Час від часу в публічному просторі лунає теза, що Революція гідності зазнала поразки. Одні кивають на «корупційну контрреволюцію» Петра Порошенка, інші на масову зраду виборців Володимира Зеленського тощо. Та, попри емоції, такі міркування суперечать фактам. Безпосередні результати Майдану очевидні. По-перше, режим Віктора Януковича був повалений, а проросійський табір зазнав нищівної поразки, після якої не оговтався ще й сьогодні. По-друге, змінивши розстановку сил в українській політиці, Майдан уможливив геополітичний розворот у бік Заходу, який десятиліттями саботувала або ігнорувала влада. По-третє, потужний імпульс до розвитку дістало громадянське суспільство. За кілька екстремальних місяців на зламі 2013–2014 років воно здобуло унікальний досвід, якого не дала ані Помаранчева революція, ані акції «Україна без Кучми», ані будь-які інші протести. Кожне із цих досягнень має історичне значення, але породжені Майданом очікування були значно більшими. Відчуття того, що Україна радикально й безповоротно змінилася, згодом закономірно обернулося розчаруванням та зневірою. Утім, Майдан був і залишається чинником української політики. Питання в тому, щоб адекватно оцінювати його вплив у минулому та майбутній потенціал.
Читайте також: Президент-парламент: приспане протистояння
Насправді об’єктивно оцінити далекосяжні наслідки Революції гідності неможливо, оскільки ще до її завершення в історії України з’явився інший потужний чинник — російська агресія, яка ослабила революційний імпульс. Почнемо з того, що громадянське суспільство перекинуло більшість сил на оборону, а не на те, щоб скористатися можливостями для внутрішніх змін, які відкрилися в перші місяці після Майдану. Значну частину цих сил поглинула війна. Мова насамперед про людський ресурс, про активістів Майдану, які пішли у 2014‑му на фронт і загинули. Так само на військові потреби переорієнтувалася волонтерська спільнота. Крім того, загроза російської окупації (а вона навіть після стабілізації фронту була більш ніж реальною і лишається такою дотепер) обмежила арсенал засобів впливу на владу. Якщо у 2013-му Україна могла собі дозволити акції масової непокори, то з початком війни на Донбасі дестабілізація в тилу загрожувала втратою ще більших територій. Поряд з економічною кризою це стало одним із чинників, що загальмували зміни.
Чи можливі були ґрунтовні реформи без суспільного тиску? В українських реаліях малоймовірно. Бо Україна є однією з постсоціалістичних держав, що потрапили в пастку «нескінченної трансформації», яку економіст Джоел Ґеллмен описав ще в 1990-х. Її суть така: еліти, зацікавлені в руйнуванні соціалістичного ладу, усвідомили вигоди перехідного стану, коли принади ринкової економіки поєднуються з «ручним» судочинством, наявність демократичних інститутів — із політичною корупцією тощо. Будучи бенефіціаром такого становища, еліти затягують цей період. До того ж після Майдану владу сформували вихідці з тієї самої політичної системи, що і Янукович. Чи можна вважати це ознакою поразки Майдану? Аж ніяк. Звичайно, прагнення змінити владу притаманне учасникам Революції гідності, але загалом то була досить спонтанна реакція суспільства на поточні події. Так, у грудні 2013-го 70% учасників Майдану стверджували, що вийшли на протест через побиття демонстрантів (70%), через відмову Януковича від підписання угоди з ЄС (53,5%) і через прагнення змінити життя в Україні (50%) («Демократичні ініціативи», КМІС). У ретроспективі, у грудні 2018 року головними причинами Майдану українці вважали побиття студентів напередодні (55%), відмову Януковича підписати асоціацію з ЄС (47%) і бажання усунути від влади тодішнього президента та його команду (35%) («Соціоінформ»). Тож такого масштабного завдання, як ротація еліти, Майдан перед собою просто не ставив. Щоб зробити це, революціонери мали не лише висунути лідерів із власного середовища, а й мати політичну організацію, яка забезпечила б транзит влади від старої еліти до нової. Але все це вже виходило за межі майданівського порядку денного. Гіпотетично ротацію еліти могли забезпечити вибори 2014‑го, але цього теж не сталося. Зокрема, через те, що після революції не постала умовна «партія Майдану». Звичайно, виборчі списки 2014 року рясніли прізвищами сотників та активістів (а також ветеранів і волонтерів), але здебільшого вони виконували суто декоративну функцію. Політичні проекти, до яких залучалися ці люди, активно використовували революційну риторику, проте вона стала частиною популістського наративу, підлаштованого під потреби моменту. Втім, стверджувати, що після Майдану жодних змін у державі не сталося, також не можна, хоча їхні глибина і темп залишали бажати кращого.
Читайте також: Перегрупування на флангах
Чи означає це, що для еліт Майдан минувся загалом без наслідків? Аж ніяк. Майдан став потужним аргументом громадянського суспільства, таким собі дубцем нації, ігнорувати який влада не могла. Революція гідності є дуже переконливим прикладом того, у що може вилитися для влади прямий конфлікт із суспільством. Під час Майдану оприявнилась активна меншість, яка в критичні моменти здатна мобілізувати широкі верстви населення й бути драйвером вуличних протестів. Причому ці протести можуть запросто виходити за межі ненасильницької моделі, за якою відбувалася, наприклад, Помаранчева революція. Але в умовах зовнішньої агресії повторення Майдану було вкрай малоймовірним, що прекрасно розуміли еліти. Тим більше війна змінила пріоритети й самої революційної меншості: головною вимогою до влади стала організація оборони, натомість боротьба з корупцією та інші реформи відійшли на другий план. Але загроза повторення Майдану досі залишається для еліт дієвим стримувальним чинником. Масові вуличні акції (приміром, торішні мітинги під гаслом «Ні капітуляції») здатні впливати на ухвалення рішень чи бодай визначати межі прийнятного. Одним із безпосередніх результатом цього є те, що проросійського реваншу так і не сталося. Навіть тепер, коли в таборі русофілів спостерігається певне пожвавлення, проросійська діяльність в Україні є ризикованою справою.
Та, попри все, Майдан — інструмент далеко не універсальний. Як засвідчили події останніх шести років, повалення режиму не означає автоматичних реформ, а лише відкриває вікно відповідних можливостей. Щоб скористатися ними, мати контроль над вулицею недостатньо — треба оволодіти також державними інститутами. А для цього революціонери (чи то пак драйвери реформ) повинні бути не тільки під вікнами владних кабінетів, а й усередині, тобто не лише впливати на владу, а й бути її джерелом. Для останнього революція не є обов’язковою, якщо існує демократична змінюваність влади. Але ротація керівництва країни ще не гарантує результату, якщо на зміну старим елітам не приходить контреліта принципово іншої якості. Якщо збудувати барикади чи навіть створити виборчий штаб можна навіть спонтанно, то формування контреліти та її політична організація потребують зовсім іншого підходу.
Читайте також: Реформоване розслідування справ Майдану
До того ж, попри те що до Революції гідності були залучені мільйони, вона, як і будь-яка революція, була справою меншості. У подіях Майдану брало участь лише 20% населення України, причому 11% безпосередньо у вуличних акціях протесту, а 9% допомагали їм харчами, речами та грішми. Не секрет і те, що існували значні регіональні та соціальні диспропорції. Якщо в західних регіонах до Революції гідності в той чи інший спосіб долучилося понад 30% мешканців, то на Півдні та Сході тільки 2–3%. Якщо серед громадян із вищою освітою у ній брали участь 25%, то із середньою освітою 14%, а неповною середньою 7% («Демократичні ініціативи», КМІС, 2014). Тому стверджувати, що Майдан став загальнонаціональною дією, було б великим перебільшенням. Знову ж таки вважати це докором несправедливо. У критичні моменти історії активна меншість може задавати той чи інший напрям розвитку подій, а більшість приймати його або ні.
Однак жодна країна не може успішно розвиватися від революції до революції. Тому Майдан, залишаючись основою певного ціннісного консенсусу, не повинен бути єдиним шаблоном для колективних дій. Так само єдиним критерієм колективних дій не може бути ступінь їх радикальності. Опанувавши складну науку вуличного спротиву, українське громадянське суспільство має навчитися боротьби в інших формах, зокрема «мирними», чи то пак «кабінетними», засобами. Як показує досвід останніх років, це потребуватиме не менших сил і ресурсів, аніж боротьба на барикадах.