Лікарське служіння в Україні, Африці й Штатах: механіка віри, надії та любові

Анастасія Фуртак — хірургиня клініки УКУ, членкиня Американської колегії хірургів та практикуюча християнка, яка служить нужденним своїм лікарським фахом. Це історія про пізнання медицини, Бога, себе та менталітетів найвіддаленіших країн світу.

---

Героїня цієї історії тепло зустрічає мене у своєму робочому кабінеті в стінах клініки УКУ. На моїй пам’яті не було жодного разу, коли Анастасія не виходила б із усмішкою і відкритими обіймами. І, хоч у моїй кишені вже заготовлений список запитань для інтерв’ю, дівчина знезброює мене турботливим: «Як ти? Як день? Не змокла під дощем дорогою сюди?». Я радо на все відповідаю і зустрічно питаю про її день, відчуваючи — розмова вийде глибокою і щирою.

Любов до людей: про «характери Бога, розсипані по світу»

На першому курсі Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького Анастасія почувалась загубленою, шукала відповідей на запитання про шлях і сенс життя. Так дівчина відкрила для себе особисті стосунки з Богом і знайшла свою церковну спільноту, де отримувала внутрішній ресурс для лікарського служіння.

— На старших курсах медуніверситету зі мною зв’язалися представники Баптистської семінарії. Вони координували короткострокові медичні клініки, куди приїжджали американські лікарі-християни, щоб проводити безкоштовні поліклінічні огляди для малозабезпечених людей. Оскільки я знала англійську, була християнкою і медикинею, мене запросили як перекладачку. Згодом я допомагала вже як лікарка і з 2014 року перебувала з такими клініками на Сході.

До і протягом навчання Анастасія була частиною короткострокових місій в Україні. Окрім Сходу, це були гуманітарні місії в Криму влітку 2010 і 2011 років та хірургічна інтернатура у 2015–2018 роках на Півночі — Новгород-Сіверський і Чернігів. Ділиться, що на Сході країни та в Криму люди були більш прямі та жорсткі, а на Півночі — зосереджені, спокійні.

— На Півночі я побачила розмірений ритм життя: люди живуть теперішнім, зосереджені на щоденній праці. Для мене було важко жити тут і зараз, але з часом я зрозуміла, що в цьому багато миру й задоволення.

Останні слова дівчина вимовляє особливо трепетно, наче проживаючи спогади знову.

У межах хірургічного навчання та практики від 2019 року Анастасія відвідувала Штати та Африку, і це відкрило їй очі на відмінності у менталітетах. Каже, різні культури навчили її м’якості.

— У Штатах люди обережніші в словах, уважніші до почуттів. Там я вперше дозволила собі говорити про емоції прямо й без сорому, бо зрозуміла: висловлювати те, що відчуваєш, — це не грубість і не слабкість. Це простір, де можна бути собою. В Африці натомість мене вразила інша якість — легкість. Люди там швидко розкриваються, швидко радіють і так само швидко відпускають образи. Їхня вдячність за будь-яку допомогу, за саму присутність лікаря знімала з мене напругу і нагадувала про цінність простих речей. Вони зустрічали мене, наче рідну, — з обіймами, сміхом, теплом.

У Насті горять очі, дівчина причепурює довгий хвіст чорного волосся, ледь відсувається на робочому кріслі від столу і задоволено продовжує:

— Подорожі зробили мене м’якшою і до себе, і до інших. Я навчилась бачити в людях не лише емоцію, яку вони висловлюють, а людину за нею. Перестала приймати все особисто. Зрозуміла: культуру кожного формують історія й досвід, але крізь ці шари все одно пробиваються якісь універсальні риси — гостинність, радість, прийняття. Називаю їх характерами Бога, розсипаними по світу.

Віра: шлях відкривається тому, хто йде

Анастасія любить вивчати культури зсередини. Саме це надихало її шукати місце у світі, де можна було б втілити хірургічне служіння повніше. Тут у пригоді стали татові старі фото з Сенегалу і Гамбії, куди той їздив ще у часи СРСР за студентською програмою обміну. Світлини підказали дівчині шукати можливості реалізувати свій талант саме в Африці.

У багатьох країнах континенту потребували не хірурга, а акушера-гінеколога чи лікаря загальної практики. Тоді, у 2018-му, після закінчення хірургічної інтернатури, дівчина була готова й на це — досвіду терапевтичної роботи не бракувало, — але найбільше тяжіла саме до хірургії.

— Моє серце завжди було в хірургії! Хірургія — це мистецтво! Це поєднання медицини з роботою рук, відновлення тіла — Божого творіння. Дуже ювелірна справа!

Ілюструючи свої слова, дівчина задоволено підіймає руки в повітря, метафорично відтворюючи елегантні повільні рухи — майже як у танці чи малюванні картини. «Таки мистецтво», — думаю.

Під час пошуку країни для служіння в Африці деякі медичні організації відповідали Анастасії повільно, інші вимагали додаткових іспитів чи річного стажування. Саме в цей час їй написав координатор Баптиського медично-стоматологічного об’єднання (Baptist medical dental fellowship — BMDF): у Гані на рік шукали хірурга, бо місіонерка, що практикувала там, мала повернутися в США. Так Анастасія зв’язалася зі своїм майбутніми колегами — доктором Джорджем Фейлом, а потім із хірургинею Гайді Хан. Розмова з обома відразу стала легкою — «наче ми знайомі давно». Гайді згодом зізналася: вони молилися про людину, яка закриє величезні потреби лікарні.

Далі дорога місії вимальовувалась і відкривалась усе більше. Документи для хірургічної практики у Гані склалися майже безперешкодно — українська медична ліцензія там визнається. Дівчина розуміла, що служитиме за підтримки організації, заснованої християнським місіонером і лікарем Джорджем Фейлом у 1960-х. Так працюють і служать усі лікарі-місіонери. Спершу Анастасія пропрацювала шість місяців із Гайді, з яких три були випробувальними. Але «спрацювалися» колеги з першого дня. Це стало початком глибокої дружби Анастасії та Гайді та двох років служіння героїні. Опісля Настя повернулась до України.

— Чому досі хочеш служити у Гані? — запитую.

— Я туди «вписуюсь». Ця робота — не про графік, а про покликання. В Гані можна працювати стільки, скільки маєш сил, бо навколо реальні потреби. Я лікую і дорослих, і дітей. Спектр випадків широкий, часто комплексний. Таке служіння вимагає мислення, пошуку, глибокого аналізу — і це тримає мене в тонусі.

Для Анастасії важливо, що тут вона може говорити з людьми не лише про тіло, а й про душу — молитися з пацієнтами, підтримувати їх у тому, що ширше за медицину.

Дівчина пригадує один із найцікавіших випадків лікарської та місіонерської роботи з пацієнтом: візит шамана місцевої язичницької релігії Джуджу. Чоловік на ім’я Іморо прибув до лікарні із защемленою паховою грижею і був невдоволений, що його торкаються лікарі, ще й колють якісь ін’єкції. Мовляв, із ним не годиться так поводитися, адже він духовний лідер! Перед операцією шаман відмовився знімати кільця і талісмани. Пояснював, це його захист від проклять, адже проклинали його і проклинав він. Тому, щойно зняти прикраси, всі лиходійсько-чаклунські слова впадуть йому на плечі, а це — негайна смерть. Анастасія не сперечалася, лише сказала, що у лікарні заведено, що персонал молиться перед операціями. Команда схилила голови в молитві перед початком хірургічного втручання.

Шаман опритомнів після операції все ще з кільцями і талісманами на руках, живий і на диво спокійний. Хірургиня відчула гостру потребу запросити капелана і поговорити з пацієнтом про різницю в їхніх релігійних переконаннях. Того ранку, як розповідав потім чоловік, він лежав у палаті та потребував, аби йому розказали більше про молитву до якогось нового, лагідного і близького Бога, який захищає. Це був новітній підхід для людини, яка звикла вірити у страшних, невблаганних божеств — а що й казати про те, щоб мати з ними близькі довірливі стосунки. Чоловік сказав Насті, що того ранку під час обходу вперше в житті відчув такий мир, якого ніколи не знав раніше. Анастасія розповіла йому більше: про християнського Бога в Трійці, який не вимагає амулетів, а дарує мир, і про Божу місію, яка служить тут людям у скруті. Пацієнт зацікавився стосунками з Христом, але побажав піти легким шляхом: просто додати Ісуса черговим номером у переліку божеств, яким поклоняється. Але Настя зауважила, що так не спрацює і що потрібно зробити вибір: слідування християнському Богу неможливо суміщати з поклонінням ідолам. Тоді шаман зняв усі кільця і талісмани зі словами: «Я не хочу служити тим богам, які тримали мене у страху і тривозі, які залишили мене сам на сам із хворобою. Я хочу служити Богу, якому служите ви! Богу, який послав вас сюди, аби допомогти мені в моїй тривозі й огорнути мене любов’ю!». Так Іморо промовив молитву покаяння, оголосивши Христа своїм Богом.

Анастасія з капеланами-місіонерами не залишили новонаверненого пацієнта самого на початку радикально іншого шляху — будь-який християнин потребує спільноти однодумців. Чоловікові підшукали найближчу церкву та весь час підбадьорювали бути у спільноті християн та вивчати Біблію. Настя бачила у таких практиках спосіб для Іморо укорінитися у новій вірі й не піддатися зовнішнім язичницьким впливам. Зараз хірургиня з трепетом очікує нового візиту в Гану, аби подивитись, чи колишнього шамана не віднадили від християнства його родина та плем’я з їхніми релігійно-культурними звичками.

Надія: членство в Американській колегії хірургів

Далі на Анастасію чекали короткострокові лікарські служіння у Гватемалі та Йорданії. Це була не хірургічна, а загальна медична практика, зокрема робота з вагітностями високого ризику. Серед пацієнтів були біженці з Сирії, Іраку та Судану: жінки, чоловіки, діти, сім’ї. Виглядало все це як позалікарняні амбулаторні прийоми у християнських медичних мобільних клініках, облаштованих для людей, які інакше залишилися би без медичної допомоги.

У жовтні 2025-го Анастасію Фуртак прийняли як внутрішню (тобто посвячену) членкиню Американської колегії хірургів. Раніше Анастасія була асоційованою, тобто міжнародною, членкинею. Все змінилося, коли американські колеги з Гани порадили їй спробувати змінити статус, наголошуючи, що це середовище з великим навчальним ресурсом та можливостями для професійного зростання і міжнародної співпраці. Осіннє прийняття вже у внутрішні члени супроводжувалося великою церемонією у Чикаго, на яку українську хірургиню запросили офіційно. Після події відбулася триденна конференція з різних хірургічних тем.

— Особливо цінним для мене було те, що в межах міжнародних секцій конференції звучали доповіді, присвячені Україні. Було представлено наукові дослідження, ініціативи, які вже реалізуються, і відчувалося, що Американська колегія хірургів відкрита до того, щоб слухати українських хірургів й співпрацювати з ними. Там само я зустрілася з американськими хірургами, що спеціалізуються на травмі, з яким ми вже співпрацювали раніше. У травні минулого року вони приїжджали в Україну і проводили тренінги для наших військових хірургів із політравми, зокрема з принципів damage control surgery (тактика хірургії контролю пошкоджень). Згодом ми зустрілися восени, аби обговорили подальшу співпрацю.

«Шалом, шалом!»: відвойовуючи час для Бога

Далі говоримо про те, що допомагає утримувати мир і спокій у напруженому служінні та щоденній праці.

— Останнім часом я багато думаю про значення відновлення й шабату. Мені здається, що в нашій культурі ми знецінюємо принципц дня відпочинку. Бог іще задовго до Десяти заповідей говорив про час відновлення — день, коли можна зупинитися, довіритися Йому й не контролювати все. Наш сучасний ритм дуже схожий на безперервну працю: навіть у вихідні ми часто щось «маємо зробити». Я вчуся дозволяти собі справжній відпочинок — не як бездіяльність, а як простір для радості, спілкування, творчості; для того, що мені справді подобається.

Анастасія полюбляє починати кожен ранок з читання Біблії, потім насолоджується прогулянкою із собакою. Її вихованець на імʼя Песя — активна і любляча собака породи голден-дудль, яка легко йде на контакт і дарує певну терапевтичну соціалізацію своїй піклувальниці. Для Насті важливо відновлюватися і серед людей: пограти в теніс з братом і сестрою, піти на каву з друзями, відвідати майстер-клас з малювання, провести час зі спільнотою Української Біблійної Церкви у Львові.

— Я люблю хірургію й медицину, люблю працювати з пацієнтами, але водночас ставлю собі запитання: що я маю поза професією? У вільний час я обираю розфарбовувати розмальовки для дорослих зі складними візерунками, пробую шити на машинці, хоча роблю це нечасто. Мені подобається бути в гурті, творити разом, навіть якщо сама я не завжди беруся за хендмейд. Я практикую прогулянки, роздуми — цей тихий час, який складно назвати хобі, але який наповнює. Медицина займає більшість мого життя — і в навчанні, і в роботі, й у вихідні. Навіть у творчості я часто повертаюся до неї: малюю або розмальовую анатомічні структури, мозок, клітини, фізіологічні процеси. Це теж форма творчості. Але зараз мені цікаво спостерігати, що відкриється в мені, коли я дозволяю собі більше простору для відпочинку, для Бога і для себе. Це процес пізнання, який тільки починається, але він уже приносить багато внутрішньої тиші й радості.

Дівчина підкреслює, що «відвойовує» вихідні для Бога, близьких і для себе самої, відсуваючи всі робочо-відволікальні завдання. А я пригадую — справді, єврейське подвійне привітання «шалом, шалом», тому й подвійне, що бажають не просто миру, а миру довершеного.

Анастасія ділиться, що її місійний шлях іще не завершений. Дівчина шукає нових можливостей хірургічного служіння для людей у скруті.

---

Текст написано в рамках магістерського проєкту «Камо грядеши: йти за покликанням»: серія матеріалів Школи журналістики та комунікацій УКУ.