Лешек Бальцерович:українські урядовці вдають, ніби турбуються про населення

У 2001–2007-му Бальцерович очолював Національний банк По­льщі й удруге підтвердив реноме видатного економіста, адже саме завдяки монетарній політиці НБП економіка держави уникла падіння внаслідок кризи 2008–2009-го. Враховуючи брак позитивних змін та економічного зростання в Україні, Тиждень звернувся до професора Бальцеровича з проханням поділитися досвідом реформування економіки.

У. Т.: Що, на вашу думку, заважає Україні реалізувати свій економічний потенціал і набрати високий темп зростання ВВП?

– Передусім погані умови для приватних інвестицій та ведення бізнесу. Якщо країна має таке освічене населення, але її економіка не зростає належними темпами, головною причиною такого стану є несприятливе сере­довище для ділової активності. Однією з проблем України, попри те що намітився певний прогрес, є стимулювальна фіскальна політика, що передбачає надлишкові видатки бюджету та великі субсидії. Це призводить до високих податків і тіньової економіки, бюджетного дефіциту й час від часу до економічних криз.

Мільйон приватних підприємців із сильними стимулами значно ефективніші для економіки, ніж сотня урядовців

Цього слід позбутися. У який спосіб? Тут не треба бути філософом. Насамперед зменшити видатки. Ви витрачаєте чималі кошти на субсидіювання природного газу, тепла тощо – від такої практики в Польщі відмовилися понад 20 років тому. Низькі ціни на блакитне паливо для населення завдають шкоди. По-пер­­ше, підвищують навантаження на бюджет. По-друге, підтримують залежність від імпорту з Росії. Це дуже неефективна економічна політика, що свідчить про прагнення української влади отри­­мати певні цінові поступки від Кремля.

Чиатйте також: Бальцерович 2.0: план економічного порятунку Європи

Водночас, коли ви дорого платите за паливо, можна заощадити на інноваціях та нововведеннях. Тож субсидії не мають сенсу ні з економічного, ні з політичного погляду. Крім того, на умови ведення бізнесу суттєво впливає рівень корупції. За масової, непередбачуваної корупції, однією з причин якої є зарегульованість, яка шкодить бізнесу, очікувати значного обсягу чесних інвестицій не випадає. А без них економіка швидко не розвиватиметься. Проблему можна вирішити, якщо усунути її причини. Отже, потрібні широка дерегуляція й перехід на нові правила регулювання.

У. Т.: Прихильники незмінних цін на газ і субсидій стверджують: коли підвищити їх, населення знач­но збідніє, що може призвести до соціальних заворушень. Як ви прокоментуєте таку позицію?

– Те саме було в Польщі, Чехії, Угорщині, Латвії, Естонії 20 років тому, але ми це пройшли й нині перебуваємо в кращому становищі, ніж Україна. Я б сказав, що українські урядовці не так бояться, як вдають, ніби турбуються про населення. Залишаючи все без змін, вони радше завдають людям шкоди, ніж допомагають їм. Якщо поглянути на статистику, можна побачити високий дефіцит рахунку поточних операцій у платіжному балансі. Звісно, така ситуація не є стійкою, а ця економічна політика не є послідовною. Я розумію, що фіксований обмінний курс грив­­ні до долара дуже популярний. Але якщо ви хочете утримувати його, то не можете лишати низькі ціни на газ для громадян, бо це позначається на платіжному балансі, а отже, суперечить політиці фіксованого курсу й рано чи пізно призведе до поганих наслідків.

У. Т.: Зрозуміло, що українська влада внаслідок таких дій намагається одержати політичні дивіденди.

– Це погана політика навіть у тривалішій перспективі. Що станеться через кілька місяців? Бюджетний дефіцит досить високий, тож іноземні інвестори будуть стурбовані тим, що станеться з їхніми вкладеннями. Це може призвести до загострення кризи платіжного балансу.

У. Т.: Якщо подумати про незаможних, то які механізми можна використати для того, щоб відмова від субсидій не призвела до негативних соціальних наслідків?

– Український уряд субсидує багатих, бо вони споживають значно більше газу, тому й отримують куди більше грошей із бюджету. Це дуже антисоціально. У Польщі ми вирішили цілеспрямовано допомагати бідним, надаючи їм прямі трансферти, але не давали грошей багатим. І таким чином вирішили цю проблему. Тут не потрібно відкривати Америку – її відкрили давним-давно. Це робили не раз, навіть в Ірані. Хто перебуває в такій самій ситуації, як Україна? Єгипет – там зберігається практика субсидування.

У. Т.: Якщо говорити про фіксований валютний курс, то чи настільки шкідливі інструменти його підтримки в Україні?

– Я не рекомендую фіксованого курсу для України. Погоджуюся з МВФ, що було б краще та безпечніше перейти до плаваючого валютного курсу та інфляційного таргетування. Саме це ми й зробили в Польщі 2000-го. НБУ повинен обіцяти інфляцію на рівні 2–3% і намагатися утримати її в таких межах. Проте якщо з певних причин фіксований курс є популярним і уряд береться підтримувати його, то теперішня вибухова фіскальна політика матиме негативні наслідки. І це лише питання часу.

У. Т.: Одним із аргументів фіксованого курсу в Україні є велика вага зовнішнього сектору (експорту та імпорту) в економіці. Тож є побоювання, що запровадження вільного курсоутворення призведе до надмірних коливань гривні та інших негативних наслідків.

– У Польщі навіть більш диверсифікований експорт і плаваючий курс. Якщо використовувати відповідні фінансові інструменти, то цими флуктуаціями можна керувати. Я переконаний, що фіксований курс – це не дуже поганий режим. Проте, щоб його мати, треба дотримуватися певних умов для його збереження. Але річ у тім, що в Україні цього не роблять. Наприклад, у Болгарії була значно більша прив’язка національної валюти до євро. Та після обвалу, що стався внаслідок кредитного буму, там різко зменшили бюджетні видатки, щоб утримати стабільність, і їм це вдалося. Отже, фіксований курс потребує суворішої фіскальної дисципліни, ніж плаваючий, а в Україні її немає – у цьому й проблема.

Передусім у вас занадто високі витрати. Україна має найбільше після Білорусі співвідношення бюджетних видатків до ВВП у Європі, при цьому зберігається низький рівень доходу на душу населення. Як наслідок – швидкий розвиток неможливий. За такого стану справ є великий ризик, по-перше, регулярних криз, а по-друге, дуже повільного економічного розвитку.

Коли я дивився статистику, мене здивувало, що реальна зар­­плата у вас торік збіль­­шилася на 15%. Неймовірно! Якби когось запитали, як покласти край зростанню економіки, він би відповів, що треба чинити саме так, як це роблять в Україні: збільшувати бюджетні видатки, нарощувати реальні зар­­плати, знищуючи прибутки й підриваючи стабільність держави.

У. Т.: В Україні є думка, що для розвитку економіки потрібен потужний середній клас. Який досвід його формування в Польщі?

– Поява середнього класу – це результат зростання приватного сектору. Знищувати його і відповідно прибутки – значить блокувати розвиток середнього класу. Його формують люди, які не є чиновниками, які не залежать від держави і працюють у приватних організаціях. Останні розвиваються тоді, коли є приватні інвестиції.

У. Т.: Українська економіка досі не відновилася після падіння внаслідок кризи 2008–2009 років. Польща, навпаки, продемонструвала лише сповільнення зростання ВВП, але падіння не було. Як вдалося його уникнути?

– Справді, Україна мала най­­більше у світі після Латвії падін­­ня ВВП у 2009-му, що переважно було спри­чинене кредитним та фіскальним бумом, який стався перед тим. Коли витрачати занадто багато, настає колапс. Ось чому мене дивують усі ці цифри. У Польщі буму не було. У той час я керував центробанком і ми утримували досить високі відсоткові ставки, тож внутрішній кредит не зростав надто швидко. Це перша причина динаміки ВВП країни. Друга – ми мали плаваючий валютний курс, тож послаблення злотого допомогло підтримати експорт.

У. Т.: До кризи в нас був величезний приплив капіталу, який навіть призвів до ревальвації у 2008-му. Тобто його якось треба було стримувати?

– Що більший приплив капіталу, то інтенсивнішим буде його відплив згодом. Капітал надходив, бо внутрішні відсоткові ставки були низькими, а кредит доступним. А стимулювальна фіскальна політика призводила до державних запозичень. Це як їхати автомобілем занадто швидко й потрапити через це в аварію.

У. Т.: Однак у 2009-му падали економіки і Європи, і США, а Польща вистояла. Чи немає тут якогось особливого рецепта?

– Я вже згадав про дві основні причини. Та й у Європі є різні країни. З одного боку, Греція та Португалія. З іншого – Німеччина й Швеція. А взагалі хто добре впорався з кризою? Держави, які провадили правильну економічну політику – тут немає ніякого дива. А постраждали ті, що витрачали забагато. Ось у чому різниця. До того ж що відбувається, якщо зарплати зростають надто швидко? Експорт стає дедалі менше конкурентоспроможним, а імпорт зміцнює свої конкурентні позиції. Дефіцит поточного рахунку збільшується, й тоді лишається питанням часу, коли все це зупиняється, «музика стихає».

У. Т.: Є думка, що з 15%, на які зменшився ВВП України 2009 року, половина не зникла, а просто відійшла в тінь. Наскільки обґрунтована така позиція?

– Я не експерт із тіньової економіки, тим більше щодо України, але сумніваюся, що значна частина пішла в тінь. В Україні відбувалося занадто велике зростання кредиту, інвестицій, будівництва, внаслідок чого стався колапс. Тож це лише корекція згаданих диспропорцій.

У. Т.: Сьогодні ведуться розмови про інтеграцію на Захід чи на Схід. Переконливішими видаються аргументи на користь зближення із ЄС. Але чи може економічна інтеграція сама по собі забезпечити зростання економіки України 5–7% на рік?

– Якщо ви провадитимете погану економічну політику, ніхто вам не допоможе. Передусім потрібні макроекономічна стабільність і сприятливі умови для ведення бізнесу. Й ніхто не зробить цього замість вас. То справа українського народу – вибрати хороших політиків і змусити їх створити кращі умови для економічного зростання. Це по-перше. По-друге, йдеться не про те, щоб обрати якийсь один шлях. Адже Україна – член СОТ, і ви можете розвивати відносини з різними країнами включно з Росією. Щоправда, водночас маєте шанс на глибшу інтеграцію з ЄС, але для цього не треба відмовлятися від нормальної торгівлі з РФ. Отже, йдеться лише про додаткові переваги інтеграції.

У. Т.: Невже хороша економічна політика – це єдине, чого бракує Україні, щоб вийти на високі темпи розвитку?

– Так, саме це я і сказав. Але то проблема не тільки нинішнього уряду, а й попередніх. Були періоди, коли економічна політика була ліпшою. Наприклад, за часів Ющенка, який значно краще показав себе як прем’єр-міністр, аніж як президент. Але це триває недовго, потім усе розвертається в інший бік, що й завдає найбільшої шкоди. На мій погляд, ситуація є зрозумілою, як і те, що потрібно зробити. Але бракує достатнього тиску на владу, щоб усе це втілити в життя.

У. Т.: До 2008-го в Україні локомотивом економічного зростання була металургія, після кризи великі зусилля спрямовують на розвиток аграрного бізнесу. Це адекватна політика чи краще диверсифікувати джерела економічного зростання?

– Це ненормально. Так було за планової економіки: з центру давали вказівки, яку галузь розвивати в першу чергу. У По­льщі зовсім інша ситуація. Ми створили умови для вільної конкуренції та рин­­ку: є багато людей з ідеями, тож розвиваються підприємства різних галузей, до яких у центрі й діла немає. Бо якщо є, скажімо, мільйон приватних підприємців із сильними стимулами, вони будуть значно ефективнішими для економіки, ніж сотня урядовців. Це основа вільної економіки. Створіть кращі умови для зростання приватного бізнесу, стимули для підприємницької діяльності, насамперед чесну конкуренцію, – й отримаєте результат, який вас здивує. І не лише в агробізнесі чи металургії.

У. Т.: У 1990-х в Україні вважали, що краще приватизувати державні підприємства українським власникам, бо ними легше буде керувати. Якщо продавати державну власність іноземцям, то вони приходять, роблять що хочуть, а уряду на них складно впливати. Тому ми маємо багато прикладів низької ефективності вже давно приватизованих підприємств.

– Тут питання в іншому. Не треба створювати ні преференції для певних приватних інвесторів, ні бар’єрів для інших. Тоді вони приходять і, якщо є стабільні макроекономічні умови, спочатку інвестують, а потім реінвестують прибутки. Україна залежить від іноземного капіталу для фінансування бюджетного дефіциту. А це значно гірше, ніж коли він надходить для інвестицій у бізнес.