Лесина колиска

Головна прикмета Ново­града-Волинського, що на Житомирщині, – бу­ди­нок­-музей родини Ко­са­чів-Драгоманових. Ну, а зустрічають приїжджих, як у будь-якому українському полісі, базар-вокзал, кіоски з жуйкою та пивом, кафе, серед яких є навіть євроремонтовані… І традиційний танк часів Другої світової при в’їзді з боку Житомира.

 

 

Місцевий пам’ятник молодому Тарасові Шевченку не данина мо­­ді на заміну ідолів доби. До Но­во­­града-Волинського поет справ­­ді навідувався. Будучи художником Археографічної комісії Київ­­сь­кого університету, Тарас вирушив по губерніях для запису ­народних легенд і дослідження ­іс­торичних забудов. Тут поет зу­пи­нився в приміщенні поштової станції.

 

Є в Новограді й рештки старовинного замку на березі Случі. Він був частиною Звягельської фортеці (Звягель – старовинна назва міс­та), яку почали будувати в 1507 році, коли місто відійшло князеві Костянтинові Острозькому. В 1648-му замок зруйнували місцеві жителі, підтримані загонами Максима Кривоноса. Селяни та ремісники Звягеля в ті часи вливалися до військових з’єднань Богдана Хмельницького й, крім замку, де таборилися немилі їм шляхтичі, повстанці в геєні релігійної баталії спалили також польський костел. До наших часів збереглися лише фрагменти замкових стін, чотирикутна вежа й давні малюнки-схеми.

 

Але старовина старовиною, а нині виявилося, що Новоград-Волинський розташований на логістично важливому місці: через нього пролягають торговельні й транспортні шляхи. Саме тому, до речі, в місті час від часу збираються будувати об’їзну дорогу для великих фур – автомобільний рух та екологія міста перестали бути такими провінційно-безпечними, як у сиву радянську давнину. Є, однак, ще й такий плюс: для автотуристів шлях сюди зручний і швидкий.

 

 

 

Танк ІС-1 «Безпощадний» (перші літери моделі означають «Іосіф Сталін»), за словами місцевого жителя Олександра Гембарського, виготовлений у 1942 році на кошти радянських митців, зокрема – поета-сатирика Сєрґєя Міхалкова та художників-карикатуристів Міхаіла Купріянова, Порфірія Крилова та Ніколая Соколова, котрі підписувалися як Кукринікси. Всі вони були відомими й високооплачуваними майстрами жанру, тож зуміли зробити таку пожертву задля спільної перемоги над Гітлером.

 

Про цю, так би мовити, сатиричну складову сьогодні мало хто з молодих людей пам’ятає. Танк не місце якогось поклоніння чи традиційного відпочинку місцевої молоді. Тут не влаштовують масових гулянь, а поруч із постаментом я не знайшов жодної порожньої пляшки від чогось бодай слабоалкогольного. Думаю, тут річ не лише в культурі: розташування «Безстрашного» не надто зручне для пікніків.

 

Смертоносну машину подарували танковій бригаді, удостоєній гвардійського прапора, який вручав особисто маршал Ґєорґій Жуков. 9 травня 1977 року «Безпощадного» встановили на постаменті перед військовим містечком полку, де квартирували танкісти-гвардійці. Кажуть, у той день до міста приїхали, з-поміж інших гостей, донька маршала Жукова й хтось із Кукриніксів. Хто саме з трьох, забулося. Проте пам’ятають: художник подарував полку один із варіантів відомої комуністичної картини «Ленін у Розливі» й запропонував тримати її на чорний день. Мовляв, коли у військових почнуться перебої з постачанням продовольства, продасте, тож на кілька місяців протриматися вистачить.

 

Довелося продавати шедевр соц­реалізму чи ні – невідомо. Але гвардійський полк давно розформовано.

 

 

 

У липні 1868 року Ольга, сестра українського історика та політичного публіциста Михайла Драгоманова, вийшла заміж за Петра Косача, який отримав призначення на службу в Новоград-Волинський. Оселилося подружжя на вулиці Корецькій, у центрі міста, яке старі люди ще за звичкою називали Звягелем.

 

Саме під такою назвою – Звягель – це місто згадується в Іпатіївському літописі в 1257 році. 1795‑го Звягель перейменували на Но­во­град-Волинський і навіть збиралися зробити місто губернським. Про причини, чому цього не сталося, чому ми маємо тепер Житомирську, а не Новоград-Волинську область, місцеві краєзнавці можуть розмірковувати годинами.

 

Одначе нам, насправді, не так цікаві геополітичні інтриги. Важливіше, що саме тут, у Новограді-Волинському, 13 лютого 1871 року в метричній книзі міської Соборної Преображенської церкви з’явився запис про народження в родині Косачів доньки Лариси. Свої перші поетичні твори дівчина підписувала як Леся Українка. Цей псевдонім став другим і, як показав час, головним ім’ям поетеси.

 

Писати про Лесю – річ невдячна після ґрунтовної книги Оксани Забужко, котра щиро шкодує, що її улюблена авторка не може отримати Нобелівську премію посмертно, через сторіччя.

 

Тут «римуються» два музеї. Один Лесі Українки, інший – садиба Завадських, музей родини Косачів. Наявність в одному місті двох меморіалів, пов’язаних із однією й тією самою відомою людиною – явище суто українське, яке підтверджує приказку: «Два українці – три гетьмани». Такий «дуалізм» навряд чи знайдеться навіть на батьківщині найпрославленішого нобелівського лауреата. Але добре, що керівники обидвох музеїв не сваряться, як можна було б запідозрити, а кожен по-своєму, паралельно, роблять по суті одну справу.

 

На території літературного музею від початку 1970-х років стоїть погруддя поетеси. А солідніший пам’ятник Лесі Українці відкрито в 1987 році на центральній площі. «Біля Лесі», а не біля танка, люблять фотографуватися молодята, гості міста. Тут уже більше 20-ти років проводять Міжнародне свято літератури і мистецтва «Лесині джерела», збираючи науковців, поетів, письменників, професійні та аматорські музичні колективи.

 

 

 

Окремим пунктом програми свого часу була постановка «Лісової пісні» на річці Случ. Щоправда, відбувається таке мистецьке шоу не так часто, як хотілося б місцевим жителям.

 

Початок історії з тутешньою «Лісовою піснею» пов’язаний із іменем покійного Бориса Шарварка, найвідомішого в Україні режисера-постановника масових концертних шоу. Тоді, наприкінці 1990-х років, усе склалося напрочуд вдало: Шарварко – уродженець Лесиного краю. Тож коли в режисера самодіяльного Новоград-Волинського театру Петра Цурая виникла ідея поставити класичний твір на острові посеред річки Случ, він попросив у земляка допомоги. Власних освітлювальних та звукотехнічних приладів потрібної потужності в місті не було й, здається, нема дотепер. Тому Петро Цурай і згадав Бориса Шарварка. Той відгукнувся і потім завжди допомагав «Лесиним джерелам», забезпечуючи апаратуру, а також столичних зірок на концерти в рідному місті, які, до речі, співали або безкоштовно, або ж робили після менеджерського клопотання пана Шарварка значну знижку щодо гонорару.

 

Проте Новоград-Волинський не лише Лесин Град. Цей край по­в’язаний із іншими знаними літературними іменами. Згадати хоча б Ісаака Бабеля, який воював тут у 1920 році як кавалерист Першої кінної армії Сємьона Будьонного. Його враження описані в оповіданні «Костел у Новограді». А восени 1941‑го тут проїздом зупинявся Улас Самчук, чиї твори включені нині вже й до шкільної програми. Щоправда, яскравих спогадів від міста в нього майже не залишилося, тоді як Бабель, навпаки, коротко і страшно змалював, як червоноармійці грабують тутешніх міщан і польських священнослужителів.