Попри кволе здоров’я, Леся Українка встигла долучитися до політичної боротьби. Перший вірш «Надія» дев’ятилітньої Лесі присвячений політв’язневі імперської охранки – рідній тітці Олені Косач (у шлюбі Тесленко-Приходько). Її заарештували й заслали в Сибір за участь у революційному русі проти жандармської сваволі. У цей час Лесин дядько Михайло Драгоманов уже перебував у вимушеному екзилі за кордоном через загрозу арешту в Російській імперії. Закономірно, що сама Леся Українка також встигла побувати в ув’язненні – хоч і одну ніч.
Вона мала активну громадянську позицію. Зокрема 1896 року поетка написала листа до французьких митців та інтелектуалів на знак протесту проти їхнього ігнорування російських злочинів. Лист мав промовисту назву «Голос однієї російської ув’язненої. Маленька поема в прозі, присвячена поетам і артистам, що мали честь привітати імператорське російське подружжя у Версалі». Приводом стало лицемірно-люб’язне прийняття російського імператора Ніколая ІІ з нагоди укладання франко-російської угоди (на честь «Його Величності» навіть заклали міст як символ російсько-французької дружби).
Ніколай ІІ в Парижі
Імовірно, цей франкомовний текст за життя Лесі Українки так і не був надрукований, принаймні про публікацію наразі не відомо. Хоча поетка з усім завзяттям докладала зусиль, щоб його таки опублікували – надіслала на Захід разом із листом до Людмили Драгоманової (дружини Михайла, Лесиного дядька). 18 листопада 1896 року вона пише:
«Користуюсь оказією і посилаю сеє “не любо, не слушай” через границю, просячи далі відправити почтою до Вас. А Вас прошу довідатись адреси “La Réforme” або якої иншої французької газети чі журнала радікального чі соціалістичного напрямку (такої, щоб була не franco-russe) і послати туди, не гаючись, оцю штуку. Попросіть від мене Ліду переглянути се, чі нема там чого надто варварського. Але відправити я вже попрошу Вас самих, а то Ліда за різними справами може забути про сю дрібницю. Спізнилась я трохи з посилкою сею, та коли ж часи у нас тепер nec plus ultra I подлі, приходиться вертатись до спартакóвського способу листування! “Да, были хуже времена, но не было подлей”! А все-таки мені хочеться, щоб з Росії дійшов хоч один протест проти такої профанації поезії і хисту, якої допустилися французи сей рік у Версалі… “Молчание — знак согласия”, — так думали, певне, ті студенти рос[ійські], що послали протест проти поздравлення їх з коронацією від бельгійських студентів. Не знаю, чі Ви читали сей протест. Він був надрукований в “La Réforme” і передрукований в “Житі і Слові”».
А 19 грудня 1896 року Леся пише Драгомановій:
«Чі отримали Ви petit poème en prose? I що з того вийшло? Як бачите, я не складаю своєї остатньої зброї. Взагалі я тепер дуже лиха і недобра, і гірш усього, що не хочу подобрішати, бо не варт!..»
Можливо, Драгоманови так і не надіслали листа в редакцію. А може, це газетярі не наважились опублікувати гострий лист. Або таки опублікували – хто зна? – і на нас ще чекає несподіванка.
Читайте також: «[Не]знищен[н]і»: мультимедійний проєкт про репресії української інтелігенції
Наразі вважається, що текст вперше надруковано в українській еміграційній газеті «Слово» в німецькому Регенсбурзі 1946 року. (За рік до того неподалік, у таборі для переміщених осіб в Ауґсбурзі померла хранителька родинного архіву Ольга Косач-Кривинюк). А вже за рік «Голос однієї російської ув’язненої» вийшов у львівському виданні «Леся Українка. Неопубліковані твори», яке уклала Марія Деркач (Ольга Косач-Кривинюк лишила їй частину родинного архіву, втікаючи на Захід). Подиву гідна відвага, як на реалії перших років совєцької окупації.
Читайте також: Жінки, що дивляться на війну: огляд воєнних щоденників
Сьогодні, коли українці знову відстоюють гідність і нагадують світові про російські злочини, пропонуємо вашій увазі цей документ доби в перекладі українською.
Голос однієї російської ув’язненої
Маленька поема в прозі, присвячена поетам і артистам, що мали честь привітати імператорське російське подружжя у Версалі
Великі імена і гучні голоси! їхня слава лунає цілим світом!.. Зрозуміло, слабенький спів однієї невільниці не матиме змоги привернути увагу цих величних півбогів, увінчаних лавровими та трояндовими вінками. Але ми не такі, бідні ув’язнені поети, ми призвичаїлися до пісень без відгуку, до нездійснених прохань, до даремних проклять, до безутішних сліз, до приглушених стогонів. Можна все згнітити, за винятком голосу душі, – він дасть себе почути і в дикій пустелі, і серед натовпу, і навіть перед царями. І чоло, що ніколи не зазнало лаврів, не менш горде, не менш чисте, воно не потребує лаврів, щоб приховати якесь безчестя. І голос, що ніколи не збуджував луни в золоті, не менш вільний, не менш щирий, він не потребує славетних тлумачів, щоб бути добре зрозумілим.
Дозвольте ж нам співати! Пісні – це єдине наше добро, бо все можна згнітити, за винятком голосу душі.
Ганьба лицемірній лірі, улесливі струни якої наповняли акордами зали Версаля. Ганьба чаклуванню зрадливої німфи, яка з хаосу віків викликала морок. Ганьба вільним поетам, які перед чужинцем дзвенять ланками своїх добровільно накладених кайданів. Неволя ще мерзотніша, коли вона добровільна. Ганьба вам, актори, коли ви блюзнірськими вустами вимовляєте велике ім’я Мольєра, який колись своїм уїдливим глумом підточував жахливого велетня, що його створив для Франції небіжчик король-сонце. Привид цього короля, такий блідий напередодні, почервонів від радощів, наслухавшись ваших пісень у місті Парижі, цьому місті-царевбивці, кожний камінь якого кричить: «Геть тиранію!» Горе старовинним містам, яких запліснявіле каміння, іржаві ліхтарі та тісні площі є великими промовцями і не вміють мовчати…
Добрі французи, заведіть нашого царя подалі від цього міста привидів до Шалону, до Тріанону, все однаково куди, але подалі, бо тут, у кімнатах Антуанетти і Людовіка, кошмари можуть порушити його відпочинок після такого тріумфу, після таких жертв, що устилали дорогу його колісниці цезаря, яка проїздила по мертвих. Чи даремно після вашої сполошної «Марсельєзи» співано найсумніший приспів: «Боже, царя храни!»
Добре ж будуйте міст, що мусить з’єднувати народи, хай буде він не менш міцний, ніж старовинні царські мости в Парижі і Москві. Вони ж добре витримали невгамовний танець позбавленого кайданів натовпу, підбурюваного ненавистю, освітленого пожежами. Подбайте ж, щоб ваш міст не завалився незабаром під час спалаху одного з цих великих народних балів, воєн чи революцій, цих блискучих маскарадів.
Великі поети, великі артисти, яка прекрасна маска прикриватиме ваші знамениті обличчя під час цих великих свят? Який саме буде ваш костюм, якого віку, якого стилю, що вас прославить у ті «шалені дні?» Що ж до нас, таких невідомих, незнаних тепер, яких великі цього світу не зволять навіть помічати, ми підемо без масок в ті страшні дні, бо залізні маски не можуть змінитися на лицемірний оксамит.
Чи ви знаєте, славетні побратими, що таке убожество? Убожество країни, яку ви називаєте такою великою? Це ж ваше улюблене слово, це бідне слово «велич», смак до величного природжений французам. Так, Росія величезна, росіянина можна заслати аж на край світу, не викидаючи поза державні межі. Так, Росія величезна, голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство, тиранія без кінця, і всі ці великі нещастя величезні, колосальні, грандіозні. Наші царі перевищили царів єгипетських своєю схильністю до масивного, їхні піраміди високі й дуже міцні. Ваша Бастілія була ніщо в порівнянні з ними. Приходьте ж, великі поети, великі артисти, подивитися на велич наших бастільських фортець, зійдіть з естрад, здійміть ваші котурни й огляньте нашу прекрасну в’язницю. Не бійтесь, побратими, в’язниця поетів, що люблять волю, батьківщину і народ, не така тісна, як інші місця ув’язнення, вона простора й її славне ім’я – Росія. Поет може там мешкати, і навіть у безпеці, позбавившись тільки імені або позбавившись усього.
Живіть собі спокійно, побратими, прославлені вашими великими іменами. А ти, французька музо, вибач співачці-невільниці, позбавленій імені. Все-таки я менше тебе зневажила своєю убогою прозою, ніж твої вільні друзі в своїх прекрасних, улесливих віршах.
Ув’язнена
Читайте також: Бренд України: Тетяна Філевська про те, як працює культурна дипломатія
