Владімір Путін призначив Дмітрія Рогозіна (44 роки) новим представником Російської Федерації у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі, чим яскраво засвідчив останні тенденції, як внутрішньої, так і зовнішньої політики Кремля.
Цей крок – відвертий ляпас Заходу. Новий посол у НАТО має погану репутацію націоналіста, який протягом своєї кар’єри підтримував різноманітні зв’язки з расистськими та антисемітськими колами. З початку своєї політичної діяльності Рогозін створював імідж «захисника» етнічних росіян у РФ та за її межами, а також прославився як яскравий антизахідний панславіст. На сесії Парламентської асамблеї Ради Європи Рогозін якось заявив, що Європа відповідальна за жахіття радянського комунізму – оскільки марксизм було імпортовано у Росію із Заходу.
Навіть будучи нащадком радянської номенклатури, Рогозін не є бюрократом радянського типу. Він ніколи не був членом КПРС, і отримав – за російськими стандартами – відмінну освіту, включаючи інтенсивне вивчення кількох європейських мов. Він має дипломи і наукові ступені з журналістики, економіки та філософії, отримані у кращих вишах Москви, і накопичив значний досвід в галузі міжнародних відносин. Чиновникам НАТО потрібно підготуватися до важкого перемовника, спілкуватися з яким буде важче, ніж із генералами, яких раніше Москва відправляла до Брюсселю.
Політичний злет Рогозіна був свого часу проектом «політтехнологів» Кремля. На початку цього десятиріччя його тогочасний блок «Родіна» було створено як альтернативу пропутінській «Єдіной Росії». Це були часи, коли Кремль ще був зацікавлений у підтримці фасадної демократії, і, очевидно, прагнув створити певний образ двопартійної системи у РФ. Однак «Родіна» виявилася більш успішною й менш покірною, ніж очікувалося. Кремль визнав експеримент з «Родіной» надто ризикованим і розпустив цей рух. На кілька років Рогозін фактично зник із публічного життя Росії, і, можливо, тому став часто з’являтися на українських політичних шоу, таких як «Свобода слова».
Схоже, що відрядження Рогозіна російським посланцем до НАТО є не тільки підвищенням, але й своєрідним вигнанням до Брюсселю – подалі від внутрішньої політики. Водночас цей кар’єрний злет було розроблено очевидно й для того, щоб включити Рогозіна у державний апарат і, таким чином, нейтралізувати його як незалежну фігуру. Рогозін слухняно підкорився і публічно закликав своїх колишніх союзників по націоналістичному рухові також увійти до державних структур і змінити російську державу зсередини.
У певному розумінні, новий посланець до НАТО – його походження, біографія та ідеологія – персоніфікує нову російську політичну реальність. Тому у Брюсселі він зразково представлятиме те, що хоче і чим є Росія сьогодні.