беззахисний перед морем інформації, пропозиція якої збільшується зі швидкістю 30% на рік, і це випробування «вавилонською бібліотекою» може виявитися для мене понадсильним. Я потону серед мотлоху заголовків про способи боротьби з грибком, фальшування американцями експедиції на Місяць і пошуки чакри Муладхари. Цю функцію відбору, первинної селекції потоку новин, а отже, структурування світу не слід недооцінювати. ЗМІ створюють символічну реальність, без якої немає реальності як такої. Гасло взірцевого бренда The New York Times не змінилося, здається, за останні півтораста років: «All the News That's Fit to Print» («Усі новини, які заслуговують на те, щоб бути надрукованими»). Тільки за цей час змінилися акценти. Раніше наголос робився на слові «всі», тепер на «заслуговують».
Читайте також: Дивіться, хто прийшов!
Ну й уже зовсім останнє: у так звану епоху так званої постправди має принципове значення віра в те, що істина існує. Завжди складна, багатогранна, суперечлива, потребує уточнень щодо системи координат і точок відліку, але вона, дідько, є! Постмодерністська відмова від неї (мовляв, усе відносно, всі висловлювання, всі позиції й погляди рівнозначні й заслуговують на однакову увагу) є не чим іншим, як поступкою дияволу, про що нещодавно нагадав вельмишановний Мирослав Маринович. Я купую за гроші часопис або заходжу на веб-сторінку, де мене мучитимуть рекламними банерами, не заради того, щоб примножувати безлад у голові. У мене є запитання, я потребую відповідей, мені їх продають. Саме продають! Навколо мене ентропія, і я потребую інформації, щоб її зменшувати, а не плодити. Розуміння світу — робота колективна, тож фахова журналістика бере участь у розподілі праці. Навіть коли сама про це не підозрює.