Ба, й автор цих рядків, попри свій інтерес до політичної історії ХХ століття, отак «з ходу» згадав тільки Отто Бауера – голову прусського земельного уряду, незаконно скинутого 1932 року канцлером Німеччини фон Папеном, що немалою мірою послужило посиленню нацистів і їхньому приходу до влади – адже берлінські вулиці фактично опинилися в їхніх руках, поліція більше не протидіяла законам штурмовиків та SS-манів.
Але ж яким нікчемою був той Отто Бауер, якими нікчемами були інші лідери СДПН, якщо вони не змогли запобігти незаконним діям фон Папена і з толком використати півмільйонну воєнізовану організацію «Сталевий фронт» (її головною складовою був соціал-демократичний «Рейхсбаннер»), куди входили колишні фронтовики та молоді спортсмени-робітники, для захисту права та свободи!
І не лише лідери соціал-демократів були такими, а й пересічні партійці: Адольф Гітлер після приходу до влади не раз відзначав, що серед колишніх німецьких комуністів значно більше «цінного людського матеріалу», ніж серед соціал-демократів, бо ж ті, мовляв, і не риба, і не м’ясо, а казна-хто…
Звичайно, критерії добору кадрів у Адольфа Алоїзовича були специфічними, тому немає нічого дивного в тому, що з недавніх комуністів виходили, за його словами, класні нацисти (адже в обох випадках ішлося про тоталітарний різновид соціалізму), проте відсутність політичної енергії та самовідданості у тодішньому соціал-демократичному середовищі він відзначив вірно. Так само, як і в ліберальному, в консервативному, в католицькому тощо.
Проте що цікаво: ще за кілька років до цього Німеччина мала першорядних політиків, енергійних і популярних, які належали до помірковано лівого і центристського таборів. Назву лише двох: соціал-демократа Фрідріха Еберта, першого президента Німеччини, і Густава Штрезермана, рейхсканцлера, лідера Німецької народної партії й першого німця-лауреата Нобелівської премії миру. Але перший помирає від гострого апендициту у 1925 році, другий – від інсульту в 1929 році.
Можна навести й цілий ряд імен інших політиків демократичного спрямування. Але станом на 1932-33 рік вони або хворіють, або відсунуті від керівництва тими чи іншими партіями. Іноді здається, що тут діяла якась містична сила негативної селекції: скажімо, вельми впливовий у середовищі промисловців екс-канцлер Вільгельм Куно, який категорично виступав проти передачі влади Гітлеру і вважав здатним вивести країну з політичної й економічної кризи тільки надпартійний кабінет технократів, помирає від наслідків інфаркту 3 січня 1933 року…
Але чи означає все це, що Німеччина була приречена на нацизм, оскільки не існувало альтернативи партії Гітлера, Геббельса й Геринга? Чи було потрібно йти голосувати за інші політичні сили, якщо вони виявляли пасивність та недолугість, а деякі (як-от комуністи) були майже двійниками нацистів, а чи треба було уникати голосування, бо ж усе одно реальних, дієвих, ефективних опонентів тоталітарних партій не існувало? Як на мене, зовсім ні. Й ось чому.
1932 рік був позначений неймовірною напругою політичної боротьби. Почався він із президентської виборчої кампанії. Але 13 березня ніхто з кандидатів не одержав понад 50% голосів, відтак були проведені повторні вибори 10 квітня. Президентом знову став генерал-фельдмаршал Пауль фон Гінденбург.
Далі настали часи дострокових парламентських виборів. Вони були проведені 31 липня і 6 листопада, але не дали змогу ніяким політичним силам сформувати стійку більшість у Рейхстагу, на яку міг би опертися уряд. При цьому восени нацисти втрачають значну частину підтримки виборців, якої вони домоглися влітку (у липні 230 депутатських місць з 608, а у листопаді – тільки 192 місця). Щоденник Геббельса тих днів засвідчує гнітючі настрої і навіть паніку у керівництві НСДАП через вкрай складну фінансову ситуацію партії та розчарування рядових партійців.
А на додачу ще й виникла реальна загроза розколу партії – після листопадових виборів до уряду був запрошений Грегор Штрассер, вельми популярний діяч НСДАП, представник «лівого крила» націонал-соціалістів. Чимало рядових партійців виступали за участь міністрів-нацистів в уряді, фюрер же наполягав на посаді рейхсканцлера для себе особисто: все або нічого! Отож у нім з 8 на 9 грудня 1932 року, під час «Штрассер-кризи», згідно з щоденником Геббельса, Гітлер сказав: «Якщо партія розпадеться, то я за три хвилини поставлю крапку пістолетом». І якби не схильність Грегора Штрассера розслаблятися ввечері за допомогою пива і шнапсу, не подолана ним навіть у такий важливий момент, то на Гітлера, цілком імовірно, чекало б оце саме «нічого»…
Бо ж від яких випадковостей часом залежить перебіг історії: згаданий уже Вільгельм Куно помер 3 січня 1933 року, а наступного дня розпочалися переговори про умови входження лідерів НСДАП до уряду. А якби цей украй впливовий серед істеблішменту діяч прожив ще бодай кілька місяців, а відтак нацисти не отримали б ані командних позицій у владі, ані значних коштів від певної частини бізнесу? Чи не стався б за цей час розкол нацистської партії?
Зрештою, на виборах 6 листопада 1932 року соціал-демократи, центристи й комуністи разом одержали понад 52% голосів виборців і відповідну кількість депутатських мандатів. Навіть із чинним «командним складом» можна було сформувати антифашистський уряд та проводити свою політику. Звичайно, вона не була б настільки ефективною, як у перші роки владарювання Гітлера, але…
Згадаймо головне: Німеччина вже почала поволі виходити із тяжкої соціально-економічної кризи, яка й зумовила істотну радикалізацію настроїв виборців. Отож і без яскравих лідерів (не вважати ж таким горлопана Тельмана, котрий був найбільш примітивним, але і найбільш лояльним до Москви комуністичним вождем, тому його й не «вичистили» з партії) та швидких ефективних заходів країна б «виповзла» з небезпечної зони.
А там, дивися, і справжні демократичні проводирі з нового покоління підросли б і почали діяти (під час захоплення влади нацистами майбутньому лауреату Нобелівської премії миру соціал-демократу Віллі Брандту, який тоді ще звався Герберт Ернст Карл Фрам, не виповнилося і 20 років…).
Отож, як на мене, висновок простий: хоча нормальній людині з цілком зрозумілих причин завжди хочеться мати на державних посадах і в органах представницької влади яскравих та ефективних лідерів, це зовсім не означає ухиляння у кризових ситуаціях від голосування за політичні партії, які таких лідерів не мають. Ба більше: інколи саме такі партії можуть убезпечити країну від масштабних потрясінь, які провокують політичні сили з куди більш яскравими лідерами тоталітарного штибу.
А інколи навіть досить тривале «гниття» у соціально-економічному «болоті» у середньостроковій перспективі може виявитися більш оптимальним, аніж швидкий та ефектний вихід із кризи. Втім, жодних простих рецептів тут немає, і головне для рядових громадян, вони ж виборці, – думати своїми головами, не купуватися на гучні обіцянки і – найголовніше – не віддавати свою свободу в обмін на такий-сякий добробут. І ще одне: історія не рухається фатальними, наперед визначеними шляхами, хоча й має свої закономірності, що реалізуються в діях (чи відмові від дій) кожної людини.