У 1914 році Владімір Лєнін поставив перед однодумцями мету: перетворити війну імперіалістичну на війну громадянську. Він розумів, що більшовики могли завоювати владу й почати будувати суспільство, обриси якого складалися в його голові, тільки в ситуації громадянської війни. Розумів і ціну, котру доведеться заплатити, реалізуючи умоглядні обриси. «Усяка велика революція, а соціалістична особливо, — підкреслював він, — навіть якби не було війни зовнішньої, неможлива без війни внутрішньої, тобто громадянської війни, яка означає ще більшу розруху, ніж війна зовнішня».
Три роки розпочатої з ініціативи більшовиків громадянської війни справді супроводжувалися багатомільйонними жертвами. Здебільшого це були жертви червоного терору. Він ставав необхідним, щоб здійснити пролетаризацію суспільства згідно з комуністичними гаслами. Західний світ ціпенів від жаху, вислуховуючи розповіді емігрантів, які врятувалися від більшовицької революції втечею. У Лозанні (Швейцарія) 1921 року відбувся суд, який розслідував долі тих, хто втік від терору в Крим, але загинув після його захоплення Червоною армією. Письменник Іван Шмельов на суді засвідчив, що кількість жертв кримського терору обчислювалася фантастичною цифрою — 120 тис. осіб.
Списати на війну й розруху
Тимчасом прогнозована Лєніним господарська розруха набула масштабів, яких навіть він не міг передбачити. Суть не в тому, що націоналізація «командних висот» (промисловість, транспорт, банки) виявилася надто складною справою. Спираючись на підтримку пролетаризованих верств міста й села, більшовицький уряд спромігся подолати підтриманий Антантою опір білогвардійських армій і за допомогою терору із середньовічними методами придушити громадянський спротив. Однак влада не впоралася з націоналізованими засобами виробництва. Щоб підтримати життєдіяльність паралізованих недолугим управлінням «командних висот», держава повинна була запровадити на селі продрозверстку, тобто побудувати економічні відносини між містом і селом на конфіскаційних засадах. Наприкінці 1920-го Кремль опинився перед перспективою другої громадянської війни — вже з багатомільйонним селянством. Лєнін змушений був скасувати продовольчу та запроваджену згодом посівну розверстки й відмовитися від спроб замінити ринок безпосереднім розподілом виробленої продукції.
Читайте також: Як вожді більшовиків проривалися до влади
Упродовж 1921 року держава перейшла до нової економічної політики. Породжений комуністичним експериментом усуспільнений сектор економіки став працювати в умовах ринку. Між державним бюджетом і бюджетом держпідприємства запроваджувалася перетинка, унаслідок чого виробництво переставало функціонувати на засадах «єдиної фабрики». Підприємство, а переважно група споріднених підприємств, об’єднуваних в трест, ставало господарюючим суб’єктом, якому надавалося право діяти самостійно. Щоправда, ринок, у якому опинялися госпрозрахункові компанії, був відрізаний від світового ринку монополією зовнішньої торгівлі й майже (або цілком) монополізований, тобто позбавлений конкуренції підприємств інших форм власності.
Переходячи до непу, Владімір Лєнін приховав крах комуністичного експерименту й заявив, що всі господарські труднощі попереднього періоду були спричинені війною. Припинення відступу від комуністичного будівництва він пов’язував із досягненням такого становища, коли вітчизняна промисловість, відбудована або власними силами, або за допомогою західноєвропейського пролетаріату в разі його приходу до влади, стане здатною постачати селянам в обмін на їхню продукцію товари широкого вжитку й виробничого споживання. Отже, вождь не переглядав партійної доктрини, а тільки на певний строк призупинив запровадження безпосереднього, а не опосередкованого товарно-грошовими відносинами та ринком виробництва й розподілу продукції.
Успішний вихід з економічного колапсу 1921–1922 років у радянській історіографії ставили в заслугу «лєнінському генію». Проте контури економічної політики, яку назвали новою, не були теоретичним відкриттям. Для інших партій політика, що відповідала вимогам ринку, була не новою, а нормальною.
Тимчасово відклавши ідеологічні установки, партійне керівництво взялося за реорганізацію на ринкових засадах колосального державного сектору економіки. У роки громадянської війни для створення Червоної армії воно скористалося частиною царського офіцерського корпусу, а тепер надійшла черга для використання дореволюційних економістів, статистиків, фінансистів, кооператорів. Завдяки зусиллям фахівців, котрим надали певну свободу дій, нова економічна політика матеріалізувалася в багатьох досягненнях, серед яких варто згадати відродження кредитно-фінансових установ, відмінно проведену грошову реформу, організацію державної торгівлі й кооперації.
«Непрочитана» кооперація
Успіхи непу змусили Лєніна звернути увагу на кооперацію. Він почав збирати матеріали про кооперативну Центроспілку для виступу на Х Всеросійському з’їзді Рад, запланованому на кінець грудня 1922-го. Однак 16 грудня стався черговий напад хвороби, тож у вождя виникли сумніви щодо можливості повернення до політичної діяльності. Бажаючи висловити останню волю, він домігся в лікарів дозволу щодня по півгодини диктувати стенографістці. До 6 березня 1923 року, коли черговий напад перетворив його на розумового інваліда, він устиг надиктувати вісім матеріалів і серед них статтю «Про Центроспілку та її значення з погляду непу». Надєжда Крупська передала рукопис у ЦК РКП(б) і в травні 1923-го центральна партійна газета «Правда» надрукувала його під назвою «Про кооперацію».
У 1921 році Лєнін замаскував провал комуністичного експерименту концептом воєнного комунізму. 1923-го він теж надто обережно формулював думки, щоб не відштовхнути комуністів, вихованих на постулатах програми РКП(б) 1919 року. Попри це, порівняння викладених у статті «Про кооперацію» думок із попереднім теоретичним доробком парторганізації дає змогу об’єктивно оцінити новизну цього документа. Стає очевидною поява в ньому концепції кооперативного соціалізму, альтернативної комуністичній доктрині. Ця доктрина вимагала об’єднання селянських господарств або в радгоспи, або в колгоспи (комуни). Перелічимо засади аграрно-селянської політики ЦК РКП(б) і самого Лєніна, відомі перед появою згадуваної статті:
● створювані здебільшого селянами-власниками кооперативи вважалися елементами капіталістичної економіки;
● засновані переважно незаможниками колгоспи (комуни, артілі, товариства спільного обробітку землі) вважалися елементами соціалістичної економіки;
● держава сприяла розвиткові кооперативів, вважаючи їх передумовою майбутньої колективізації;
● держава відкладала суцільну колективізацію сільського господарства на невизначене майбутнє (вираз Лєніна), але сприяла за допомогою пільг створенню колгоспів, убачаючи в них паростки соціалістичного ладу.
Через те що кооперація ґрунтувалася на товарно-грошових відносинах, вона розглядалась як вияв капіталістичної економіки. Сільгоспкооперація з цієї причини не могла стати елементом будованого партією ладу. Вона вважалася лише передумовою суцільної колективізації аграрного господарства. Та вже під час переходу до непу Лєнін заявляв про «економічну неможливість» політики, здійснюваної впродовж попередніх трьох років відповідно до вимог комуністичної доктрини. За цей період стала очевидною нереальність спроб налагодити обмін суспільної праці без опосередкування товарно-грошовими відносинами. Це змусило партію повернутись обличчям до ринку, дозволити приватну торгівлю й розпочати розгортання державної торгівлі. Чи варто було говорити про припинення непу в майбутньому й повернення до політики нищення товарногрошових
відносин, чого вимагала комуністична доктрина?
Читайте також: Прокляття Макіавеллі
Стаття «Про кооперацію» відповідала на це запитання. Автор сміливо починав з неймовірних для комуністів тверджень: за максимального кооперування населення сама собою досягається соціалістична мета; у непі зроблено поступку принципу приватної торгівлі, але саме з цього випливає (протилежно тому, що думають) гігантське значення кооперації; лад цивілізованих кооператорів — це і є лад соціалізму.
У статті не знайшлося місця для згадки про колективізацію й колгоспи. Заявою про те, що «просте зростання кооперації для нас тотожне… зі зростанням соціалізму», Лєнін знімав з порядку денного завдання відчуження засобів виробництва в селян. Хоч би скільки більшовики твердили раніше, що майбутня колективізація має бути добровільною, їм не вдавалося знайти людей, готових повірити в те, що селянин-власник спроможний добровільно відмовитися від господарства. А в кооперативи селяни йшли з дореволюційних часів. Лєнін навіть попросив стенографістку виділити в статті курсивом найголовнішу думку: кооперація робить перехід до нових порядків «якнайбільш простим, легким і доступним для селянина».
Зміна погляду вождя пролетаріату на кооперацію дала йому змогу прогнозувати тривалість перетворень у сільському господарстві, а не ховатися за виразом про «невизначене майбутнє». Адже під соціалістичними перетвореннями на селі розумілася вже не колективізація, якій селяни чинили опір, а кооперування, здійснюване з ініціативи самих товаровиробників. «Щоб досягти через неп участі в кооперації поголовно всього населення — ось для цього потрібна ціла історична епоха, — підкреслював Лєнін. — Ми можемо пройти в кращому разі цю епоху за одне–два десятиріччя».
Поставити знак рівності між кооперацією й соціалізмом, між непом і соціалізмом означало відмовитися від комуністичної доктрини, від традиційного для більшовиків розуміння терміну «соціалізм» як першої фази комунізму. Бажав того Лєнін чи ні, але він фактично відмовлявся від лєнінізму, більшовизму й комунізму. Соціалізм, здатний ужитися з ринковими відносинами, ставав схожим на лад, який був ідеалом західноєвропейських соціал-демократів із часів Едуарда Бернштейна.
Після сказаного стає зрозумілим той уривок зі статті «Про кооперацію», який вважався загадковим. Ось він: «Тепер ми вправі сказати, що просте зростання кооперації для нас тотожне… зі зростанням соціалізму, і водночас ми змушені визнати докорінну зміну всієї точки зору нашої на соціалізм».
Незважаючи на мільйонні наклади, стаття «Про кооперацію» залишалася в партії «непрочитаною». Розглядаючи питання про виробничі об’єднання селян, деякі учасники жовтневого (1923 рік) пленуму ЦК КП(б)У заперечували доцільність колективізації. Більшість, однак, вважала доцільним не знімати цього гасла з порядку денного. У резолюції пленуму процеси колективізації та кооперування в утворенні соціалізму на селі проголошувалися рівноцінними.
ХІV Всесоюзна партконференція у квітні 1925‑го заслухала доповідь голови Раднаркому СРСР Алєксєя Рикова «Про кооперацію». Доповідач убачав у кооперативах соціалістичне майбутнє села. Але в резолюції зборів від таких ідей не залишилося й сліду. Вправною рукою генсека Іосіфа Сталіна в цей документ були внесені положення, які перебували в непримиренній суперечності з ідеєю кооперативного соціалізму. Велике виробництво на селі, створення якого було метою партії, пов’язувалося не з кооперуванням селянства, а з колективізацією.
Читайте також: "Пропала грамота". Чому зникла ленінська промова про "українське питання"
У ретельно зважених заявах Сталіна про суть аграрно-селянської політики не було жодного слова про ревізію Лєнінського кооперативного плану. 9 вересня 1927-го члени американської робітничої делегації почули від нього, що Лєнін намітив конкретні шляхи поступового підведення й втягнення основної маси селянства в русло соціалістичного будівництва через кооперацію, яка становить у руках пролетарської диктатури могутній засіб перетворень у дрібному аграрному господарстві. Водночас генсек настирливо цитував позитивні висловлювання Лєніна 1918–1919 років про колгоспи.
У розумінні Сталіна й більшості партійних працівників вищого ешелону неп був короткочасним відступом від розпочатого 1918 року комуністичного будівництва, простіше кажучи, від експропріації суспільства державою. Під час лєнінського штурму були завойовані «командні висоти» економіки. Назріваючий сталінський штурм руйнував нову економічну політику, тому що спрямовувався на силову експропріацію «дрібної буржуазії», передусім багатомільйонного селянства.
Передишка між штурмами
Чи був кооперативний план Владіміра Лєніна реальною альтернативою комуністичному будівництву? Чи могла б вижити нова економічна політика, як сподівалися вожді так званого правого ухилу в партійному керівництві (Бухарін, Риков), якби цей план почав реалізовуватися? Відповідь може бути тільки негативною.
Комуністичний штурм 1918–1920 років закінчився провалом у тому розумінні, що держава не справилася з новою для себе функцією власника націоналізованих «командних висот». Однак вона все-таки стала їхнім власником, тож з такого погляду цей штурм виявився успішним. У роки непу «командні висоти» були переведені на капіталістичні засади управління, але залишалися у власності держави, тобто під управлінням й у розпорядженні номенклатурної бюрократії. Позбавлена справжнього господаря, націоналізована промисловість була нездатна працювати ефективно, тобто здійснювати розширене відтворення за рахунок нагромаджень, створюваних у собі самій. Не могла вона розраховувати й на зарубіжні ресурси, які були головним джерелом дореволюційної індустріалізації, оскільки Кремль не визнав царських боргів і не компенсував утрат іноземців за націоналізовану власність. У пошуках коштів для розбудови промисловості країни, у якій переважало селянське населення, її керівники звернули увагу на аграріїв. Але їх у такому разі треба було пролетаризувати, тобто загнати в артілі й комуни. Поки селяни володіли засобами виробництва, вони залишалися економічно незалежними від держави. Навіть більше, держава, яка мусила знаходити засоби для функціонування усуспільненого сектору економіки, утримання війська й експорту продовольства, залежала від селянства. Вважаючи закупівельні ціни на свою продукцію надто низькими, селяни відмовлялися везти її на ринок, унаслідок чого країну починали збурювати хлібозаготівельні кризи.
Читайте також: Життя без ілюзій
Побудова відносин між містом і селом на засадах еквівалентності, тобто згідно з економічним законом попиту й пропозиції, змусила б партію відновити ефективність функціонування «командних висот» або приватизацією, або, у межах державної власності, корпоратизацією підприємств. В обох випадках це означало б відмову від економічної диктатури, а тому ставило під сумнів політичну диктатуру вождів. Такої перспективи згуртовані навколо Сталіна партапаратники не могли допустити. Тому вони підтримали ідею колективізації, яка забезпечувала пришвидшення розвиток промисловості за рахунок перекачування створюваного в сільському господарстві національного доходу й таким чином підводила під існуючий режим економічний фундамент.
Щоб зберегти рівновагу на ринку, у 1925–1926 господарському році план капітального будівництва в промисловості скорочувався тричі. Однак у наступні два роки капіталовкладення в промисловість постійно зростали за рахунок друкування грошей, що не могло не позначитися на економічній кон’юнктурі. У країні почалася «криза непу», як це явище назвали в радянській історіографії. Зрозуміло, що її свідомо організовувало вище партійне керівництво. Декларуючи стурбованість становищем робітників та службовців, які не могли придбати хліб на свою заробітну плату, радянський уряд у січні 1928-го запровадив на селі «надзвичайні заходи»: селян почали примушувати здавати хліб державі за невигідними для них цінами, погрожуючи непокірним перетворити їх на ворогів радянської влади — куркулів. Тобто уряд відмовлявся від принципу еквівалентності в обміні продукцією між містом і селом, який перебував в основі нової економічної політики. У 1929 році «надзвичайні» заходи стали звичайними, а суцільна колективізація селянства була оголошена поточним завданням.
У пам’яті тих, хто пережив хижі сталінські часи, неп мав вигляд утраченої можливості благополучного й продуктивного розвитку країни. Не становили винятку навіть дуже поінформовані люди, наприклад Міхаіл Ґорбачов. У бесіді з Алєксандром Ципком, що відбулася 1986 року, радник останнього генсека Ґєорґій Смірнов казав: «Не думайте, що Ґорбачов не розуміє серйозності ситуації. 60 років пішло коту під хвіст. Відвернувшись від непу, партія загубила свій єдиний шанс. Люди страждали даремно. Країну принесли в жертву схоластичним поняттям комунізму, які не мали нічого спільного з реальним життям».
Насправді в парткерівництва вибір був невеликий: або втратити владу, або довести до кінця експропріацію суспільства, не нехтуючи й державним терором. Тобто діяти так, як діяв Владімір Лєнін у 1918–1920 роках. Кооперативний план, який він не наважився розкрити до кінця навіть на смертному одрі, повертав партію до нормальної економічної політики, несумісної з диктатурою. Але більшовики, котрих породив і виховав Лєнін, були організацією, невіддільною від диктатури. Тому прихід Сталіна до одноосібної влади в цій партії був явищем закономірним. Він, на відміну від діячів «правого ухилу», готових виконувати Лєнінський кооперативний план, був політичною фігурою, здатною застосовувати й середньовічні репресії, але щоб довести справу до кінця. Іншими словами — щоб виконати завдання, поставлене Лєніним у 1917 році перед більшовиками: під комуністичними гаслами експропріювати суспільство, тобто поставити всіх і кожного в політичну та економічну залежність від невеликої купки вождів.