Підчас сольного концерту у супроводі не менш відомого джаз-квартету «Арка Овруцького» (Ark Ovrutski) на чолі з відомим музикантом та промоутером Аркадієм Овруцьким.
Звичайно, київська «консерва», яка, на превеликий жаль, виглядає і відчувається, особливо всередині, як радянський рудимент – це не ідеальне місце для джазового концерту. Але випадає на те, що більш гарного місця для великого джазу в Києві наразі просто немає.
І все ж, дуже радує, коли до столиці України приїздить висхідна зірка світового джазу, володар Греммі-2010 за кращий вокальний джазовий альбом та номінант Греммі-2011, відповідно, на підтримку свого нового альбому, який був презентований буквально з місяць тому – «BeGood» 14 лютого 2012 року.
Але говорити хочеться аж ніяк не про його регалії. Коли автор спостерігав за містером Портером і підчас майстер-класу, і підчас концерту, його не покидали думки про те, чому все ж Україна, справді дуже пісенна та музична країна, яка має безліч талановитих і відомих музикантів, тим не менше, не має світових визнаних зірок саме співаків – хіба тільки опера рятує від повного провалу, хоч і вона тільки підтверджує тенденцію. Розумію, що з цим твердженням можна подискутувати, але ж якщо подивитись правді, а не власним вподобанням, в очі – то так воно і є. Свого Рея Чарльза, Боно чи Елли Фіцджеральд в Україні не було, і якщо все буде так само залишатись, як наразі, і не буде.
Читайт також: Джаз – музика хоробрих
Приїзд людини ґатунку Грегорі Портера, як і його власні слова, дещо допомагають зрозуміти. Однією з найголовніших проблем і всього українського суспільства загалом, і української музики зокрема є їх така собі затехнологізованість – тобто, постійне надання більшої ваги формі, на перевагу змісту. Якщо говорити конкретніше, то, на жаль, до сих діє радянська система мислення, у якій поза вважається важливішою за відвертість, яскравий одяг – за емоційність, класичні вібрації вокалу та його голосність – за те, про що і як співає вокаліст.
Якраз про це і говорив Грегорі Портер всім студентам та присутнім на майстер-класі. «Неважливо, яка у вас вокальна техніка – важливо, що у вас у серці. Коли ви співаєте – це тільки ваш час, він належить вам, і ви маєте просто розповісти людям свою історію, – саме так або майже так зірковий джазмен роз’яснював для українських вокалістів рецепт справжнього вокалу. – Бути вокалістом – це велика хоробрість, адже ви маєте постійно роздягати свою душу перед глядачами. Ви не можете собі дозволити поставити аркуш паперу між своїми очима і очима тих, хто вас слухає. Будьте емоційними – і ви відкриєте такі можливості у собі, про які навіть не здогадувалися. Співайте, як ви говорите у звичайному житті».В цих словах – вся сутність джазу, натягнутої на струни екстравагантної мелодики чистої людської чуттєвості, та й всієї справжньої музики.
Підчас концерту Грегорі Портер не стрибав на сцені, не запропонувавши жодного феєричного шоу. Співав він майже постійно з закритими очима. В нього на голові постійно був вдягнутий щільно застібнутий капелюх і він не першої молодості. Слова його пісень – дуже прості, про кохання, сум, самотність, радість, батьків. Але все це перекривалося справжньою, непідробною емоцією, чи то пак – почуттям, яке бриніло в кожному звуці, і найбільш прості слова отримували саме того значення, яке вони й мають, не затьмарені банальністю буденності. В кожній ноті він просто дарував свої почуття і самого себе – так, як має бути у справжньому джазі, лікуючи почуттями вуха та душі спраглих якісної музики слухачів, яких цього вечора було чимало.
Його вокальна манера – це задушевна розмова без різких обертонів. Саме цього так бракує українській музиці – чистої емоції, без епатажу, гротеску, сарказму чи гламуру. Залишається лише побажати й собі, й всім слухачам побільше дивитися всередину, а не на зовні, а музикантам – не боятись роздягатись перед слухачами, так, як це неперевершено вміє робити Грегорі Портер.