Київ зупинився, зупинився остаточно. Якщо вірити Яндексу, кілька днів тому було зафіксовано найдовший автомобільний затор в історії міста: майже нерухома низка машин у кілька рядів вишикувалася від Шулявки до Московської площі, а це кілометрів десять. Щоби дістатися будь-якого місця з гарантією, треба закладати запас у годину, що стосується не лише власників автівок, а й пасажирів тролейбусів і маршруток. Зрозуміло, рано чи пізно це мало статися: кількість машин зростає, а нові дороги та розв’язки оперативно будуються переважно на шляху прямування начальства (наприклад, маршрут Конча-Заспа – Банкова), тож ласкаво просимо до світу мегаполісів.
Читайте також: Затори в головах
Стоп-стоп, мегаполіси є різні. Є божевільний Рим, а є більш-менш упорядковане Токіо, та й за кількістю населення – навіть із передмістями заледве 4 млн – наша столиця не дотягує до тих центрів, де вже стає пристойним жалітися на жахи глобалізації та урбанізації. Тим більше що київська «непрохідність судин» має кілька причин, зовсім різних за своєю природою. Припустімо, особливості планування – гаразд, погодилися. Припустімо, брак паркувальних місць – теж приймається. Згадаймо ще й надзвичайну кількість будівельного транспорту в загальному потоці: всілякі там бетоновози, самоскиди, скрепери, грейдери тощо – аж до самого Євро доводиться з ними миритися.
Так, починаючи з певного рівня проблем мали би вмикатися досягнення технічного прогресу. Вже кілька років поспіль я читаю повідомлення: «У Києві з’явиться автоматизована система керування дорожнім рухом». Кінцеві дати пуску весь час зсуваються: 2008-й, 2010-й, 2011-й. Передбачалося навіть встановлення камер на деяких перехрестях… Навіть! Нині у світових столицях рухом керують системи штучного інтелекту, які впізнають машини «в обличчя» кожну й на підставі аналізу модифікують трафік у режимі реального часу. А в Києві водіям радять телефонувати на номер, якщо світлофор десь зламався. Не менш зворушлива поведінка регулювальників: замість допомогти розсмоктати важку ділянку старим дідівським способом, себто смугастою паличкою, вони влаштовуються за проблемним перехрестям і зупиняють порушників, які щойно з кров’ю (в переносному сенсі, звісно) вирвалися з колотнечі. Коротше, не постмодерн.
Читайте також: Полювання на водія
Але далі починаються лише суб’єктивні пояснення. Наприклад, навіщо на вузькій вулиці паркуватися не вздовж бордюру, а «ялинкою», займаючи відповідно не один, а два ряди? Тим більше що на кожному кроці можна побачити машину, припарковану вже в третьому ряді, інколи навіть без «аварійки». Зрозуміло, йому дуже потрібно… Але жодне місто не витримає трафіку, якщо з чотирьох смуг задіяні дві, з шести… так само дві… тощо.
Це вже з тієї опери, що старі бабці бурчать, сидячи на лавочці: «Чи ти ба, пан, лінується пройти пішки десять кроків». А що, вони мають рацію! Співіснування у великому місті значно й системно ускладнюється звичаями ближніх. Скажімо, в Києві вже вважається майже ознакою слабкості вмикати поворотники, особливо якщо йдеться про якийсь Porshe Cayenne – він перелаштовується, нікого не попереджаючи, причому принципово. Вдертися на забите перехрестя на жовте світло, щоби потім перегородити шлях, сидячи з кам’яною пикою. Ось, напевно, правильний діагноз: значній частині моїх співвітчизників здається, що чемність – ознака саме слабкості, а з цим уже краще до психоаналітика. Бо коли в людини є потреба весь час доводити стороннім свою вищість і непохитність, то досвідченому лікарю це каже, точніше кричить, про глибоко зашиту вразливість і розгубленість, які пацієнт воліє приховати.
Видатний російський філософ Сєрґєй Авєрінцев колись подарував мені мудру думку: «Звичаї не підлягають обговоренню, підлягає обговоренню лише наша власна поведінка». Тож скаржитися на tempora&mores – звичайна дурість і безпорадність. Але правда й те, що формування звичаїв – процес не такий уже некерований. Як доводить історичний досвід, за них у тому чи іншому суспільстві відповідають здебільшого еліти. Якщо перша особа може на годину-дві перекрити рух десяткам тисяч співгромадян, це сигнал і для цих тисяч, і для інших мільйонів: саме така поведінка сьогодні є актуальною й правильною.
Але ж є й інший досвід: я, як і багато киян, пам’ятаю, як рухався чотириколісний Київ під час Майдану. Усі були чемними, пропускали одне одного, не підрізали в жодному разі, було таке відчуття, що ти потрапив до якогось… ну не знаю… Ліверпуля! Заторів, до речі, не було… Я хочу побажати собі й своїм співвітчизникам у новому році, щоби ми, а не вони визначали звичаї в нашій країні. Кажете, ідеалізм?
Читайте також: Помалу їдь, далі заїдеш