У. Т.: Нещодавно ми згадували 46-ту річницю окупації Чехословаччини радянською армією. Як вас зачепили ці події як русиста, перекладача й журналіста?
– У серпні 1968-го мені був двадцять один рік і два місяці. Навесні того самого року мене зарахували на філософський факультет Карлового університету, а саме на спеціальність «філософія – русистика». Радянська окупація для мене, як і для всіх чехословацьких громадян (чи майже всіх, тому що колабораціоністи й затяті більшовики, на жаль, були й у нас), стала великим і неочікуваним ударом, виявом неймовірної підступності й віроломності, який люди мого покоління не забудуть до смерті. Водночас я, звичайно, ні на мить не сумнівався в тому, що потрібно і далі вчити російську – вже хоча б тому, щоб краще розуміти психологію і дивну логіку столітнього російського імперіалізму. Тому що це було не що інше, як чергова спроба імперіалістичної експансії й страх утратити колишні території. Зрештою, одна з моїх перших учительок російської мови на кафедрі Ева Боучкова на першому ж семінарі висловилася абсолютно чітко (хоча мене й не треба було переконувати): «Зрозумійте, колеги, російська мова й велика російська література ні в чому не винні». І це було, є і буде правдою.
У. Т.: Деякі публіцисти пишуть про чеську травму, якої завдала російська окупація. Чи може щось подібне зараз відбуватися і з українцями?
– На мою думку, дуже багато українців уже відчули її на собі, й для них це набагато більша трагедія, ніж для нас був серпень 1968 року. Чому? Освіченій людині в Україні цього не треба пояснювати: споріднені мови, одна релігія, у багатьох аспектах спільний історичний досвід, хоча й ідеться про речі, про які сьогодні згадують переважно росіяни. Згадують про них, бо не усвідомлюють, що українці – інший народ, який має незаперечне право йти своєю дорогою. І доки росіяни цього не збагнуть, взаєморозуміння навряд чи вдасться досягти.
Читайте також: Побічний ефект
У. Т.: Ми роками жили в переконанні, що слов’яни не воюють одне з одним. Українсько-російський конфлікт – це виняток із правила?
– Слов’янофільство – феномен, який належить швидше до ХІХ, ніж до ХХІ століття, тому я його зараз не зачіпав би. У наш час діють уже зовсім інші стандарти й інтереси, ніж якесь, сьогодні вже міфічне, слов’янське братерство.
У. Т.: Ваше бачення сучасного російського суспільства на чолі з Владіміром Путіним позитивне чи негативне?
– Путіна на чолі Російської держави я вважаю російською національною трагедією, попри те що зараз принаймні частині росіян матеріально живеться набагато краще, ніж будь-коли за всю кількатисячну історію цієї країни. Проте той відносний добробут – це аж ніяк не результат державотворчої геніальності Путіна, а лише щасливий збіг обставин, коли фортуна ще на самому початку його панування принесла йому на таці рекордно високі ціни на світовому ринку енергоресурсів. Я, звичайно, росіянам цього не бажаю, але суть тамтешнього «економічного дива», чи хай там як хтось це назвав би, проявиться відразу ж після того, як ціни помітно чи навіть істотно впадуть. Інша річ, хто замінить Путіна, якщо він раптом візьме й зникне з лиця землі…
У. Т.: Що має змінитися, щоб росіяни визнали український народ і його суверенність?
– Насамперед мали б змінитися самі росіяни – позбутися схильності до месіанства й свого, на жаль, переважаючого переконання, що Росія не може існувати інакше, аніж як імперія. І стосується це відносин не лише з Україною, а й із цілим світом.
У. Т.: Ви працюєте зараз над перекладом книжки російського автора?
– Звичайно. Я саме закінчив і здав новий переклад «Обломова» Ґончарова, зараз працюю над збіркою «Фантастичні оповідання з російської класики». Якраз розпочав роботу над Гоголівською «Шинеллю», а це, до речі, абсолютно геніальний зонд у психологію забитої російської людинки… Із сучасної літератури чекає на видання справді дивовижна робота мого друга Віктора Єрофєєва «Енциклопедія російської душі», а також старіші оповідання Владіміра Сорокіна, творчістю якого я останнім часом займаюся, мабуть, найсистематичніше.
Читайете також: Цугцванг, ленд-ліз та Хасавюрт
У. Т.: Який ваш прогноз подальшого розвитку подій в Україні та Росії?
– Хотілося б вірити, що зрештою все владнається, і побажати цього хочеться не тільки українцям, а й, також росіянам, які цим безглуздим конфліктом викликали до себе чергову хвилю недовіри й ненависті у всьому світі. Однак боюся, що дорога до цього врегулювання буде довгою.
Біографічна нота
Лібор Дворжак – чеський журналіст і перекладач з російської. Народився 1948 року. Вивчав філософію і російську мову в Карловому університеті в Празі. Працював журналістом і редактором у часописах, інформагенціях, на радіо і телебаченні. Нині входить до редакційної ради Plav, часопису про світову літературу. Перекладає на чеську твори російських класиків і письменників сучасності. 2006 року за переклад «Окаянных дней» Івана Буніна був нагороджений премією Йозефа Юнгмана