ожна тебе взяти за руку?» – чується закадровий голос хлопчика. «Ні, ти надто страшний», – відповідає голос дівчинки. І ця режисерська правда й відвертість приваблюють. Але на мить…
По зовнішності Генсбура у фільмі проїжджають танком, а його самого називають одержимим дияволом. Інакше як зрозуміти, що в дитинстві на фортепіано він вночі міг грати краще; що дружина привозила його до жінки, яка охрестила себе співачкою, а насправді виказувала бажання близькості Сержу. І взагалі, як зрозуміти таку популярність Генсбура серед жінок, а поява в кадрі красуні з красунь Летіції Касти (яка грає красуню Бріджит Бардо) поруч із чудовиськом Генсбуром (якого грає Ерік Елмозніно) свідчить тільки про одне: Генсбур точно продав душу нечистому.
Гадаю, режисер Жоан Сфар свічку біля безмежного ліжка Генсбура не тримав, проте шансоньє, поет, співак Серж сам усе розповів у своїх відвертих піснях, за які, як вважав його редактор, їх усіх могли б ув’язнити. Пісень у фільмі чимало – під гітару і на фортепіано, a капела і «краще б не співав». Жінок багато – брюнеток і блондинок, у панчохах і без. І знаменитостей – і з Джанго Рейнхардтом Генсбур грав, і з Борисом Віаном пив, і з Бордо спав. Проблема лишень у формі цієї каші – «Генсбур. Герой і хуліган» має форму саме каші, а не чогось подібного до фільму, як, наприклад, недавній так само драматичний байопік «Стати Джоном Ленноном». Шматки ретроспективи життя Сержа Генсбура, названі з якогось дива фільмом, з’єднані непоганою грою Елмозніно і наявністю уявного чи реального альтер его Генсбура – лялькового носатого і вухастого Мефістофеля. Це дотепно, як і театралізовані номери. Хоча після байопіка про іншого Генсбура, вже американського, вони є вторинними.
Лялька чоловічої статі на ім’я Генсбур цілком жива – це єврей, який викликав антисемітизм, талановитий композитор, але безголосий співак, провокатор і пофігіст, поганий батько, але батько Шарлотти-«Антихрист»-Генсбур, секс-машина, пияк, курець. Але ця лялька зроблена з воску.