Лесь Подерв’янський – це, поза будь-яким сумнівом, бренд, тільки академічний світ не знає, що з ним робити. З одного боку, художник у третьому поколінні, випускник Академії мистецтв, учень Тетяни Яблонської. З іншого, – автор, як вважають одні, сороміцьких, а інші – пародійно-сугестивних п’єс, які вперше було надруковано в повному обсязі тільки у 2006 році. Хтось каже: це серйозна література, інші – треш, ганьба української культури.
У.Т.: Спочатку про Подерев’янського-письменника. Коли ти зрозумів, що твої тексти – це серйозно, що це виходить за межі якоїсь такої студентської забавки?
– Я і зараз цього не зрозумів… А що таке забавка? Це, коли тобі приємно це робити, коли ти від цього тащишся и те, що ти робиш – це є і твоя винагорода. Це стосується і живопису, і текстів, і всього іншого. Я так живу. А наскільки це майстерно – тут я відповідаю своєю совістю, тому що я людина, страшно прискіплива сама до себе. У будь-якому разі це зовсім несерйозно… Коли ти просто ходиш на роботу, отримуєш за цю роботу гроші, все це стосується абсолютно нудної сторони життя. Мені так в житті поталанило, що я жодного дня не служив ніде, крім армії. Та і в армії я теж несерйозно поводився, і командир полку казав моїй мамі, що такого сачка він ще не бачив ніколи.
У.Т.: Мені дружина розповідала, що, коли твоя мама до них в Академію мистецтв прийшла читати лекцію, то перше, що вона сказала: «Я – Людмила Міляєва, професор мистецтвознавства. А ще, щоб ви добре розуміли, з ким маєте справу, – я мати Леся Подерев’янського.
– Це чистий популізм!
У.Т.: А ти про це не знав? Тепер знаєш. Тобто, коли ти робив свої перші кроки в мистецтві, свої перші кроки в літературі, ти отримував від батьків якусь моральну підтримку?
– Тут власне треба розвести живопис і літературу, тому що живопису мене спершу вчив батько. А щодо літератури, то все почалося власне з пі…лєй, тому що перший літературний твір – це був пасквіль на дідуся з бабусею. Мені було років п’ять. Це був комікс, і вони, наскільки я пам’ятаю, були там намальовані у вигляді чортів, із підписами. Мене поставили за це в куток, і я, навіть, плакав.
У.Т.: А ти, взагалі, схильний до емоційних реакцій? Бурхливо радіти з чогось, чи, навпаки, там якось розчулитися?
– Я вважаю себе людиною стриманою. Я намагаюсь дотримуватись кодексу бусідо, хоча інколи, якщо вип’ю горілки з портвейном, то я про нього можу і забути.
У.Т.: Так от, повертаючись до твоїх текстів… До речі, коли вони з’явилися?
– Я почав писати у армії. Це були тексти у вигляді листів, які я посилав друзям, а друзі, до речі, мені теж відповідали. Багато з цієї переписки загубилося. А потім все воно розповзлося як миші, як таргани, як паразити на саморобних касетах. Я вже багато разів про це розповідав. Я їх насправді не записував. А як це було? Я напишу щось нове, хоп… Прихожу в майстерню до друзів, вони сидять, бухають. Ага, кажуть, судячи з твоєї харі, ти щось нове приніс, давай читай. І я починаю читати, всі під столом від реготу. А хтось не забув поставить мікрофон, якого я навіть і не бачив – тоді були такі маленькі магнітофони «Весна»… І так воно почалось.
У.Т.: Я з твоїми текстами познайомився – значно пізніше, ніж інші, – фактично, коли вийшла перша твоя книжка «Герой нашого часу»…
– Це Кривенко, це було у 99-му.
У.Т.: … Я раптом відчув такий прорив на тлі української літератури. Це той самий сюр, тобто гра з реальністю, представлена, скажімо, у французів Беккетом та Йонеско, у росіян – Хармсом, причому Хармс мені подобається більше ніж Беккет.
– Набагато смішніше. Це те, що мене найбільш приваблювало: міфологія і епос. Балансуючи на цій грані, ти завжди натрапиш на якісь цікаві речі. От, наприклад, у тебе зламався унітаз, ти запрошуєш до себе сантехніка, а потім придивляєшся до нього, і він виявляється дуже симпатичним, бо він знає, як поставити кран, всі ці штуки. Після того, як він все зробив, ти запрошуєш його випити, а він починає розповідати якісь байки. Раптом розумієш, що це не сантехнік, а Улісс, або Одисей… А, насправді ж, він звичайний сантехнік, і звуть його Андрій. І коли балансуєш на цій грані – на поєднанні чогось високого, епічного, трагедійного і смішного, низького – іскра тут виникає завжди. Можливо, я відчуваю це якось нутром.
У.Т.: Коли я почав читати, ту твою першу книжечку, мені здалося, що ці тексти самодостатні – адже люди здебільшого [239]знають їх з голосу, у твоєму виконанні.
– Я чомусь не вмію читати свої тексти. Я вмію тільки добре читати вірш Павла Тичини «Партія веде». Більше нічого.
У.Т.: До речі, щодо Тичини, у мене є велика підозра, що він насміхався з радянської естетики.
– Твоя підозра невірна. Його добре знали мої батьки. І мати сказала, що єдиною справжньою пристрастю Тичини був страх. Він настільки від усього бздів, що коли він досягав апогею цього бзда, то писав такі шедеври, як «Партія веде». Це був страх на рівні підсвідомості, а я вважаю, що кожна справжня емоція не має меж, вона підводить до кордонів творчості.
У.Т.: А коли ти відчув смак того, що у тебе в живописі щось виходить, що це не лише спосіб проводити час, а ще і… я боюся таких слів… наприклад, призначення?
– Я теж боюся таких слів, – це просто моя професія. Я кожного дня ходжу у майстерню, як людина ходить на службу. Там нікого немає, тільки я і моє полотно. І це спілкування інколи буває вдалим, інколи – невдалим… Натхнення – це взагалі якесь дилетантське поняття, ти просто працюєш і інколи бачиш: оп, єсть! Та це не так часто буває. Хотілося б, щоб частіше. Тоді ти відчуваєш: оце і є щастя, а більше нічого й не треба.
У.Т.: Ти кажеш, що тобі байдуже, як це сприймається. У будь-якій артистичній діяльності є цей елемент, навіть байдужій до успіху людині притаманний цей потяг: подобатися.
– Як на мене, цілком неможливо комусь сподобатися, якщо я не подобаюсь собі. А інакше – взагалі не потрібно ніяких зусиль. Це вже майстерність. Це коли ти забуваєш про школу, коли ти володієш усім. Це, до речі, схоже на кунг-фу, тому що в кунг-фу і взагалі в усіх бойових мистецтвах є дуже важка техніка, а потім, коли ти вже досягаєш певного рівня, ти почуваєшся прекрасно, і вже ні про яку техніку не думаєш.
У.Т.: Якимось чином твої заняття східними бойовими мистецтвами відкоригували твій погляд на життя у тому, «східному», напрямку?
– Я не займаюся фанатично, але вже настільки давно, що я настільки звик до цього, що це вже для мене, як почистити зуби зранку. Тобто, це частина якогось дуже звичного ритуалу і, коли його немає, я відчуваю певний дискомфорт. Я не можу себе назвати віруючою людиною. Як відповів мій грузинський друг, коли його запитали, чи вірить він в Бога: «Не треба вірити в повітря, щоб дихати».
У.Т.: А коли ти відчув смак успіху, як художник?
– Та я його й зовсім не відчуваю, тому що успіх, що таке успіх?
У.Т.: Успіх − це дуже просто. Коли до тебе стоять у черзі.
– Якось мене знають. Форма така. Телефонують: «Ми хотіли б придбати Вашу роботу». «Окей, кажу, а грошей у Вас вистачить?» «Обіжаєтє!» Приїздять на такому білому, срібному, здоровому, як кабан, дивляться роботи. «Завтра ми Вам скажем». Завтра дзвонять: «Ми рєшилі купіть то, што больше і дороже». Чудово! Залишають візитки, а на них інколи написано «Нєфтєгаз». Отака комерція. Трошки дикувато. Насправді, наскільки в них розвинуті смаки, я не знаю. Мені приємно вважати, що ті, хто купують мої роботи, – це розумні та приємні люди, і якщо вони їх купують, вони знаються на 
живописі.
живописі.
У.Т.: І ще одне. Ти казав, у тебе маєток?
– Та який в біса маєток. Звичайна сільська хата на Полтавщині. Те, що мені треба. Там хата і два сараї. Чудово. І більше нічого не хочу. Ми купили собі дерев’яні лави, повісили рушники на вікнах, повісили оці сільські ходики, ікони і все. Туди заходиш і опиняєшся у 50-х роках минулого сторіччя. Річ у тому, що я всі ці місця знаю з дитинства. Всіх цих людей, які приходять до мене на пляшку горілки. Я так все це знаю, що вже нічого не можна і придумати. А цей зв’язок з народом, він або є, або його нема. А люди, їх треба любити такими, якими вони є. Ти їх любиш, знаючи, що вони повні подонки, і тим не менше ти їх любиш, бо вони свої. Я таке відчуваю. Я їх всіх люблю.
У.Т.: Всіх? Ну, всіх любити дуже важко.
– Любов зла, полюбиш і козла.
З ТВОРЧОГО ДОРОБКУ
З п’єси «Цікаві досліди»
Зоя Жорівна (сатаніючи). Піонер Гриша, до дошки!
Мирон Опанасович. Спокійніше, Зоя Жорівна, спокійніше.
Піонер Гриша (бадьоро). Жаба живе в саду, живиться продуктами народного господарства, тому жаба – шкідник, її треба знищувати. Наш народ вже даво оголосив війну жабі.
Зоя Жорівна. Проведи дослід.
Піонер Гриша (дістає жабу). З першого погляду, жаба схожа на самольота. У неї єсть фюзеляж і шассі. Шассі у жаби розрізняють: передні (відриває і показує) і задні (відриває і показує). В с…ці у жаби є сопло, в котре дослідники встромляють соломину…
Зоя Жорівна. Досить, Гриша, сідай, п’ять. Миша, продовжуй.
Миша (бадьоро). …соломину, яка зветься катетер.
(Миша встромляє катетер, надуває жабу і п…ть її об стіну. Потім підбирає з пола те, що від жаби залишилось.)
Миша. В результаті нервового струсу ми бачимо у жаби розлад нервової системи, шо привело тварюку до клінічної смерті, ознаками якої служить відсутність потіння дзеркальця.
(Миша приклада дзеркальце до жаби, воно не потіє.)
(Миша приклада дзеркальце до жаби, воно не потіє.)
З п’єси «Данко (Фєєрія)»
Дійові особи:
Данко
Натовп
Дiя перша.
Ліс, зроблений з папьє-маше. Входить натовп. Натовп дико і страшно реве. Подекуди можна почути обривки розлючених фраз типу: «Хлопці! Хорош ноги бить. Начальство очки гребе, а ми синці лопатою вигребаємо». Входить Данко та стріля з пістолету в повітря.
Данко. Мовчать!
(Всі мовчать так, що навіть стає ніяково.)
Данко. Не розмишлять! Чмо японське! Іттіть!
Голос. Та куди ж іттіть?
Данко. Іттіть. Контра. Кто не хоче, вб’ю н…й!
Данко вириває з грудей сердце, яке світить карасиновим світом, і вимахує ним як фонарем.
Голос з натовпу. Ні х… собі!
Данко. (Кричить.) Урааа! Вперьод, чмо японське!
(Всі біжать за Данком у напрямку, протилежному тому, з якого прийшли.)
З п’єси «Остановісь, мгновєньє – ти прєкрасно!»
Дія перша.
Кімната в общазі, в котрій живуть аспіранти, Іван Опанасович, Гриць Якович і сало. В кімнаті – дві кроваті, тумбочки і стіл. За столом сидить Іван Опанасович і їсть сало. На кроваті лежить Гриць Якович Вареник у стані алкогольного токсикозу, загорнутий у ковдру.
Іван Опанасович. Щось випить хочеться, б…, де ж взять гроші… (до Гриця) В тебе гроші є?
Гриць. Єсть.
Іван Опанасович. Дай мені три карбованці, я завтра утром тобі віддам. (Гриць мовчить…)
Іван Опанасович. Чого мовчиш, гроші є?
Гриць. Єсть.
Іван Опанасович. Дай три карбованці, завтра утром віддам. (Гриць мовчить…)
Іван Опанасович. Чого мовчиш, гроші є?
Гриць. Єсть.
Іван Опанасович. Дай мені три карбованці, завтра утром віддам. Чого мовчиш?
Гриць. Та жалко…
ЦИТАТА
Павло Тичина
Партія веде (1933 р.)
То нехай собі як знають –
божеволіють, конають, –
нам своє робить:
всіх панів до ’дної ями,
буржуїв за буржуями
будем, будем бить!
будем, будем бить!
(…)
Оживляєм гори, води,
вибудовуєм заводи,
ростемо ж ми, гей! –
До пустель, каналу й річки
наші славні п’ятирічки –
мов би до дітей,
до своїх дітей.
Наша Армія Червона
стереже свого кордона,
а в повітрі флот, –
він і б’є, і сіє, й носить,
він Республіку підносить
до нових висот!
до нових висот!
(…)
Не на Рейні, не на Марні, –
в МТС пошлем друкарні –
це ж у нас, у нас!
Ми тривожим стратосферу,
атомне ядро і сферу –
о прекрасний час!
неповторний час!
(…)
БІОГРАФІЯ
Олександр (Лесь) Сергійович Подерв’янський
народився 1952 року в Києві. Після закінчення Київського художнього інституту (нині Академіїмистецтв) служив у лавах Радянської армії, тоді ж почав писатисвої знамениті п’єси («Гамлєт»,«Герой нашого часу», «Павлік Морозов», «До х… масла» – всьогокількадесят), які швидко набулипопулярності в інтелігентськихколах спершу, вочевидь, завдякипонаднормативному вживаннюненормативної лексики. Тількидвадцять років потому, після першої публікації його текстів окремим виданням, про Подерв’янського почали говорити як прооригінального письменника. Його коріння знаходять у середньовічній європейській літературі (ваґанти, Рабле), французькому «театрі абсурду», естетиці російськогогуртка ОБЕРІУтів, а також поезіїукраїнських модерністів 20-х років XX ст. (зокрема, П. Тичини). Спроби дати сценічне життяп’єсам Подерв’янського робилисяспорадично (остання – масштабний, але передчасно зупиненийтеатральний проектС. Проскурні), досі вдалих результатів не виявлено. Подерв’янський – успішний живописець, роботи якого зберігаються в багатьох музеях, галереяхта приватних колекціях світу. Особлива гордість художника – придбання його картини режиссеромВуді Алленом для своєї нью-йоркської резиденції. Займається кунг-фу. Постійно мешкає в Києві.