Понад 200 хвилин про Джорджа Гаррісона – це справжнє диво для любителів бітлів, рок-н-ролу й музичних фактів. Звісно, Мартін Скорсезе працював із величезною кількістю матеріалу і вибір мав також колосальний, проте в цьому чи не найбільша складність – відсіяти те, що раніше не використовували, і зробити по-новому.
Формальною і композиційною оригінальністю – концептуальністю – «Джордж Гаррісон» не відрізняється від шаленої кількості подібних фільмів. Це класична документально-біографічна стрічка з використанням фотографій, їх збільшення-зменшення в кадрі та купи коментарів. Але, пам’ятаючи, беззаперечно, цінне і дивовижно багате на детальну інформацію дослідження Скорсезе «Історія американського кіно» 1995 року, чистий фільм-концерт Rolling Stones «Нехай буде світло» 2008-го та фільм-розмову «Бесіди з Фран Лебовіц» 2010-го, нерозумно було очікувати від нього якогось мок’юментарі з художньою постановкою. Режисер поступово, як по книжці, йшов історією музиканта: трохи приділив часу народженню, а далі від початку спільного його життя з Beatles невпинно рухався за хронологією від 1950-х до смерті від раку 2001-го.
Він нанизує тему за темою, мов м’ясо для шашлику на шампур: ось його участь як гітариста в легендарному гурті, ось релігія, ось проба наркотиків і відмова від них, стосунки з віртуозом гри на гітарі Раві Шанкаром та індійським гуру Махаріші, з іншими бітлами та з власною кар’єрою. І кожна тема справді як м’ясо – така вона вагома і смачна. Тут таки коментарі Рінґо Старра і Пола Маккартні, Еріка Клептона та Йоко Оно, Джейн Біркін і Петті Бойд. І що цікаво – повна відсутність закадрового, авторського тексту. Режисер ніби самоусунувся. Або його «усунули» від власних ідей. Адже не він сам вибрав проект про Джорджа Гаррісона, а Скорсезе обрала вдова екс-бітла Олівія Гаррісон, переглянувши його документальну стрічку «Немає шляху назад: Боб Ділан» 2005-го. Можна, звісно, розмірковувати, чи було б краще, якби майстер авторського кіно додав у фільм свої п’ять копійок. Але навіщо? Суттєво, що вийшло добре.