Чи можна сказати, що фільм “Соловей співає” відповідає вашим внутрішнім переконанням? Ваше відношення до стану української мови в ньому – занепокоєння, захоплення, пошук рішення?
– Так, безперечно. «Соловей співає» – це те, що я вже давно хотіла сказати: розвінчати міфи про українську мову, які інтегровувались в український суспільний простір не одне століття. А з 2014 року почали вмонтовуватись у свідомість українців з новою хвилею. Основне завдання – фактологічно, об’єктивно, завдяки дослідженням та вивченню досвіду інших країн зруйнувати міфи на кшталт “какая разница, на каком языке”, “мова не має значення”, “українська – мова тільки села”, “української спілкувались тільки на західній Україні”, “суржик – це не проблема, це просто смішно” та інші.
Коли виникла ідея зробити такий фільм?
– Ідея виникла ще у 2014 році, коли тиск інформаційної гібридної антиукраїнської війни став надто сильним і відчутним для мене особисто, проте я бачила, що чимало людей не сприймають ворожі повідомлення як небезпеку, а навпаки, часто ще й самі їх повторюють, ретранслюють і не розуміють їх шкідливості та справжніх намірів. Я їхала в метро, бачила різні гасла про патріотизм поза мовою, з якими не завжди була згодна. Бо таке намагання начебто об’єднати країну, залишив за дужками питання рідної мови, призводить до протилежного. Замість того, щоб розпочати щиру розмову про те, що відбувалось з нашою культурою, нашою мовою всі ці роки, в тому числі, у радянському періоді, ми намагались примиритися з наслідками цієї трагедії. Принаймні, якась частина людей могла б прийняти ту правду. Логічно, що ті заклики та гасла ні на кого не спрацювали: ті, хто був агресивно налаштований проти мови, не змінив свого ставлення, а інші, що були налаштовані щось змінювати, були розчаровані “напівправдою”. Ось тоді я почала збирати інформацію про лінгвоцид та русифікацію, зовсім не маючи в голові чіткої структури, яким цей фільм повинний був би виглядати. Фільм ми робили три роки, але працювали з перервами, знаходила дуже багато нової інформації, треба було по ходу організовувати відрядження, які супроводжувались довгими процедурними переговорами. А ще ми не мали одразу стовідсоткового фінансування, що є типовим для української кінематографії.
Читайте також: Наріман Алієв: «Якби на українські стрічки приходив мільйон українських глядачів, кінотеатри із задоволенням давали би більше сеансів»
Хто все ж допоміг матеріально у створенні “Солов’я..?
– Фільм побачив світ завдяки підтримці благодійного фонду “Кращим бути”, товариства “Рома” та Романа Клічука, громадської спілки “Музичний батальйон” та Олександра Юркова, Чернівецької міської ради та облдержадміністрації, Михайла Павлюка.
Чи є зараз в Україні можливості для створення кінопродукту навіть початківцям? Яка ваша історія режисерського дебюту?
– Я сама тележурналістка, працювала з 2006 року та ТБ, але потім відчула, що вже не вміщаюсь у форматі новин. “Соловей співає” – це вже другий мій фільм, перший був “Спадок нації”, відчуваю шалену актуальність цієї документалістики. Зараз маємо чимало тем на етапі сценарної розробки, всі вони про сучасне українське суспільство. Сподіваюсь, після нового року вже зможемо анонсувати. А щодо початківців, думаю, так. Головне – дуже хотіти знімати. Спочатку обрати тему, яку готовий доводити до кінця навіть без певного ресурсу. Ще треба зібрати команду, бодай з двох-трьох однодумців. Тоді вже писати сценарій та подаватися на всі можливі програми. Досі у нас дуже гарно працював, наприклад, Український культурний фонд та “Держкіно”. Щоправда, з останнім зараз відбуваються певні трансформації і вже не можна бути впевненим, що тепер будуть підтримувати фільми на українську патріотичну тематику. В нас вже можна було побачити дуже гарні тенденції щодо розвитку українського кіно. Попереднє керівництво намагалось надати можливість для творчості молодим колективами та авторам, зараз вже говорять про підтримку виключно видатних та успішних метрів, які гарантовано нададуть дуже якісний продукт. Але, на мій погляд, якщо йти за таким принципом, є небезпека, що досвідчені продюсери отримають штучну монополію, а молоді кіношники просто перестануть знімати. Таким чином можна втратити ціле покоління молодих митців. Треба розуміти, що це — велика галузь і кіно має бути різним. Це як говорити про одяг: є видатні кутюр’є, є елітний вишуканий одяг, а є повсякденний, і його теж треба виробляти. Ті, хто очолює велику галузь, повинні розуміти, що вона не може складатися з двох-трьох метрів, які випустять по блокбастеру.
У фільми розвінчуються міфи про українську мову. Для вас особисто, який найболючіший?
– “Какая разница, на каком языке”. Це, мабуть, найпоширеніший. Щоб довести його токсичність, ми порівняли досвід у мовному питанні Білорусі та Ізраїлю. У Білорусі російська пропаганда застосовує ті ж механізми, що і в Україні.
Ми проаналізували білоруський інформаційний простір, і практично завжди і те саме – «какая разница» і «мова не має значення». Це призвело до того, що носіїв білоруської вкрай мало, а ті, хто нею спілкуються, вважаються дисидентами чи маргіналами в рідній країні. Це пекельна мовна ситуація. Разом з тим, коли у 1948 році було відновлено державу Ізраїль, євреї повертались з різних країн на свою історичну землю і спілкувались мовами країн свого перебування. Вони швидко зрозуміли: щоб створити стійке суспільство і цілісну державу, необхідна мова. Тому на державному рівні було прийнято рішення відновити іврит і зробити єдиною державною мовою.
Читайте також: Михайло Гуць: «Сербські пісні косовського циклу припали мені до серця на все життя і ятрять його ще й до сьогодні»
Скільки людей працювало над фільмом, яка географічна різнобарвність?
– Над фільмом працювали режисер-постановник Сергій Кримський, режисер монтажу Сергій Мартинов, журналістка Анастасія Федченко, оператори Валентин Грінберг, Демид Єдізаров, Олександр Ткачук, звукорежисер Роман Гоменюк, графік-дизайнер Денис Олейнік, кольорокоректор Денис Костандов та я як авторка ідеї та сценарію, а також продюсерка. Ми побували майже всюди в України, а також в Білорусі, Ізраїлі, США, Великобританії. Взагалі, намагались відшукувати найбільш досвідчених фахівців з цього питання по всьому світу. В Україні звертались до Павла Гриценка, директора Інституту української мови НАН України, професорки Лариси Маценко, що досліджує лінгвоцид, мовознавця Олександра Пономаріва. Працювали з низкою відомих науковців з різних країн. Але інколи не виходило так, як замислили. Наприклад, з ЮНЕСКО ми переписувались три місяці, хотіли вивчити “Атлас мов, що під загрозою зникнення”. Це – дуже важливе дослідження, яке визначає стан сучасних мов, аналізує рівень небезпеки та причини їх зникнення. Спочатку отримали добро, але коли заглибились у тему, пояснюючи навіщо нам потрібні інформація про українську, білоруську мови в плані гібридної війни, спілкування фактично перервалося. Мабуть, тому, що ЮНЕСКО намагається не втручатися в теми, які пов’язані з політикою, намагаються не давати коментарів, які б мали певний контекст. Тому ми пішли іншим шляхом: знайшли фахівця, що вже не працює в ЮНЕСКО, але викладає та продовжує досліджувати цю тему у Великобританії. Христофор Мослі – відомий дослідник мов і науковець, очолював наукову команду, яка впорядкувала цей Атлас. І полетіли не в Париж, а в Лондон.
Герої фільму- наскільки вони типові для українського суспільства?
– Героїв з особистими історіями ми шукали в різних куточках України серед тих, хто був безпосереднім учасникам подій або переживав русифікацію або румунізацію. Наприклад, в селі на Луганщині ми знайшли такі родини, де переписували навіть прізвища. В одній сім’ї є Бондарі та Бондарєви. Про це свідчать документи, паспорти, надписи на могилах та хрестах. Кожен герой – це прототип певної групи людей, які мають однакові погляди щодо мовного питання. Ми були абсолютно об’єктивними як кінодокументалісти і показали різні точки зору.
Зараз вас та фільм активно запрошують в різні міста, є пропозиції від телеканалів. Але, на вашу думку, чи може документалістика стати комерційною? Щоб на документальне кіно ходили, витрачаючи власні гроші?
– Маємо дуже багато запрошень, зокрема, від людей, котрі були на прем’єрі. Вони запрошують на різні майданчики. На листопад і грудень розписано кілька десятків міст, навчальних закладів, освітніх платформ. Також фільм є в прокаті і має досить хороші показники як для документалки. Коли ми збираємо повні зали — це, думаю, показник. Щодо окремих показів – є як комерційні, так і безкоштовні. Другі – якщо ми розуміємо, що це регіон, де фільм мають подивитись за будь-яких умов, і це головне, а не заробіток. А загалом кінодокументалістика ніде у світі не є комерційною високоприбутковою.
На вашу думку, вам вдалося показати цінність мови, зокрема, української, для нації?
– Сподіваюся, що так. Принаймні відгуки глядачів підводять до такої думки. Ми навіть не очікували на такий шалений запит на фільм. Це, до речі, каміння в бік нашого телебачення, яке чомусь не приділяє уваги таким фільмам на гостру тематику. Особисто я була вражена, коли одна глядачка написала, що це схоже на формат кінодокументалістики BBC. Це певний кредит, бо і є те, до чого наша команда прагне: щоб в фільмі все виглядало правдиво, фактологічно і красиво по картинці. Але наступного ранку в деяких російських ЗМІ з’явились дуже негативні відгуки, що, як на мене, показує цінність нашої роботи. Критика шалена, але не конкретна, а емоційна: різними принизливими словами намагаються знецінити фільм, нічого не заперечуючи по фактах. Хочу закцентувати увагу на швидкості реакції: щоб зранку написати відгук увзвичному стилі російської пропаганди, ці дописувачі повинні були бути на вечірньому показі. Уявіть, як вони себе почували серед сотень людей, які встають з оплесками наприкінці, щоб висловити свою відношення до фільму! І мені їх в цьому випадку навіть шкода… Але ця російська істерика щодо фільму – наочна ілюстрація того, як важливо говорити в голос про мовну окупацію. Не сподіваючись на те, що воно якось “розсмокчеться”, не стверджувати постійно, що мова не часі або когось подразнює. Бо навіть якщо ми вдаватиме, що проблеми не існує, наш ворог буде активно працювати в своїй пропаганді, щоб досягти мети.
Ви україномовна з народження? Як ви намагаєтесь знизити ризики зросійщення власних дітей в соціумі?
– Так, моя українська – рідна. Мені пощастило. Справді дитячий садочок, майданчик – переповнені російською. Але дуже часто я бачу ситуації, коли батьки між собою спілкуються українською, а на майданчику переходять на російську. Це найгірше, коли дорослі не мають стрижня і стійкості. Звісно, діти приносять з садочка російські і суржикові слова. Та ми вдома спілкуємось українською, читаємо українські книги та дивимось мультики українською. Навіть цього – достатньо.
———————————————-
Леся Воронюк народилася у 1987 році у Чернівцях. Закінчила факультет історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Журналістка, режисерка, письменниця, ідейник та безпосередній організатор акцій “День вишиванки”, голова Всеукраїнського фестивалю молодіжного етнічного кіно “Кіноетніка”. Авторка документальних фільмів “Спадок нації” та “Соловей співає”.