Проте «золотий вік російської демократії» — це міф, створений зусиллями «сім’ї» Боріса Єльцина: насамперед його доньки Тетяни Юмашевої та її чоловіка Валентина Юмашева, керівника адміністрації президента у 1997—1998 роках. До речі, саме останній допоміг Путіну відновити кар’єру після провалу петербурзької команди Анатолія Собчака і стати прем’єр-міністром Російської Федерації. Юмашеви активізувались наприкінці президентства Дмітрія Мєдвєдєва, намагаючись розкачати його на реальну боротьбу за другий термін. На той час Путін мав імідж героїчного приборкувача хаосу 1990-х, і Юмашеви почали просувати альтернативний наратив, де єльцинські часи змальовувались як період демократії і свободи, а «ліберал» Мєдвєдєв мав продовжити цю славну традицію. Мєдвєдєв на боротьбу так і не наважився, проте міф про єльцинську демократію і досі живе серед російської опозиційної публіки — як доказ власних, хай і давно минулих перемог. Утім, цей міф має небагато спільного з реальністю. Достатньо згадати, що на свій другий термін Єльцин переобрався завдяки змові з олігархами та брутальному застосуванню адмінресурсу. Тому російська демократія не закінчилася з приходом Путіна — вона, строго кажучи, і не починалася. Інше питання — чи може вона початись у майбутньому та які наслідки це матиме для України.
Імперський код
Дискусії навколо російської демократії, як правило, зводяться до обговорення перспектив тамтешньої опозиції. Але насправді визначальним чинником є те, що Російська Федерація — це уламок імперії. Вона мала б розпастися ще на початку минулого століття, однак цю ерозію зупинили більшовики. Вони ефективно знищували національну буржуазію та інтелігенцію, котрі мали стати драйвером визвольних рухів, а народний спротив зламали шляхом репресій та геноциду. Відкинувши комуністичний фундаменталізм, Іосіф Сталін швидко повернув Москві статус імперської столиці, що не підлягав сумніву навіть тоді, коли мешканці СРСР остаточно зневірились у марксизмі-лєнінізмі. Після розпаду СРСР Росія пережила короткий період дестабілізації, але потім почала повертатися до притаманної їй авторитарної моделі (див. Тиждень № 23/2020). За таких умов імовірність демократизації за сценарієм українського Майдану вкрай мала. Це, зокрема, доводять вуличні акції російської опозиції, починаючи від протестів на Болотній площі 2011 року і закінчуючи минулорічними виступами в Хабаровську.
Читайте також: Вахтанґ Кебуладзе: «Російські ліберали захочуть зберегти Росію як реінкарнацію імперії»
Значно більш імовірно, що процес демократизації у Росії може бути запущений згори — як операція еліт зі зміни ідеологічної парадигми. Таке в російській політиці траплялося вже не раз. Сучасна офіційна російська ідеологія — це мікс уваровщини («православие, самодержавие, народность») і радянщини, але так було не завжди. «Вистраждані й завойовані європейською культурою ідеали свободи, прав людини, справедливості та демократії впродовж багатьох століть були для нас визначальним ціннісним орієнтиром», — твердив Путін 2005 року. Своєрідну «відлигу» Росія переживала і під час президентства Мєдвєдєва, а в часи Єльцина навіть всерйоз планували винести Леніна з мавзолею. Звичайно, сьогодні Путін надто токсичний, щоб у його перетворення на демократа повірили знов, але будь-який вождь — це лише похідна від колективних інтересів його оточення. Коли присутність Путіна перестане влаштовувати бенефіціарів його режиму, ідеологічну парадигму змінять — можливо, навіть разом із фігурою вождя. Однак це вже питання політичних технологій, причому самі «технологи» можуть не мінятись. Наприклад, одіозний Владіслав Сурков встиг побувати ідеологом боротьби з «кольоровими революціями», збудувати під Мєдвєдєва ліберальну партію «Правое дело» та ще й побути куратором «ЛНР» і «ДНР».
Ліміти демократизації
Хай там як, демократизація Росії матиме свої ліміти. Нині Російська Федерація — це фактично унітарна держава, скріплена авторитаризмом і системою економічних залежностей, котрі прив’язують регіони до центру. Впровадження усіх механізмів демократії — від виборів губернаторів до прозорих виборів та економічної децентралізації — може запустити неконтрольовані відцентрові тенденції, котрі загрожуватимуть імперії розпадом, як це сталося 1991 року. Проте і для російської еліти, і для суспільства така ціна демократії зависока.
Те, що в часи Єльцина Москва відкрито не зазіхала на суверенітет України — це той випадок, коли не варто плутати неспроможність із доброю волею. За словами Сєрґєя Філатова, голови адміністрації президента у 1993—1996 роках, ще тоді до Москви зверталися сепаратисти з Криму та Донбасу, але Єльцин не підтримав їх через глибоку кризу в самій Росії. І це стосувалося не лише Єльцина. «Я відомий ліберальний імперіаліст», — каже сьогодні про себе реформатор єльцинських часів Анатолій Чубайс. Ще один ліберальний реформатор, Єґор Гайдар, прославився своїми міркуваннями про необхідність подолання імперської спадщини, але це не заважало йому бути прибічником «цілісності Росії». І коли Москва зіткнулася з національно-визвольним рухом у Чечні, то його придушував і «демократ» Єльцин, і «западнік» Путін. А напад на Грузію відбувався під акомпанемент «ліберальної» риторики президента Мєдвєдєва.
Читайте також: Шагренева шкіра російського лібералізму
Сьогодні відновлення імперії в кордонах СРСР — це слоган російських радикалів, проте програма перетворення Росії на національну державу є ще менш маргінальною. Причина, чому російський демократ закінчується на українському (грузинському, білоруському, естонському) питанні, проста: для Росії бути імперією — це питання не політичне, а екзистенційне. В силу історичних обставин процес націєтворення у Росії не відбувся, і становим хребтом російської ідентичності стала саме імперськість. На відміну від більшості народів Європи, чий національний міф — це сюжет про власне визволення, квазінаціональний міф росіян — це месіанський міф про імперську експансію. Тому коли Алєксєй Навальний каже, що Крим — «не бутерброд», це не «прикрий опортунізм», а видова норма. І не факт, що отруєння та арешт змінять імперську позицію Навального в українському питанні. Російський опозиційний журналіст Олєґ Кашин свого часу також зазнав репресій: 2010 року він мало не загинув після нападу «нашистів», дістав інвалідність і нині мешкає у Лондоні як політемігрант. Однак це не заважає йому вважати Крим і навіть Київ «исконно русскими землями». Чи, наприклад, обурюватися в ефірі ліберального «Еха Москви», що в Казані збиралися назвати аеропорт іменем татарського письменника Габдулли Тукая — і при цьому залишатися критиком Путіна.
Фасадні реформи
Словом, найбільш імовірний сценарій демократизації Росії — це фасадна демократизація, що не зачіпатиме її імперської та авторитарної будови, а лише приховуватиме їх за ліберальними лаштунками. Звести ці лаштунки насправді можна без особливих проблем. Припинення роботи низки іноземних фондів, репресивний захист почуттів вірян, заборона «гей-пропаганди» та боротьба з «переписуванням історії» — всі ці гучні антиліберальні ініціативи Кремля можна скасувати без жодних негативних наслідків для режиму. Бо насправді вони й не зміцнювали його, а слугували радше аргументами Кремля у його заочній ідеологічній полеміці з колективним Заходом, що, на думку Путіна, не відповів Росії взаємністю. Це почалося з «закону Діми Яковлєва» 2012 року: вочевидь, заборона всиновлення російських дітей громадянами США — не відповідь на «акт Маґнітского», а просто тролінг і демонстрація свавілля.
Знищувати й арештовувати опозиціонерів теж, до речі, зовсім не обов’язково. Принаймні вбивство Боріса Нємцова та отруєння й арешт Алєксєя Навального були явно непропорційні загрозі, котру ці особи становили для влади. З початку 2000-х політична вага Нємцова була близькою до нуля: 2009 року він не спромігся навіть стати мером Сочі й на момент смерті був лише депутатом Ярославської обласної думи.
Читайте також: Російський ліберальний імперіалізм
Та й Навальний напередодні замаху на роль політичного конкурента Путіна явно не дотягував. За даними «Левада-центру», визнаного у РФ «іноагентом», навесні 2020 року Навальному довіряли лише 4% росіян, натомість Путіну — понад 30%. Тому, щоб продемонструвати світові «відлигу», Кремлю достатньо буде відмовитися від найбільш скандальних практик, що дасть змогу його адвокатам на Заході закликати до «розрядки» та нормалізації відносин із Росією. Коли у травні 1988 року Рональд Рейган під час візиту до Москви оголосив, що СРСР — більше не імперія зла, по загибелі Василя Стуса у радянському таборі минуло лише три роки. Та й годі згадувати, що горбачовська «пєрєстройка» була затіяна не для демонтажу, а навпаки, для порятунку СРСР.
До речі, обережні експерименти з розкручування гайок у РФ тривають. Приміром, 2019 року на виборах до Московської міської думи опозиційні кандидати перемогли у 20 з 45 одномандатних округів. Хоча прибічники Навального сприйняли це як власну перемогу, це жодним чином не вплинуло на вертикаль влади у російській столиці. Цікаво й те, що найбільш рейтинговою опозиційною партією виявилася підконтрольна Кремлю «Комуністична партія Російської Федерації». Не виключено, що в майбутньому експеримент може бути розширений. І серед західних лідерів не бракуватиме тих, хто охоче заплющить очі на суто декоративний характер змін. «Я ніколи не відчував себе вільнішім, ніж коли опинився в Росії, котру ви називаєте країною рабів», — писав французький філософ Дені Дідро, засліплений іміджем «прогресивної» імператриці, який створила собі Єкатєріна ІІ (не забувши про фінансове стимулювання тогочасних лідерів європейської думки).
Ідеологічне переозброєння
Тимчасом для України «ліберальний поворот» Москви у тій чи іншій формі стане надзвичайно серйозним політичним, культурним та безпековим викликом. По-перше, це може зруйнувати й так хистку солідарність Заходу щодо протидії російській експансії. Пред’явивши світові ліберальний фасад, Москва зможе розгорнути набагато ефективнішу лобістську кампанію на Заході, котра може коштувати Україні міжнародної підтримки у протистоянні з Росією. А по-друге, російський лібералізм може стати не менш ефективним інструментом «м’якої сили», ніж ідеологія «русского мира», що її Москва намагається експортувати по світу зараз. Ця ідеологія, якою Москва виправдовувала анексію Криму та окупацію Донбасу, була потужним, але все ж анахронічним засобом. Концепція розділеного народу, який опинився (в цьому випадку внаслідок розпаду СРСР) по різні боки державних кордонів, не оригінальна, проте для виправдання військової агресії вона не надавалася навіть у 1930-х. Месіанський культ «Великої Перемоги», цей рудимент брєжнєвських часів, навіть на теренах колишнього СРСР сьогодні зрозумілий далеко не всім. Ну, а захист «канонічного православ’я» — це взагалі «привіт» із європейського XVII століття.
Читайте також: Лібералізм: свобода як ідеологія чи постійний вибір
Не дивно, що після прямого зіткнення з «русским миром» українське суспільство доволі швидко виробило до нього стійкий ментальний імунітет. У цьому проглядає своєрідна іронія історії: попри запевнення в тому, що росіяни й українці «один народ», Владімір Путін зробив усе можливе, щоб переконати нашого пересічного громадянина у зворотному. Про те, що Москва має щодо України агресивні імперські плани, українські націоналісти попереджали з перших років незалежності, але широкий загал визнав їхню правоту лише 2014 року, коли ці плани увійшли у стадію реалізації. Хай там як, «русский мир» сьогодні маргіналізований, і ареал зараження приблизно корелює з електоральним полем «Опозиційної платформи — За життя», причому без особливих шансів на його розширення. Проте до зіткнення з новим, ліберальним штамом імперської ідеології українське суспільство не готове. Якщо адвокувати Путіна в Україні беруться лише відверті маргінали, то адвокатів Навального не бракує, хоча його позиція щодо «українського питання» залишається питомо імперською. Силу засліплення не варто недооцінювати. Приміром, серед тих, хто підтримав ідею висунення Алєксєя Навального на Нобелівську премію миру, опинився і Лех Валенса. Хоча, здавалося б, із російським імперіалізмом цей поважний поляк знайомий набагато краще, ніж західноєвропейські політики, які все життя спостерігали за Росією здаля.
Річ, звісно, не у персоналіях, а в тому, що для багатьох українців несприйняття Росії все ще залишається несприйняттям путінщини. Колись Захід теж гостро не сприймав радянський комунізм, проте завжди зберігав певну зачарованість «великою культурою Чайковского і Достоєвского». Так само і в українському суспільстві несприйняття Путіна та його агресивного курсу нерідко супроводжується культурною лояльністю до Росії, котра спонукає вишукувати ознаки того, що епоха путінізму ось-ось закінчиться. Епоха путінізму справді не триватиме вічно, й «інша Росія» справді можлива. Інша річ, що впродовж усієї своєї історії, попри всі метаморфози, Росія ніколи не переставала бути імперією. Тобто країною, для котрої відносини з Україною — це питання внутрішньої, а не зовнішньої політики. Та й сама держава Україна — лише історична прикрість.