Досвід репресій проти українців у ХХ столітті містить чимало прикладів стійкості та незламності під час перебування у в’язницях і таборах, активного й пасивного опору за ґратами. Одним із найбільших виявів опірності окупаційним і тоталітарним режимам у середині минулого століття стала підпільна боротьба членів ОУН за відновлення незалежності України. Українські націоналісти не тільки жертвували своїм життям заради вищої мети, а й виявляли неймовіру витривалість під час перебування у місцях позбавлення волі, куди репресивні апарати окупаційних режимів не раз їх запроторювали.
Танець поліційного чобота
У міжвоєнний період оунівці потрапили під жорсткий репресивний тиск Польщі, керівництво якої тяжіло до спазматичного авторитаризму та ополячення національних меншин. Українські патріоти стали частими гостями польських місць позбавлення волі. Лише за 1931–1933 роки члени ОУН дістали чотири смертні вироки, тринадцять довічних ув’язнень і понад тисячу років тюрми в загальному підрахунку. Більшість з них сиділи у львівських «Бригідках», «Вронках» біля Познані, концтаборі «Береза Картузька».
Умови у польських тюрмах були нестерпними. Член Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях Ярослав Стецько, який у 1936-му був засуджений до п’яти років ув’язнення у справі вбивства польського міністра внутрішніх справ Бронеслава Пєрацького, пригадував: «Сонце, як здавалось, взагалі щезло, бо ми ніколи його не бачили, а з вікон наших камер пробивалися надвір тільки випари людських тіл. Камери ніколи не провітрювали – неймовірний бруд і сморід. З наших сінників, наповнених вже зігнилою соломою, виповзали блощиці й обліплювали долівку й стіни. Не раз, коли стражники не бачили, ми згортали їх докупи і палили папером…Повітря жахливе, особливо влітку. Фізіологічні потреби в’язні мусіли полагоджувати тут же, в камері, до звичайної бляшаної «польської параші», якої ніколи не дезінфікували, а тільки щодня два рази випорожнювали… Не раз у камері була така задуха, що ми зливали себе водою, рятуючись від втрати притомності».
З арештованими польська адміністрація та охорона не надто панькалися. З перших годин «цувакса» (див. словник) жорстоко били, вимагаючи зізнань. Була поширена практика «стійок», коли підозрюваний стояв довгий час обличчям до стіни, закутий у кайдани, а вартові поліцаї змінювалися кожні три-чотири години. Найміцніші в’язні витримували без сну, води та їжі кілька діб. Потім непритомніли, їх відливали водою і били повторно. «Стійок» могло бути кілька.
За найменшу провину на голови та спини арештованих опускалася караюча рука польської поліції. Поліцаї часто били доти, доки самі не втомлювались. У «Березі Картузькій» вночі ніколи не гасло світло, а в’язнів карали навіть за з’їдену моркву чи розмову пошепки. Наприклад, 14 серпня 1935 року Володимира Гоцького посадили в карцер з обмеженням у їжі на сім днів за те, що «провадив заборонені розмови з арештованими і викликав у них сміх».
Годували українських політичних в’язнів у польських тюрмах абияк. На сніданок вони отримували четвертину хліба і горня «журеку» – напою, що віддалено нагадував каву. Оунівці з огидою називали його «люрою». На обід і вечерю – «борщ» (гарячу воду з картоплею і буряком) або «дубівку» (гнилу картоплю або кашу). Голод був постійним їхнім супутником.
Для власної втіхи поліцаї придумували різноманітні розваги, насміхаючись над в’язнями. Особливо популярними були такі методи відвертого знущання, як «качачий хід» (у присіді потрібно було взятися руками за п’яти і так пересуватися), «жабка» (ноги зігнуті, руки перед собою, стрибати якнайдалі, не розгинаючи колін), «індійський танець» (в’язні по двоє тримали один одного правою рукою за зігнуту ліву ногу, а лівою за шию, далі підскакували, обертаючись навколо своєї осі, доки не падали з ніг), «живий Будда» (арештований у присіді підносив руки вгору, тримаючи щось важке, аж доки не падав у «нірвану», знепритомнівши).
Арештованих також залучали до найважчих фізичних робіт: облаштування доріг, видобутку каміння тощо.
Згуртованість і взаємодопомога
Жахливі умови в місцях позбавлення волі мали фізично та морально зламати людину. Але замість покірної долі слухняних овечок націоналісти обрали жор-
стку тактику протидії та контрнаступу. Оунівці приносили із собою в тюрми внутрішню згуртованість та ієрархію організації. Передусім встановлювався зв’язок між усіма політичними арештантами й обирався провід. У різні роки та в різних тюрмах на чолі націоналістів стояли Роман Шухевич, Дмитро Грицай, Володимир Янів, Зенон Коссак, Микола Арсенич, Іван Климів. Ярослав Стецько, керуючи націоналістами у львівській «Бригідки» в’язниці, ініціював видання тюремного часопису «Непоборні», що виходив двічі на місяць на 50 сторінках. Його писали від руки, на цигарковому папері, вміщуючи ідеологічні статті, інструкції, огляд преси.
Читайте також: Українські повстанці в ГУЛАГу: боротьба триває
В’язнів максимально обмежували у спілкуванні між собою, проте оунівцям вдавалося таємно налагодити контакти. Найпопулярнішим засобом були «грипси», які всіма можливими і неможливими способами переносили з камери в камеру. Їх передавали за допомогою «голоти», яку закидали на мітлу, виставлену з вікна іншої «келії». Вони поширювалися в каплиці, на прогулянках, під час відвідин родичів. Буденною справою була комунікація через вистукування простої в’язничної абетки.
Взаємодопомога під час перебування в тюрмі виявлялася, зокрема, у тому, що кожен, одержавши харчовий пакунок чи щось іще від родини або знайомих, ділився порівну з іншими.
У приватній власності був лише одяг. Таким чином, кожен політв’язень, навіть той, який нічого не одержував, діставав рівну пайку. Націоналісти не приймали до такої «господарської комуни» інших арештантів. Вони могли з ними поділитися харчами, але «посполиті» не могли віддати своїх пакунків для загалу. Для допомоги друзям, які опинились у карцерах, була спеціальна посада – референт суспільної опіки. Він мав найшвидше з’їсти свою пайку, щоб потім у тарілку зібрати по дві-три ложки «дубівки» для покараних.
При цьому націоналісти нерідко навіть глузували зі своїх кривдників. Один із польських ендеків, дивуючись стійкості членів ОУН, написав у листівці: «Оунівці! Ви є нашими ворогами, але я вас шаную і подивляю!»
Академія за ґратами
Та, перебуваючи в тюрмах, українські підпільники не марнували часу: організовували навчальні курси та культурні заходи. Зокрема, активно вивчали іноземні мови, математику, філософію, поезію тощо. Богдан Казанівський пригадує, як оунівці вчили французьку, отримуючи матеріал та здаючи домашні завдання під час тюремних прогулянок. У «Березі Картузькій» були курси з «історії філософії», «комунізму в теорії й практиці», «історії УВО», «як поводитися під час слідства».
Під суворою забороною був спів українських пісень. Але під час святкування національних річниць (Листопадовий чин 1 листопада, свято Зброї 31 серпня) організовувалися тихі «концерти», виголошувалися доповіді, спогади учасників визвольних змагань.
Українці знаходили час на молитву і творчість. Провідні націоналісти не соромилися промовляти навколішках вечірню молитву, але ніколи не ходили на сповідь до польського священика. Політв’язні сповідались у свого духівника отця Йосифа Кладочного лише тричі на рік. Тюремна адміністрація дозволяла арештованим причащатися тільки крізь ґрати. Священик рішуче виступив проти цього припису, який згодом був скасований не тільки для українців, а й для всіх в’язнів. Сповідь була одним із найнадійніших способів утримувати зв’язок «зі світом».
Оунівці в тюрмах писали чимало ідеологічних, художніх і музичних творів. «44 заповіді українського націоналіста» були оформлені у «Вронках», а згодом вписані між рядками на сторінках підручника англійської мови Langenscheidt і так переслані «у світ». Володимир Янів у в’язниці написав збірку поезій «Сонце й грати». Роман Мирович, студент консерваторії у Празі, створив фокстрот «Маркірант», Дмитро Штикало – «Танго без слів». Ці та інші твори миттєво поширювалися серед українців як у тюрмах, так і на волі.
Перебування українських націоналістів у польських в’язницях у 1930-х роках є яскравим прикладом незламності. Тодішні тюремні поневіряння та досвід опору системі стали «школою життя» для багатьох українських політв’язнів. Каральні заходи польської державної машини не мали успіху. Знання та організованість, що були накопичені до початку Другої світової війни, стали однією з важливих передумов діяльності УПА. Тяглість традиції української непокори простежується також в організації найбільших повстань у радянських таборах, зокрема Норильському та Кенгірському, які розпочали демонтаж ГУЛАГу.