Я довго від усього серця роблю те, що справді подобається. Це і є запорукою успіху. Хто міг подумати в 14, коли ми з хлопцями розпочинали, що музика стане основою нашого життя? 23 роки зі своїх 37 я провів у цьому гурті. Він – моя радість, мій хлібчик із маслом, навіть із сиром. У дитинстві ми всі мріємо кимось стати: космонавтами, шахтарями тощо. Більшість людей хочуть втілити свої давні мрії, іноді це навіть вдається, ще частіше – ні, бо надто піддаємося впливу зовнішніх обставин. І потім усі кажуть: «Якось воно саме так вийшло».
Музикантом я багато в чому став завдяки плеєру Каспарса (барабанщик Brainstorm Каспарс Роґа. – Ред.). Його батько – електрик за фахом, і якось улітку ми підпрацьовували з ним на електростанції: рубали кущі, фарбували стовпи, цистерни тощо. Каспарс мав касетний плеєр, що в ті часи було величезним багатством. І дав мені послухати альбом Depeche Mode «Music for the masses». То був реально поворотний момент у моєму житті. Адже до того я не уявляв, що така музика взагалі може існувати. І тут раптом у мій маленький, обмежений кордонами світ увірвалися ці нечувані звуки, неуявні прогресії акордів, незрозумілі аранжування. Усе це для мене було неземним.
Коли ми тільки почали, то років п’ять люди взагалі не приходили на наші концерти. Хоча із самого початку намагалися піклуватися про якість: ставили власним коштом гарний звук, світло. А потім грали для… 10–15 людей. Пам’ятаю, якось поїхали до Данії, де на наш концерт прийшли тільки три хлопці, які виявилися латишами, що там навчалися. Ми дуже часто потрапляли в мінус і змушені були зі своєї кишені доплачувати за виступи. Взагалі важкенький був час. З одного боку, всі студенти, з іншого – в мене вже були сім’я, двоє маленьких дітей. Грошей немає. Батьки дають два лати на день – тоді це було приблизно три долари. Але ми все одно і далі робили своє без питань «навіщо?».
Найважчий час для кожного гурту – запис альбому. Адже під час цього процесу потрібно йти на безліч компромісів, переживати купу сварок і не дуже позитивних емоцій. Але коли ти тримаєш у руках результат такої копіткої праці, а потім їдеш на гастролі чи фестивалі, радість і щастя ні з чим не порівняти.
Є один гріх у нашій кар’єрі, який я із задоволенням виправив би. Років 10 тому ми в Латвії брали участь у пропагандистському турі на підтримку тамтешньої Партії зелених. Здається, нічого такого, але потім трохи більше дізналися, що насправді відбувається за лаштунками політики та як надто швидко все змінюється в ній. І, зрозуміло, в політсилі, за яку ми агітували. Коротше кажучи, дуже обпеклися на цій темі. Й вирішили для себе раз і назавжди, що маємо робити лише те, в чому тямимо. Думаю, ніколи більше з цим не зіткнемося, хіба що відчуємо нестерпне бажання виконати свій громадянський обов’язок. Не варто взагалі лізти в гру, правила якої не до кінця знаєш та уявляєш. Багато моїх знайомих ішли в політику з прагненням змінити світ, але чомусь дуже швидко він натомість змінював їх самих. Тому й не хочу туди. Колись Стінґа запитали, чи воліє він стати прем’єр-міністром Англії, на що той відповів, мовляв, у мене є весь світ, навіщо обмежуватися однією країною.
Це свято, що життя не втомлює дивувати. Наприклад, сьогодні просто перед концертом отримав есемеску від друга: «Я тільки-но танцював у McDonalds в Індонезії, бо між піснями Keane та Coldplay почув вашу пісню». Цікаво, що то був не якийсь із наших хітів, а пісня латиською з альбому «Four Shores». Ну невже не здорово? У мене прекрасне життя, я дуже радію кожній можливості вийти на сцену зі своїми друзями. Цього цілком достатньо.
Слов’яни та південні європейці дуже люблять святкувати. Тому й влаштовують більше гулянь, аніж на Заході. За цим дуже весело споглядати. Приїздиш на корпоратив чи якийсь концерт у Латвії або Європі, який розпочинається, наприклад, о 19:00. У найкращому разі десь ближче до 21-ї години люди поступово починають веселитися і розслаблятися. А в Росії о 19:15 уже всі на столах танцюють. Так само й в Україні чи Греції публіка дуже швидко заводиться, легше пускає в душу. Пам’ятаю, коли у нас із Cranberries були спільні виступи, то в тій самій Італії чи Німеччині їх просто неможливо було порівняти. На Апеннінах це був інший емоційний рівень вибуху одразу після виходу на сцену. У ФРН було також круто, але без великих чуттєвих сполохів. Понад те, коли слов’яни та європейці Півдня святкують, то дуже люблять витрачати гроші – на феєрверк, музикантів, їжу, місце, де все це відбувається. Західні люди, особливо з північних країн, набагато прагматичніші, в них трохи інші уявлення про те, куди і як треба вкладати гроші, навіть під час свята. Тому на той самий корпоратив директор тамтешньої компанії дозволяє собі приїхати на скромному фольксвагені.
Перші 10 років свого існування в нас була назва латиською («Prata Vetra». – Ред.) і співали ми тільки рідною мовою. Але наша країна дуже маленька. Відіграв 10 концертів – і ти розумієш, що скрізь уже був і майже всі тебе почули. Але ж кожному музикантові для розвитку потрібно давати якомога більше виступів. Проте на них слухача ще треба чимось привабити. Тому в якийсь момент задумалися про вихід на міжнародний рівень. Ось чому заспівали англійською, нехай це тоді мало й недолугий вигляд. Але в Латвії і далі співаємо виключно латиською, і я впевнений, що мої співвітчизники це дуже цінують.
Для самозбереження Латвії є лише один варіант – залишити єдину латиську державну мову. У нас просто немає іншого шляху. У моєму дитинстві якщо в дворі мешкало вісім латишів і двоє росіян, то всі спілкувалися російською. Тоді це здавалося нормальним. Я маю багато друзів у Росії, дуже ціную тамтешню культуру, народ як такий, але зрозумійте правильно: латишів дуже мало. Понад те, нас стає дедалі менше з урахуванням постійної глобалізації, адже всі народи поступово зливаються один в одному. Але поки ще є можливість бути саме латишем, хочеться її використати.