Летючий голландець українства

Рік 1946. Перемишль опиняється під владою польських комуністів. Одне з невідомих прокомуністичних бандитських угруповань нападає на катедральну греко-католицьку церкву Івана Хрестителя. В той час у храмі перебуває лише мітрат [див. Словничок] Василь Пинило. Бандити застають отця за молитвою, але той навіть не зрушує з місця. Захоплені такою вірою, комуністи самі стають на коліна у храмі. Цю історію добре пам’ятає племінниця отця мітрата Юлія Гусар. Про віру отця Василя і про нього самого ходили легенди. Він жив дуже благочестиво та скромно, і не тільки українці, а й поляки вважали його святим, після смерті ходили молитися на його могилу, називаючи отця мітрата «другим Христом». Василь Пинило був професором у Богословській католицькій семінарії, автором рецензій до багатьох релігійних книг. Його пам’я­тають як благодійника, бо отець не раз допомагав бідним сім’ям і студентам. Мітрату Василю ще за життя були надані високі звання за особливі заслуги перед церквою, за вірність Святішому престолові та за досягнення в науці. З 1932 року призначений Домовим Прелатом Його Святості Папи Римського, що було дуже високою відзнакою. 

Катедральна церква Івана Хрестителя, при якій перебував отець мітрат, виконувала не лише духовно-просвітницькі функції, а й освітні. Багато отців із катедри викладали в гімназіях, були рецензентами книжок, брали участь у діяльності гуртків. При церкві до 1946 року існувало таємне товариство «Собор Крилоса», членів якого називали крилошанами. Вказівки на це знаходимо в документах і грамотах ще княжої доби. Найстаріша грамота, що свідчить про існування «Собору», походить з 1387 року, її видала королева Речі Посполитої Ядвіга в місті Ярославі. Про діяльність таємного товариства відомо, що його членами були священики з катедри, зокрема мітрат Василь Пинило. Володимир Качмарський, якому мітрат Пинило доводиться двоюрідним дідом, свідчить про те, що назва товариства, вочевидь, походить від села Крилос Галицького району Івано-Франківської області, де, за переказами, й заснували товариство при Успенському соборі, але згодом його було перенесено до Перемишля. Ніхто з крилошанів не розголошував мети своєї діяльності, не знайдено жодного програмного документа «Собору Крилоса». За словами Володимира Качмарського, «Собор Крилоса» був створений свідомим греко-като­лицьким духовенством для збереження і пропагування ідеї української церкви та державності. 

У міжвоєнний період до Перемишля з’їжджалася українська молодь – місто перетворилося на студентський центр. Тут функціонувало безліч навчальних закладів. Юні абітурієнти вступали до Української державної гімназії, першим директором якої був галицький драматург і поет Григорій Цеглинський. У гімназії велася активна діяльність учнівського самоврядування, під керівництвом якого перебували учнівські товариства та гуртки. Як згадує Ярослав Пащак, автор нарису «Родимий край, село родиме», «на той час Перемишль можна було назвати українським студентським містом».

В Українському (первісно Руському) інституті для дівчат та гімназії при ньому здобували освіту майбутні видатні діячки Галичини. Велику увагу там приділяли всебічному інтелектуальному розвитку, естетичному та патріотичному вихованню в релігійному дусі. Дівчата відвідували географічні, літературні, краєзнавчі, історичні гуртки. Молодих інституток возили на екскурсії до Львова, Варшави та на археологічні розкопки до Галича. Періодично організовувались зуст­річі дівчат із видатними діячами культури, як-от із Богданом Лепким і Станіславом Людкевичем, який написав спеціально для них «Баркаролу».

У Дяківському інституті готували греко-католицьких дияконів. Студенти організовували   вистави на релігійну тематику, проводять семінари на освітні теми; не залишали без «культурного нагляду» дітей з українських сімей. Окрім того, що юні перемишляни здобували знання в чотирьох школах, більшість із них ходять на катехизи (вчення релігії). Богдан Гук, журналіст газети українців у Польщі «Наше слово», розповідає Тижню про діяльність «Марійської дружини» під керівництвом учителя релігії отця Петра Голинського. «Дружина» виконувала функції релігійного гуртка, де заохочували молодих людей вивчати Біблію, проводячи духовні навчання та влаштовуючи вистави на релігійну тематику. Інститутки та студенти Дяківського інституту залюбки відвідують Приватний філіал Львівського музичного інституту імені Миколи Лисенка, першим директором якого була Ольга Ціпановська, чудова піаністка, грою якої захоплювався сам Лисенко. У Перемишлі діють філії багатьох українських товариств: «Просвіти», «Союзу українок», «Учительської громади», «Українського педагогічного товариства» тощо.

Благодійництво в Переми­шлі сприймали як обов’язкову складову культурного розвитку, тому тут провадили свою діяльність такі товариства, як «Братська школа» і «Кружок родичів» [Батьківський гурток – діалект]. Останній випускав ілюстровані «Повідомлення», у яких, крім гімназійних звітів про свою роботу за рік, друкували найкращі краєзнавчі реферати учнів. Ці товариства організовували проживання на канікули бідним учням і сиротам, надавали їм грошову допомогу. «Братська школа» допомагає ще продуктами харчування та одягом. Був також «Комітет матерів» – благодійна організація, що допомагає сиротам і студентам. Комітет влаштовує безплатні сніданки та вечері для дітей.

На вулиці Баштовій при церкві святого отця Миколая діяло однойменне братство. Воно опікувалось учнями перемиських шкіл та гімназій. Почало свою діяльність товариство під назвою «Бурса імені святого Миколая», що займалося житлом для українських гімназистів. Загалом політика міста була спрямована на те, щоб українська молодь все більше приїжджала сюди і навчалася. Щонеділі перемишляни слухали лекції відомих вчених у приміщенні Народного дому, які для них організовує товариство «Українська бесіда» на чолі з професором Михайлом Пащаком.

Одним із осередків української громадськості став етнографічний музей товариства аматорів українського мистецтва «Стривігор». У ньому експонувалися малі ікони, хрести, фрагменти і різьби царських воріт та іконостасів. З експозицій найбільше виділялися карпатські ікони (від XV до XX століття). «Стривігор» славився також колекцією старовинних монет. Святослава Скородинська, донька директора музею Івана Шпитковського, спеціалізацією якого були нумізматика і сфрагістика, у своїх спогадах описує: «В музеї було багато монет. Добре пам’ятаю скляну вітрину, в ній на численних висувних поличках, вистелених вишневим оксамитом, у заглиб­леннях-гніздах кожна монета містилася відповідно до своєї форми і величини». Та 1945 року музей було ліквідовано (фактично одного дня директор застав порожнє приміщення), його рештки можна побачити нині в Музеї Перемиської Землі. 

Організації Перемищини усвідомлювали, що не тільки освітнє оздоровлення українського громадянства буде корисним для виховання молодого покоління, а й фізичне. Тому було організовано футбольні клуби «Сян», «Беркут» і «Спартак», що проводили власні ігри та змагання, а також грали в системі Українського спортивного союзу. Спортивно-гімнастичне товариство «Варяг» заохочувало юнаків і дівчат до систематичних спортивних тренувань. Під патронатом товариства влітку проводилися змагання з відбиванки (волейболу), кидання дисків, списів та потрапляння в кощівку (баскетбол). Богдан Гук також додає, що діяло спортивне товариство «Сянова чайка», яке очолював учитель фізкультури Євген Бачинський. «Сянова чайка» брала участь у щорічних легкоатлетичних змаганнях перемиських гімназій.

З 1937 року почала виходити єдина в Західній Україні спортивна газета «Змаг». Крім «Змагу», в Перемишлі видавали тільки дві українські газети: «Український бескид» і «Єпархіальні відомості».

В одному зі своїх листів Федір Шумеляк, земляк і товариш отця мітрата Василя Пинила, пише про двері, які відчинялись, коли отець Василь натискав якусь тільки йому відому точку в стіні. Через отвір униз вели сходи до вузької довгої темної кімнати. В стіні приміщення містились замкнені на ключ ніші. Очевидно, йдеться про місце, де були заховані коштовності, які за переказами утримувались при бібліотеці. Сама ж бібліотека знаходилась при греко-католицькій капітулі [Див. Словничок] катедрального храму. Отож, у спеціальному приміщенні бібліотеки тримали коштовні речі серед яких – окований золотом трираменний хрест – подарунок молдавського воєводи Іона Олександра, два омофори, епітрахиль [див. Словничок], подаровані Богданом Хмельницьким, та корона, надіслана папою Інокентієм IV князю Данилові Романовичу, якою він коронувався в місті Дорогочині на Підляшші в 1233 році. Цю корону, перероблену на єпископську митру, можна було побачити на голові перемиського єпископа Йосафата Коциловського тільки на великі свята.

Саме отець Пинило завідував цією бібліотекою та всіма дорогоцінними речами, схованими в ній. Недарма деякі жителі Перемишля називали його хранителем корони Данила Галицького. Ярослав Пащак у своїх спогадах детально описує бібліотеку: «Вона містилась у великому та високому залі, заповненому перегородками, що сягали стелі. На полицях перегородок розміщалися книжки, а у великих шафах – старовинні акти. Цінні та рідкісні рукописи лежали в столі під склом, прикріплені ланцюжком, щоб учені, які приїжджали, користуючись, не привласнювали їх».

Після Другої світової війни Перемишль потрапив у межі «Людової» Польщі. Було закрито українські гімназії, товариства та церкви. Пропала і бібліотека разом зі всіма коштовностями. Отець мітрат Степан Дзюбина, який теж жив у той час при кафедральному соборі в Перемишлі, у своїх спогадах припускає, що частина бібліотеки відійшла у власність Варшавського університету, а частину відібрала радянська військова адміністрація. Щодо схованих у бібліотеці дорогоцінностей виникає багато суперечок, чи існували вони взагалі: Богдан Гук переконаний, що, найімовірніше, це просто гарна легенда.

 

Мітрат – священичий титул у греко-католицькій церкві, який давали священикам за особливі заслуги перед Святою Церквою.

Капітула – єпископська палата, зібрання духовенства при єпископі, що мала функції дорадчого органу.

Омофор, епітрахиль – частини верхнього одягу священиків, який вбирають під час богослужінь.

Митра – головний убір священиків, які носять вищі церковні чини, а також священиків, яким право носити митру надається як нагорода (зокрема, це митрати)