Епідемія COVID-19 в Україні не збавляє обертів. Міністерство охорони здоров’я щодня звітує про близько 20 тис. нових випадків захворювання на коронавірусну інфекцію, кілька тисяч госпіталізацій і кілька сотень смертей. Тому щоб зупинити хвилю захворюваності, частину областей країни перевели до «червоної зони», де діє низка обмежень для невакцинованих. В останні дні жовтня Тиждень провів кілька днів в інфекційному відділенні Київської міської клінічної лікарні № 3, де спостерігав за роботою медиків. У доковідні часи тут було відділення кардіології, проте з початком епідемії його перепрофілювали в інфекційне. З етичних міркувань деякі імена змінено.
Вільні ліжка
Вечір, палата інтенсивної терапії. Майже тихо. Чути лише, як пацієнти вдихають кисень. Кожен по-різному: хтось спокійно, хтось трохи хрипить, хтось уривчасто і з хлюпанням — це найважчі. Поки що таких пацієнтів двоє, вони на апаратах штучної вентиляції легень. Не інтубовані. У кутку палати під іконою два ліжка. На одному спить пацієнтка. Назвімо її Марія. На вигляд їй близько 70 років. Вона лежить на боці, щоб киснева маска не сповзала з обличчя, під голову підклала руку. Сусіднє ліжко відгороджене шторкою. Розгледіти, хто на ньому, важко: пацієнтку накрили простирадлом майже під самі очі. Поруч із нею стоять двоє мовчазних лікарок. Від жінки від’єднують апаратуру, яка фіксує життєві показники. Ліжко відкочують трохи вбік. Беруть останній аналіз крові.
«Ця жінка в нас лежала близько тижня. У звичайній палаті. А сьогодні зранку її стан раптово погіршився. Це ознака нового варіанту COVID-19 — «Дельти». Десь під кінець першого тижня, на 7–10 день пацієнт провалюється в піке, у нього різко погіршується стан, просідає сатурація, можуть бути супутні ускладнення. У нашої пацієнтки на додачу почався набряк легень. Ми змогли його зняти й стабілізували стан. Але лікарі — не боги, а можливості людського організму — не безмежні. Додалися інші ускладнення, й людина не витримала», — каже чергова лікарка палати інтенсивної терапії Аріана Ханіфі.
Читайте також: Місце призначення — Україна: "Ось що буде, якщо в країні лише 16% вакцинованого населення від Covid-19"
Вона з колегою мовчки виходить у коридор. Обробляє свій костюм дезрозчином. Дезінфікує руки. Заходить до напівтемної ординаторської. Миє руки. Сідає за стіл у коло світла від настільної лампи. Починає заповнювати документи. До щоденника хвороби померлої треба внести останню інформацію та повідомити про смерть родичів. Чути, як коридором везуть тіло. Ліжко під іконою в палаті на дев’ятьох людей стало вільним.
Ранок наступного дня, ординаторська. Аріана передає зміну своїй колезі — Ользі Ваврук. Лікарі обговорюють пацієнтів з реанімації, їхні показники, загальний стан. За ніч у палаті інтенсивної терапії звільнилися ще два ліжка: померли важкі пацієнти-чоловіки.
— І вони також? — питаю в Аріани.
— І вони. Хвороба стала швидшою. Вона швидше передається від людини до людини, стрімкіше й агресивніше протікає. Лікування допомагає не кожному пацієнту. Особливо якщо є супутні захворювання: інфаркти, інсульти… — Аріана сідає за стіл складати графік чергувань. Нині за палатою інтенсивної терапії закріплені п’ятеро лікарів.
Розмову продовжує колега Аріани, Ольга: «Ми чергуємо доба через добу. Іноді — через дві доби. Якщо виходять такі зміни, можна сказати, що нам дуже пощастило. Але самі розумієте: п’ятьох людей недостатньо, щоб закрити всі чергування. До того ж увечері, коли інші лікарі йдуть додому, черговий реанімації відповідає все інфекційне відділення — а це 70 людей». Поки говоримо, вдягаємо захисні костюми й рушаємо до палати інтенсивної терапії.
«Чужі», синька та гасові ванни
Усередині трохи гамірно — пацієнти пожвавилися перед ранковим оглядом. Одне з вільних ліжок біля дверей під стіною вже зайняте новою пацієнткою. Ольга, втім, починає обхід з найдальшого кута: того, де висить ікона.
— Краще не стало, так? Скажіть чесно, показники погіршилися? Аналізи погані? — питає в лікарки наша знайома Марія.
— Моя ви хороша. Ну навіщо так говорити? У вас чудові аналізи, є прогрес, ви на кисневій масці, у вас хороша сатурація. Не хвилюйтеся, одужаєте. Просто ця хвороба важка, лікування довге. Але у вас усе буде добре, — лагідно говорить Ольга.
Марія заспокоюється, лікарка міряє їй сатурацію, тиск і пульс. Слухає легені. Показники записує у свій блокнот. Переходимо до іншого ліжка. Тут також пацієнтка, на вигляд їй за 50. Вона на апараті ШВЛ, на обличчі намертво закріплена герметична маска, яку самі лікарі прозвали «чужим». За схожість з істотою з однойменного фантастичного фільму.
— … ам. … ода, — ледь чутно з-під маски.
— Воду розлили? Не переймайтеся, все добре, дівчата приберуть, таке буває. Ви, головне, дихайте, — Ольга вивчає показники пацієнтки й переходить до наступного ліжка. Потім ще до одного.
— Що ви тут знімаєте? — крізь кисневу маску обурюється чоловік. — Ви краще зняли б тарганів, які тут бігають. І як тут смердить. І взагалі! Я зателефоную Наталі Мосейчук!
— Давайте я вас краще огляну. Вас ніхто не фотографує, не нервуйте, — намагається заспокоїти його Ольга.
— Я полковник! Я дослужився! У мене квартира на Печерську! Відпустіть мене додому! Я нормально почуваюся! — не вгамовується чоловік.
— Я вас зараз випишу, а швидка мені вас привезе через годину в гіршому стані, ніж зараз. Це поки ви на кисневій терапії, то здається, що все добре. Але якщо маску зняти — цей ефект буде коротким. Хвилин на 30. Ви навіть додому не доїдете, — терпляче пояснює Ольга.
— У мене є кілька варіантів! Я можу переїхати в іншу лікарню! Мене сьогодні перевезуть! Я говорив з головлікарями! — пацієнт, схоже, ігнорує слова лікарки.
— Маю для вас погані новини: в Києві місць майже не залишилося. Гаразд, давайте я поговорю із заввіділення. Вона переговорить із заввідділення лікарні, в яку ви нібито збираєтеся лягати. І якщо все буде добре — вас заберуть, — терпляче говорить лікарка. Чоловік заспокоюється, каже, що розуміє: не все залежить від лікарів, просто він утомився чекати. На одужання, на передачі від рідних. Нарешті за пів години обхід завершено. Після дезінфекції повертаємося в ординаторську. Ольга сідає писати щоденники хвороб своїх пацієнтів.
«Це дуже потрібна, хоч і марудна робота. Але завдяки цим щоденникам ми здатні відстежувати перебіг хвороби й коригувати лікування. Бо лікар, наприклад, може не знати, що з пацієнтом було вчора — на іншій зміні. Плюс ще треба роздати медсестрам листки призначень ліків», — Ольга занурюється в роботу, пропонує самому зробити собі чай. Так у тиші минає близько години. Раптом двері прочиняються.
Читайте також: Провідні світові медіа пишуть про Україну. Приводів для гордості немає: згадують фейкові сертифікати вакцинації
— Олю, там щодо пацієнта (назвімо його Михайло. — Авт.) телефонують. Що сказати?
— Ого, уже перша година? Зараз підійду, — лікарка зникає в коридорі. Наступні півтори години минають у постійних забігах від ординаторської й до телефону: це час, коли родичі пацієнтів палати інтенсивної терапії можуть зателефонувати й поцікавитися своїми рідними. Лікарям доводиться відповідати на безліч запитань: від того, якими препаратами й чому саме такими лікують, і до того, що було сьогодні на обід.
Урешті знову вдягаємо захисні костюми: одна з пацієнток реанімації йде на поправку, тож лікарка хоче спробувати зняти її з апарату ШВЛ і дати подихати через кисневу маску. Якщо самопочуття не погіршиться — її переведуть з реанімаційної у звичайну палату.
«Чистий кисень дуже сушить слизову. Тому за можливості ми переводимо пацієнтів з ШВЛ на звичайні кисневі маски. Якщо їхній загальний стан дає таку змогу. Через кисневі маски йде зволожений кисень, його вплив на слизові теж не надто приємний, але не настільки, як від ШВЛ», — Ольга бере з коробки кисневих масок одну й іде до пацієнтки. Розстібає кріплення «чужого», дає жінці маску, підключає її до кисневої точки.
У дверях знову з’являється медсестра: «Олю, там щодо Михайла. Що мені сказати? За десять хвилин? Добре». Лікарка тим часом одягає пацієнтці кисневу маску на обличчя. У неї замість ременів звичайна зеленка гумка. Такий «кисневий респіратор» можна будь-якої миті зняти, щоб поїсти й попити. На відміну від «чужих» з апаратів ШВЛ. Як пояснює Ольга, пацієнти на неінвазивній вентиляції легень важко дають собі раду: кілька хвилин без ШВЛ може дуже сильно погіршити їхній стан. Тож таким людям, щоб поїсти й попити, потрібна допомога лікарів і медсестер.
— Як дихається? Такий потік достатній? Кисню вистачає? Добре. Моя ви хороша. Якщо раптом стане гірше — кличте мене.
Виходимо в коридор. Наштовхуємося на іншу медсестру.
— Олю, там щодо Михайла…
— Вони щойно телефонували. Я ж просила почекати десять хвилин, у мене пацієнтка.
Ольга йде говорити з родичами, заходжу в ординаторську, ставлю чайник. За п’ять хвилин з’являється лікарка. Поки є вільний час, говоримо про історії з роботи. «Я ще працюю лікаркою швидкої. У Києві нині багато ковідних викликів. Щоб ви розуміли: іноді від моменту дзвінка на 103 до приїзду бригади швидкої минає від 5 до 10 годин. Чого там тільки не трапляється. Був пацієнт недавно. Приїжджаємо на виклик до чоловіка в літах. Кашляє, мокротиння аж чорне, сатурація низька, весь синій. Буквально. Я кажу, що все, їдемо в лікарню. Він як підскочить, як почне кричати, мовляв, лікарям не довіряю, у мене свої методи лікування. Думаю, зараз скаже про горілку. А він як видасть: «Я гасові ванни приймаю!» Я ще подумала, чому так бензином у хаті смердить. А на початку пандемії був інший випадок, тоді ще відвідувачів пускали в інфекційне. Прийшла жінка. Каже, прочитала в інтернеті, наче коронавірусну інфекцію лікують синькою. Я пояснила, що таке лікування дуже сумнівне й небезпечне, медики таким не займаються. Попередила: якщо спробує поїти свого чоловіка синькою — більше в інфекційне її не впущу».
Розповідь перериває медичка, яка забігає в ординаторську. Швидка привезла пацієнтку у важкому стані з сатурацією 70% (насичення крові киснем, нормальним у здорової людини вважається показник від 96% і вище. — Ред.). Її треба переводити до палати інтенсивної терапії. «Добре, нехай на кисні продихається трохи, підіймайте її в палату, а тоді почнемо лікувати, — каже лікарка й продовжує історію. — Одного дня приходжу на зміну, а в чоловіка сеча синього кольору. Я злякалася, думала, може, комбінація ліків дає таке забарвлення або якась реакція організму. Обклалася довідниками, гуглю симптоми, зв’язалася з колегами. Аж раптом мене осяяло. Іду до пацієнта й кажу: «Відкрийте рота й скажіть «а». Мати моя рідна! Ротова порожнина аж фіолетова. Питаю: дружина приходила, синькою поїла? І він якось так каже: «Та чим вона мене тільки не поїла». А зараз відвідувачів не пускаємо. Лише передачі», — говорить Ольга й іде оглядати пацієнтку.
Читайте також: Дельта, Лямбда, Мю та інші. Як нинішні вакцини захищають від різних штамів SARS-CoV-2 і чи варто чекати нових версій
Її немає приблизно пів години. Урешті лікарка влітає в ординаторську, хапає захисні окуляри й рукавички: «Якщо хочете знімати — швидко вдягайтеся. Пацієнтка дуже важка». На останніх словах разом вибігаємо в коридор, за кількадесят секунд одягаємо захисний одяг, забігаємо в палату інтенсивної терапії.
Там на вільному ліжку під іконою лежить нова пацієнтка. Жінка за 70 років. Важко й уривчасто дихає, вся тремтить. На неї вдягають «чужого», вкладають на спину, намагаються поставити катетери. Марно: на посинілих і холодних руках не видно судин.
«Дихайте разом з маскою! Вона вам допомагає, не пручайтеся! Дихайте разом! Дихайте! Допоможіть мені. Ми маємо поставити вам катетер, судин не видно. Стискайте й розтискайте кулачки. Отак, добре», — каже Ольга.
Вона намагається заміряти сатурацію — марно. Руки надто холодні. Апарат видає хибні показники. «Сатуратор якусь хрінь показує. Немає тут пульсу 50. Він щонайменше 130. Що там катетер? Є? Давай (тут мали бути назви медичних препаратів й дозування, прописані у протоколі, але на прохання лікарів ми їх не називаємо, щоб читачі не почали займатися профілактичним самолікуванням. — Авт.)», — лікарка намагається зігріти жінці руки, щоб заміряти коректні показники сатурації.
— Олю? — до нас підбігає медсестра. — У сусідній палаті чоловікові стало погано.
— Чорт — тихо кидає лікарка. Вона залишає біля пацієнтки медсестру, а сама біжить у сусідню палату.
Там нас зустрічає чоловік, трохи старший за 50 років. Лежить на спині, скаржиться на погане самопочуття. «У нас до вас дві вимоги для успішного лікування: пити багато води, бо ваш організм під час важкої хвороби втрачає рідину, і лежати на животі, бо в такому положенні ваші легені отримують більше кисню. Нічого складного, правда? Але коли я до вас заходжу — ви постійно лежите на спині. Чому? У вас сатурація 90% і ви погано почуваєтеся? Вибачте, але це реанімація і тут усім погано», — Ольга біжить назад до реанімаційної палати.
Бабуся тим часом трохи зігрілася. Дихання вирівнялося, стало менш переривчастим. Нарешті є коректні показники сатурації, тиску й пульсу. Лікарка призначає медикаменти. Її з сусіднього ліжка кличе Марія.
— Олю, вибачте. Я хотіла спитати… мені до невропатолога сходити б, — жінка уважно дивиться на лікарку.
— Дивіться, спочатку ми вилікуємо ваш COVID-19, а потім підемо до невропатолога. Коронавірусна інфекція зараз для вас — найбільша проблема й загроза. Коли одужаєте — буде вам невропатолог, — утомлено видихає Ольга. Разом ідемо в ординаторську. Чути, як з реанімації лунають молитви: це хтось з пацієнтів увімкнув відео на мобільному телефоні.
Вакцинація та шанси на одужання
Питаю, які шанси в нової пацієнтки. «Шанси. Шанси завжди є. Але не треба вимагати від організму людини неможливого. Лікування COVID-19 симптоматичне, допомагає не всім. Побачимо, що можна зробити», — у напівтемній ординаторській Ольга сідає в коло світла, яке дає настільна лампа. Стіл, до слова, завалений медичними документами — за останні дві години лише інфекційне відділення Ольги прийняло п’ятьох нових пацієнтів. Треба вивчити аналізи й показники кожного та призначити лікування. А опісля — сідати заповнювати щоденники хвороби.
«Так, щось мені не подобаються показники новенької. Ага, тієї, яку поклали біля Марії. Марію, до слова, треба перевести у звичайну палату. Вона вже на кисневій масці, показники стабільні. Просто боюся, що на її моральний стан погано вплинуть усі ці смерті… Але місць немає, нікуди переводити. Зараз у мене є лише два вільні ліжка. У коридорі. Без кисню. Усе». Лікарка сідає писати.
Іноді вона радиться зі своїм колегою, лікарем-хірургом Олександром, який допомагає їй на зміні. «За день у нас може бути восьмеро-десятеро нових пацієнтів. Частину людей виписуємо, якщо стан здоров’я сприяє. За весь час, поки я працюю в умовах ковідного відділення, не прийняла жодного вакцинованого. Усі люди, яких ви бачили, — нещеплені. Так, я чула, що такі випадки, коли вакциновані потрапляли в лікарні з COVID-19, були. Але сама їх не бачила. Також треба зважати, що вакцинація не дає 100% гарантії не захворіти. Так було, є й буде. Але водночас вакцина значно збільшує ваші шанси легше перенести хворобу. Тому не ігноруйте вакцинацію. Бо може настати момент, коли пацієнтів стане дуже, дуже багато. І ми почнемо їх сортувати. Тоді мені як лікарці доведеться обирати: хто отримає кисневу терапію, а хто ні. А я дуже такого не хочу. Не хотіла б, щоб мені доводилося робити такий вибір», — втомлено каже Ольга.
На годиннику майже дев’ята вечора. Лікарі заповнюють щоденники хвороби. За годину Ольга піде робити вечірній обхід пацієнтів. На ранок ліжко під іконою знову стане вільним.
Більше фотографій з інфекційного відділення дивіться у фотогалереї: Коронавірус. Кілька днів в одному з інфекційних відділень київської лікарні