Левко Юркевич vs Лєнін і Сталін

Особлива сторінка в історії «культурного гніз­да» в Кривому (Жи­томир­щина) пов’я­за­на з долею Левка Юркевича (1883–1919), діяча, без чийого імені українська політична історія перших двох десятиріч ХХ століття була б неповною (про село Криве та його господаря Йосипа Юркевича див. Тиж­­­­­­день, № 28). Це він у 1913–1917 роках вів принципову дискусію з російськими більшовиками щодо національного питання, причому опонентами Юркевича були Сталін і Лєнін! Про неї далі ще йтиме мова, а поки  що погортаємо книгу жит­­­тя Левка Йосиповича…

Транзит Криве – Київ – Женева

Син відомого лікаря і землевласника Левко Юркевич здобув блискучу освіту. Спочатку було домашнє виховання: гувернер, мови, музика… Потім прес­тижна перша гімназія в Києві. У 1903‑му Левко вступив на юридичний факультет Університету Святого Володимира. Там-таки приєднався до Революційної української партії (РУП): поширював серед робітників київських заводів нелегальну соціал-демо­кра­тичну літературу, зай­мав­ся організаційними справами, брав участь у політичних демонстраціях. «Що цікаво: зов­­ні був він абсолютним паничем, відмінно одягався, одразу відчувалися і сім’я, і виховання. Але в нього був безпомилковий підхід до людей, до робітників, до селян – і агітаційна робота йшла успіш­но», – розповідав, згадуючи батька, Юрій Львович Юркевич.

Читайте також: «Сонячний» лікар Юркевич і його «культурне гніздо»

«Осередком тодішнього рупівського життя у Києві» став будинок Юркевичів на вулиці Паньківській: як свідчив один із активістів партії Микола Галаган, «тут постійно товклося багато всякого народу. Тут же відбувалися здебільшого й засідання комітету, на яких із молодечим запалом дебатувалося питання про найкращі способи визволення українського трудящого люду з неволі соціальної і національної».

Коло друзів Левка Юркевича тієї пори – Володимир Степанківський, Дмитро Антонович, Дмитро Піщанський, Микола Троцький, Микола Порш, Володимир Винниченко. З Винниченком у Юркевича зав’язалися особливо тісні стосунки; у цьому легко переконатися, читаючи їхнє «амікошонське» за духом і стилем листування…

Лев Юркевич вважав позицію російських марксистів та їхнього речника «К. Сталіна» лицемірною

У 1905 році поліція тричі затримувала Левка. Виручав батько. Проте настав момент, коли й він виявився безсилим. Жандармам вдалося викрити нелегальну друкарню РУП – і Юркевич, який був причетний до її діяльності, опинився в Лук’янівській тюрмі, де провів чотири місяці. У в’язниці він познайомився з рупівкою із Ніжина Марією Павлівною Біляковою, яка невдовзі стала його дружиною (Марії Павлівні судилося довге життя; у 2000-му я стояв біля її могили на українському цвинтарі в США і бачив викарбувані на пам’ятнику дати: 1883–1967).

У травні 1906 року Юркевича кооптували до ЦК УСДРП (так після реорганізації стала називатися РУП). А через три місяці його знову арештували, цього разу в Полтаві, під час зборів місцевого комітету УСДРП. Аби не випробовувати долю, у березні 1907-го Левко Юркевич емігрував до Швейцарії. У Женеві Юркевичі мали будинок, у якому зрештою й оселилася родина: Олександра Африканівна (мати), три сестри Левка та його дружина Марія з малим Юрком. Що ж до Йосипа В’ячеславовича, то він залишився в Києві.

«Одружившись, він (Юркевич. – В. П.) дістав від батьків у своє повне розпорядження якусь частину родинного маєтку (у Кривому. – В. П.) і вже визначився жертвенністю на партійні цілі», – згадував Андрій Жук, ще один український соціал-демократ. У написаних через багато років мемуарах Жук розповів, як у 1907-му вони втрьох із Винниченком і Степанківським утекли з Лук’янів­­ки й подалися через Львів до Женеви. План був грандіозний: їхати в Америку «збирати гро­­ші на видавництво серед галицьких емігрантів». А перед тим, звісно, «розрахунок був на фінансову допомогу Левка Юркевича» (див. Жук А. Як ми їхали в Америку» // Сучасність, 1964, № 5).

Потрапити до Америки втікачам із царської Росії не вдалося, проте на видання марксистського збірника «Дзвін» грошей вистачило. Вийшов він наприкінці того ж таки 1907 року. Більшу частину обсягу зайняла скандальна п’єса Винниченка «Щаблі життя», у якій він шукав універсальну формулу «нової моралі». Поруч уміщено було вірші Спиридона Черкасенка, оповідання Михайла Коцюбинського «В дорозі», статтю Володимира Левинського «Національне питання в Австрії і соціял-де­мо­кратія»…

Видавнича й публіцистична діяльність стала основною точкою докладання сил Левка Юркевича в еміграції. Він друкувався в київському тижневику «Слово», редагованому Симоном Петлюрою; у 1910–1911 роках фінансово підтримував газету «Наш Голос», що виходила у Львові. А в 1913–1914-му українські соціал-демократи, які тепер позиціонували себе як ортодоксальні марксисти, налагодили видання журналу «Дзвін», знову ж таки коштом Юркевича! Саме з цим виданням і пов’язані найякравіші публіцистичні виступи «Л. Рибалки» (таким був псевдонім Левка Юркевича).

«Страх втратити свої позиції на Україні»

У сьомому числі «Дзвону» за 1913 рік з’явилася його гостра стаття «Російські марксисти й український робітничий рух», у якій ішлося про «повну націо­нально-організаційну волю робітничих рухів поневолених націй». Це означало, що УСДРП заявляла про свій намір узяти на себе роль політичного провідника українського робітничого руху! Звісно, Юркевич знав, що російські марксисти виступають категорично проти того, що вони називали «зруйнуванням єдності робітничого руху». Такої позиції дотримувався, зокрема, автор програмової статті «Марксизм і національне питання» (1913) «К. Сталін» (один із псевдонімів Іосіфа Джугашвілі).

Читайте також: Московський українець Володимир Гіляровський

Національні рухи «К. Сталін» називав буржуазними, оскільки в їх основі – бажання буржуазії «забезпечити собі «свій», «рідний» ринок». Тож ніяких специфічних національних завдань «окраїнні соціал-демократи» ставити не повин­­ні: такі завдання лише відвертають увагу «широких верств від питань соціальних, питань класової боротьби». Головне – пролетарський інтернаціоналізм і соціалістична революція. У «царстві соціалізму» національний гніт зникне; зрештою настане час, коли відбудеться добровільне злиття національностей…  

Лев Юркевич вважав позицію російських марксистів та їхнього речника «К. Сталіна» лицемірною: «Російські марксисти […] стоячи за право націй на державне самовизначення, хоч і роблять вражіннє людей, що надзвичайно радикально розв’язують національ­­не питання, в дійсності ухиляються від принципіальної і програмової відповіді на проблеми на­ціо­­нальних рухів, котрі так живо починають тепер хвилювати Росію».

Теза про право націй на самови­значення викорис­то­вує­ть­­ся Лєніним та його прибічниками як тактичне гасло в момент боротьби, стверджував Юркевич. Бо хіба ж це не казуїстика: відділятися мож­на, але в жодному разі не треба?! І якщо самовизначення, то тіль­­­ки в бік злиття націй, оскільки це начебто вигідно для трудящих мас…

Категоричне невизнання ро­­­сійськими марксистами «національних форм робітничих рухів поневолених народів» змушувало Левка Юркевича робити невтішний висновок, що його опоненти «ставляться в суті зовсім байдуже до права націй на вільний культурно-політичний розвиток. І хоч вони визнають необхідність боротися проти національних утисків, але разом з тим самі вони є учасниками тих утисків…»

А все «через страх втратити свої позиції на Україні»…

Ці слова «Л. Рибалки» варто закарбувати в пам’яті: вони пояснюють політику Кремля стосовно України і в часи сталінського «великого перелому», і нині, коли Путін веде проти України неоголошену війну…

Стаття Левка Юркевича, у якій російським марксистам було кинуто докір за лукаве централізаторство, викликала різку критику з боку Владіміра Лєніна (стаття «Критичні замітки з національного питання», 1913), позиція якого цілком збігалася з тим, що написав про «марксизм і національне питання» «К. Сталін»!

Усі думки Лєніна спрямовані на одну-єдину мету: Карфаген російського самодержавства має бути зруйнований. Проголошуючи право націй на самовизначення, більшовики таким чином декларували різку альтернативу шовіністичному самодержавному режиму, і це мало прихилити до них національні рухи. Розколюючи Росію ідеєю створення самостійних національних держав, майбутні господарі Кремля завдавали страшного удару монархії Романових, адже енергія національних рухів ставала тараном, що влучає в підпори самодержавства… А далі Лєнін знову повторював марксистську мантру про класову солідарність пролетаріату, про злиття робітників усіх націй…

У цьому заклинанні вождя більшовиків уся суть його плану: головне – повалити самодержавство, а далі до національного відокремлення не дійде. Запобіжниками будуть та сама інтер­націо­нальна єдність пролетаріату, сильна централізована соціал-демократична робітнича партія, яка тепер не повинна дати Юркевичам (УСДРП) і Лібманам («Бунд») роздробити себе на національні організації…

Читайте також: Той, що залишився нероззброєним

Слів на адресу своїх опонентів Лєнін не вибирав: Лев Юркевич для нього – «хлопчик без штанів», «паршивий, поганий міщанин», «український опортуніст», «горе-марксист»…

«Батько був знайомий із Леніним і в еміграції не раз із ним зустрічався, але не приватно; дружби в них не було», – свідчить Юрій Львович. Навіть більше: «Батько був для Леніна серйозним опонентом, з яким доводилося рахуватися, а не просто «хлопчиком у коротких штанцях». Як аргумент згадано записку Лєніна до когось із женевських однопартійців, у якій вождь більшовиків домовляється про свій виступ на зборах і попереджає, щоб у жодному разі про ці збори не довідався Юркевич. Справді, красномовний факт!

Лицеміри

Значний резонанс мала стаття й Левка Юркевича «Російська соціал-демократія і націона­ль­­­не питання» (Женева, 1917) – його відповідь на більшовицький «Сборник социал-демо­кра­­та», присвячений національному питанню (1916).
По-перше, Юркевич різко виступив проти теорії злиття націй, що її дотримувалася РСДРП. Він доказував, що гасло більшовиків щодо «права націй на самовизначення» є лише фіговим листком, яким вони прикривають своє централізаторство, оскільки насправді проповідують «переваги великих держав» і рішуче заперечують «відокремлення, подрібнення, творення дрібних держав».

Звинувачуючи більшовиків у лицемірстві, Юркевич-«Ри­балка» найчастіше апелював до статей Лєніна. Як можна, дивувався він, декларувати «право на самовизначення» і водночас категорично виступати проти «розпаду Росії», зокрема відмовляти полякам у праві на відновлення своєї державності, закликаючи польських робітників до «найповнішої спілки з російським пролетаріатом»? Та ще й мріяти про «експорт революції»… (У 1920 році Лєнін таки вирішить «прощупать, какова готовность польского рабочего к революционному действию»; проте похід Червоної армії на Варшаву провалиться: станеться «чудо на Віслі»; спрацює принцип національної солідарності поляків, а не класової єдності «все­світнього пролетаріату»! Більшовики таким чином будуть покарані за самовпевненість і доктринерство.)

По-друге, Левко Юркевич не мав жодних ілюзій щодо «особливої революційності й інтернаціоналістичної непогрішимості російського соціалізму». «Сліпа віра» більшовиків у неабияку справедливість та особливе покликання демократичної Росії змусила його згадати про російський лібералізм 1860-х років. Коли Польща повстала, то «російське су­спільство почало швидко просякати патріотичними настроя­­ми, відвернулося від Польщі, яку царат узяв у свої залізні лапи». «Виправданням його звірячих знущань над польською нацією послужили, між іншим, ідеї слов’яно­фі­льст­ва, які з федералістичної програми перетворилися на програму великоросійського па­тріо­тизму, і під її прапором царат «визволяв» у 1877 р. балканських «братушек», – робить висновок Юркевич.
Яке це все знайоме! Надто ж тепер, коли Росія знову «визволяє» «братушек», цього разу в Криму й на Донбасі…

Відомо, що «російська демократія закінчується на українському питанні». Юркевич, однак, переконував, що на польському вона також закінчується! І це означає, що російська свідомість узагалі – незалежно від «ліберальної» чи «демократичної» оболонки – серйозно уражена імперським синдромом.  

Ґєрцена й Лєніна Юркевич називає «національними близнюками» і блискуче демонструє це зіставленням їхніх поглядів на те ж таки «право націй на самовизначення». «Батько російського лібералізму» Алєксандр Ґєрцен також, захоплюючись особливим призначенням Росії, яка «виходить на парадне місце в історії», проголошував право Польщі (і навіть України!) бути вільними й незалежними, проте… не розпадатися ж Росії!

Чи ж дивно, що ґєрценівський «Колокол» і Галичину оголошував «споконвічно російською областю», висловлюючи сподівання, що неминуче настане час, коли її завоювання «остаточно й нерушимо буде закріплене за Російською імперією»?
По-третє, якщо Україна, реалізуючи «право на самовизначення», справді захоче відокремитися, прогнозував Юркевич, то вихований у дусі лєнінського лицемірства «російський пролетаріат […] піде проти України», аби «визволяти» українських робітників! Задля «перемоги над Україною, для її розгрому і нового підпорядкування» він захищатиме цілісність Росії.

Будинок Юркевичів на вулиці Паньківській (№8). Це він був «осередком РУП-івської  діяльності у Києві»

Дивовижно точний історичний прогноз: у 1917–1920 роках відбувалося саме так.

По-четверте, Юркевич виступав проти того, щоб РСДРП «підминала» УСДРП: він обстоював федералістський принцип організації соціал-демократії в Росії. Така позиція, звісно, не влаштовувала цен­тра­лістів-більшовиків, які мріяли про злиття націй, що оголошувалося «метою соціалізму». «Проповіддю відокремлення українських робітників в окрему соціал-демо­кратичну організацію обурений глибоко», – писав Лєнін до редакції газети, яку видавав Юркевич (очевидно, йшлося про газету «Боротьба»).

Цікаво, що Левко Юркевич був, якщо казати його словами, автономістом, а не сепаратистом, як і його однопартійці, у 1917 рік він входив з ідеєю «автономії України». Проте й цього було достатньо, щоб відносини УСДРП і РСДРП різко ускладнилися…

Finale

Після того як Тимчасовий уряд дозволив політемігрантам повернутися в Росію, Левко Юркевич подався до нейтральної Фінляндії, щоб звідти дістатися до Москви. Чому саме Москви? Упорядники мюнхенського видання брошури «Л. Рибалки» «Російські соціял-демократи і національне питання» (1969) вважали, що Юркевич, можливо, мав на меті «в особистих розмовах з Леніним вияснити ставлення більшовицької влади до українського питання».
Сумнівна версія: хіба Юркевич не знав ціни тим, кого вважав лицемірами? (Щоправда, у спогадах сина є розповідь про те, що після початку війни Левко Юркевич начебто приєднався до Лєніна й співпрацював з більшовицькою газетою «Искра», однак ця версія не дуже в’яжеться з тим фактом, що в 1917 році Юркевич, як ми знаємо, різко полемізував із Лєніним.)

Читайте також: Естафетна паличка «вельможних, але ласкавих чужоземців»

Хай там як, а повалення самодержавства стало для Юркевича сигналом: він вирішив із допомогою контрабандистів перебиратися через кордон. І несподівано пропав. На розшуки подалася його 28-річна сестра Олександра, яка, пише Юрій Львович, «відзначалася рішучим характером і вільно говорила по-французьки».

На слід брата Олександра таки натрапила: спочатку в прикордонному містечку, потім у готелях. А коли слід знову загубився, вона почала звертатися до лікарень, поліції, тюремного начальства… Якось у списку хворих арештантів жінка побачила прізвище Стоде – і щось підказало їй, що то і є її брат. Олександрі вдалося ублагати лікаря показати їй цю людину…

Їй показали… брата, хворого на психоз після перенесеного тифу.

З’ясувалося, що в дорозі «батько захворів; контрабандист забрав у нього гроші й документи і залишив його, безтямного, на вулиці, – розповідав зі слів тітки Олександри Юрій Львович. – Підібрала його поліція, й оскільки документів не було – відправила в тюремну лікарню. Прийшовши на короткий час до свідомості, батько назвався Стоде».

Долаючи неабиякі труднощі, Олександра довезла Левка Йосиповича до Москви, а там його чомусь арештували й відправили в тюрму. Наприкінці 1918-го родині вдалося визволити Юркевича з в’язниці, проте поправити здоров’я хворого не вдалося. 23 жовтня 1919 року він помер, лише зрідка приходячи до тями…

***
Сумна історія.

Не менш сумно й те, що ім’я Левка Юркевича в Україні знають хіба лиш фахівці-історики. Праці його (за винятком брошури «Російська соціал-демо­кратія і національне питання») не перевидавалися. А жаль: іде­ться ж бо про людину, яка зуміла раніше за багатьох передбачити, що саме чекає нас, українців, у ХХ столітті…