Лікування пеклом

Європейські медики до­вели: наркоманія – проблема психологічна. Відтак насамперед лікувати треба душу, а не тіло. Це й намагаються робити у більшості приватних реабілітаційних центрів. Лікують усіма відомими способами і, головне, – без будь-яких медикаментів.

 

 

На Одещині в селищі з промовистою назвою Ширяєво розташовано один із таких реабцентрів. Наркомани й алкоголіки живуть у куренях далеко в лісі, вони повністю ізольовані – жодного контакту з цивілізованим світом. Потрапити сюди легко – було б бажання кинути наркоманське минуле. Але часто пацієнтів привозять сюди силою – батьки наркоманів або міліція.

 

Лікують у таборі суворим режимом і молитвами. Підйом о шостій ранку, потім обливання холодною джерельною водою, зарядка й важка робота – треба ремонтувати скромні оселі, рубати дрова, готувати їжу. Послаблень немає ні для кого, на самопочуття пацієнтів ніхто не зважає, правила перебування в таборі однакові для всіх і дуже жорсткі. За порушення режиму, розповідають мешканці табору, можуть і побити. Керівники центру цього навіть не заперечують, мовляв, для досягнення мети – всі методи добрі.

 

Оксана пробула в Ширяєві лише два місяці. Каже, не витримала причісування всіх під один гребінь і не­адекватного ставлення до жінок. «Вони мене поголили наголо, бо вважали, що у волоссі накопичується негативна інформація, – розповідає дівчина. – А ще до мене наглядачі чіплялися постійно, ну, сексуально домагалися. Хоча будь-які сексуальні контакти в таборі заборонені». З табору Оксана втекла, попри те, що це практично нереально. Наглядачі центру, приймаючи на виховання чергового пацієнта, обіцяють родичам ледь не цілодобове спостереження за наркоманом.

 

Олександр лікувався в кількох подібних центрах. Але найяскравіші враження отримав у Генічинську, що на узбережжі Азовського моря. Там теж лікують працетерапією, яка допомагає не лише наркоманам, але й власникам центру. «Я пропрацював чотири місяці на будівництві пансіонату, – розповідає він. – Нам казали, що там житимуть десь 80 наркозалежних. Те саме казали їхнім родичам, просили допомогти грошима. Вони й жертвували, в кого родичів немає, ті квартири продавали… Проте пансіонат здали курортникам. Я точно знаю, бо цікавлюся цим».

 

Живуть генічинські реабілітанти не в лісі, а в місті. Але умови – не кращі. У десятиметрових кімнатах сплять по 10-12 людей. Колишня наркоманка Ганна в реабцентрі працювала медсестрою. Каже, надивилася такого, що більше до Генічинська ні ногою. Мовляв, там не праце-, а шокотерапією лікують, тому й тікають пацієнти. «Хлопців та дівчат, які тікали, наздоганяли й кидали до підвалу, – згадує вона. – Окрім звичайних підвалів, рили в землі так звані стакани – туди садили дівчат, давали їм пляшку, куди вони мали в туалет ходити, накривали «стакан» кришкою й сиділи над нею молитви читали. Пам’ятаю, дістали з такої ями дівчину з синіми сідницями, у крові всю… Я особисто мастила її синці та рани. А дівчина потім усе одно втекла».

 

За таке «лікування» родичі наркозалежних платять по тисячі гривень на місяць. Гарантій, що наркоман не втече, не дають, однак обіцяють втримувати з усіх сил.

 

Про цей метод реабілітації у пресі не пишуть. Про нього розповідають – з уст в уста – пошепки. Бо він незаконний. Але на що тільки не підуть родичі наркозалежних, аби вилі­кувати своїх близьких. Навіть на смерть. Клінічну.

 

Георгію – 28. Від наркоманії лікувався понад 10 років. Випробував усе – Біблію, метадон, працетерапію. Не допомогло. Тоді заможна мама домовилася з лікарем у звичайній державній клініці. Той гарантував стовідсотковий результат, але жодних деталей «лікування» не розкривав. Принаймні, мати не озвучила їх синові. Як виявилося згодом, йшлося про так звану шокотерапію, наркотичну залежність намагалися стерти з пам’яті Григорія високим розрядом електроструму. Після цьо­­го, розповідає Григорій, він не міг згадати навіть як маму рідну звати, що вже казати про любов до наркотиків. Подіяло на кілька місяців. Потім почав згадувати і мамине ім’я, і те, що вколотися треба. Лікар переконував, що одного разу мало. В результаті Георгій тричі пройшов такий курс лікування – за все разом мати заплатила $1,5 тис. «Нещодавно я зустрів того лікаря. Він не працює більше в лікарні. І п’є. Мені так здалося, принаймні».

До наркотиків Григорій повернувся майже одразу. І лише через два роки зав’язав. Каже, молитви врешті допомогли. Про інших пацієнтів того лікаря Григорій не чув, тому й не знає – лише йому пощастило пройти шокотерапію і не збожеволіти, чи ще комусь.

 

Про подібний «бізнес» запорі­зь­ких ескулапів Григорій не знає. Про нього справді мало кому відомо, але в тому, що шокотерапія в Запоріжжі живе та процвітає, нам стало відомо від інших колишніх наркоманів.

 

Киянку Вікторію до Запоріжжя привезли батьки. Розповідає, що в тому приватному реабцентрі лікування складається з кількох етапів. Спочатку «новоприбулому» хворому просто показують, що з ним може статися, якщо він добровільно не покінчить із наркотиками. «Мене завели в операційну, на столі лежав прив’язаний пасками хлопець, – згадує Віка. – До нього були підведені електроди. Потім увімкнули електрошок. Лікар звернув мою увагу на кардіограф. Було видно, що серце в хлопця зупинилося. Другим розрядом його повернули до життя». Вікторія каже, що таке шоу її батькам коштувало $300, а її навіть не вразило. Тому батьки привезли дівчину в реабцентр удруге. Тепер уже її показували іншим новачкам. Як це воно, коли серце штучно зупиняють, Вікторія не пам’ятає, однак каже – відчуття жахливе. Від наркотиків її відвернуло на чотири місяці, згодом знову сіла на голку. Запорізькі лікарі запрошували дівчину пройти ще й третій етап лікування. Батьки дівчини відмовилися. З чужих слів розповіли доньці, що на заключному етапі лікування хворим колють препарати, котрі викликають алергію на всі опіати. Які – таємниця. Дізнатися її можуть лише ті, хто ризикне наважитися. Подейкують, були такі сміливці, і їм справді вдалося назавжди попрощатися з наркотиками. Але з ними нам зустрітися не пощастило.