Сучасне покоління молоді відрізняється від поколінь 10–15 років тому, має свої особливості. Що доводиться враховувати вам як освітянину, коли йдеться про навчальний процес сучасних студентів?
— Для археології, як і для всієї науки, нині не надто хороший час. Моя дружина за фахом соціолог. Свого часу вона з групою інших дослідників проводила соцопитування щодо пріоритетів молоді за різними спеціальностями. Якщо в радянські часи бути співробітником будь-якого академічного інституту, піти займатися наукою було приблизно шостою позицією в списку пріоритетів молодих людей, то за роки незалежності це прагнення зсунулося десь на 20 позицій вниз. Спрацьовує бажання жити добре й заможно. А наша наука не дає заможності тим, хто нею займається, зокрема молоді.
У ситуації, коли університети стали прибутковими організаціями, коли повідкривалася купа приватних вишів, люди молодого віку масово йдуть до цих навчальних закладів. 80% випускників шкіл нині вступають до вищої школи. Це абсурд, бо лише третина дорослого населення може не лише прослухати, а й засвоїти нормальний університетський курс.
Наша програма тримається на ентузіастах, які в будь-яких умовах, незалежно від того, є гроші чи немає, займаються археологічними дослідженнями. Приблизно 15–20% археологів, що нині працюють у цій науковій царині в Україні, є випускниками магістерської програми НаУКМА з археології. ККД наших студій дуже високий: 50–60% випускників працює саме в археології. Це або аспіранти, або співробітники Інституту археології НАНУ, різних музеїв. Зокрема, у згаданій центральній археологічній науковій інституції близько 30–35 наших випускників. Це суттєва цифра, бо інші інститути вітчизняної Академії наук старіють і вимирають, оскільки їхні лави не поповнюють молоді кадри. Ми вибираємо тих, хто долучиться до нашої програми, з молоді, яка бере участь в археологічних експедиціях.
Читайте також: «Досвідченою та вмілою рукою»
Наша справа — вирощувати нові генерації науковців за будь-яких умов. Археологія є, була і буде. Як у нас, так і в Зімбабве. Питання: хто і як її досліджуватиме?
У суспільному дискурсі поширеною є думка, що для якісної підготовки майбутніх фахівців будь-якого напряму, зокрема науковців, потрібно повернути науку до університетів з академічних інститутів. Чи є в такій пропозиції раціональне зерно?
— Я все життя пропрацював у системі НАНУ. Це позитивна структура, яка свого часу підняла українську науку на гідний рівень. Але й без великої шкоди теж не обійшлося. Мене завжди цікавило, чому академій наук немає в більшості країн Європи, у США. Річ у тім, що наука, зокрема й археологія, розвивається там при університетах. 1918 року, коли було започатковано НАН України, її забрали з вищої школи, перенесли до окремої установи, у якій започаткували відділи й департаменти, де за столами, мов ті чиновники, сидять науковці й пишуть статті або книжки. Університетам залишили тільки освітню функцію. На цьому постала ціла верства викладачів, яким платять гроші не за наукові дослідження, а за лекції. Такі викладачі переказують студентам, що ж там науковці розробили в археології, астрономії чи фізиці, пишуть підручники. Таким чином з’явилися медіуми-посередники між наукою та студентами. Так наука втратила прямий контакт зі студентством, який дав би змогу залучати талановиту молодь безпосередньо. Студенти також багато втратили, оскільки вони не бачать реального наукового процесу, а слухають перекази про нього.
Нині великою проблемою є ще й те, що НАНУ визнано неефективною структурою, але там сконцентрована більшість вітчизняних науковців за всіма спеціальностями. Академію наук у нас намагаються знищити, аби, мовляв, перейти до світових стандартів. Хай якою недосконалою є та установа, про яку йдеться, розваливши її, ми знищимо українську науку. І я, і багато інших науковців вважаємо, що потрібно повертатися до того, що було до 1918‑го, тобто злити НАНУ з освітою. У згаданій установі співробітники за рік мають написати певну кількість наукових статей, за п’ять років видати монографію, виконати свої планові теми. За це вони отримують плату. Треба ж зробити так, щоб викладачі університетських кафедр не тільки читали лекції, а й оплачувано займалися наукою.
Яку роль в освітньо-науковому процесі в археології відіграють сучасні технології і ті можливості, які вони дають? Чи використовуєте ви їх у своїй викладацькій практиці?
— Багато хто в нас використовує комп’ютер як друкарську машинку, проте це не скасовує величезних інформаційних полів за кордоном. Те, що ми з колегами пишемо, зокрема книжки на різну археологічну тематику, існує більше в електронному вигляді в інтернеті, ніж у паперовому. Всі ми так чи інакше контактуємо із закордонними колегами. Українська археологія не є чимось замкненим, бо ті археологічні явища, репрезентовані на вітчизняних теренах, простягаються далеко в Європу та Азію. Не знаючи світової археології, розібратися в українській неможливо. Намагаємося за змогою оцифровувати бібліотеки. Ми досі фіксуємо знахідки на розкопках на паперових мапах. Наші ж західні колеги використовують для цього технології 3D. Не скажу, що такі технології в нас недоступні. Потроху молоде покоління археологів опановує їх.
На українських теренах археологічні дослідження проводять не лише українські, а й закордонні науковці. Чи відкриває співпраця з ними вікно можливостей для молодої генерації українських вчених?
— Україна є надзвичайно багатою щодо археології країною, яка приваблює археологів із різних країн, що спільно з українцями беруть участь в експедиціях. Українська сторона зацікавлена в такій практиці. Рівень фінансування дає змогу проводити дорогий радіокарбоновий аналіз знахідок. Знайти €450 на одну таку пробу в українських науковців немає можливості.
Читайте також: Потреба альтернативи
Іноземні археологи для України надзвичайно корисні. З 1991 року наша держава припинила фінансування експедиційної діяльності своїх археологів. Відтоді Інститут археології НАНУ отримує тільки зарплати. Попри це, кількість експедицій збільшилася. Передусім завдяки розкопкам, які передують будівництву. За нашим законодавством, якщо хтось риє котлован, він зобов’язаний оплатити дослідження пам’ятки, що руйнується цим будівництвом. Особливо такого багато в столиці, що дає роботу Подільській і Київській археологічним експедиціям. Будь-якому будівництву передують розвідка, незважаючи на те, є на ділянці під забудову археологічна пам’ятка чи немає, і дозвіл археологів на забудову. Другий важливий тип розкопок — студентська археологічна практика. В усіх країнах світу історики на першому чи другому році навчання на бакалавраті їдуть на археологічні розкопки. 10–15 студентів — це велика сила, тільки їхню енергію треба спрямувати в потрібне русло. Університети, які готують істориків, зобов’язані фінансувати такі нормативні практики. Третя форма археологічних розкопок — та, у якій беруть участь іноземці.
Якщо говорити про тематики, що приваблюють науковців в Україну, то вони різні. Колись Петро Петрович Толочко зауважив, що був розчарований, адже після розпаду СРСР виявилося, що тема Київської Русі, яка була на вітчизняних теренах пріоритетною, цікавить дуже обмежену кількість європейських археологів. Річ у тім, що в них є своє потужне Середньовіччя. Набагато цікавішими для них є палеоліт, античність (хоч вона бідніша, ніж у Середземноморському регіоні), бронзова доба, зокрема дослідження індоєвропеїстики (бо ж представники перших курганних культур, поширених на теренах Надчорномор’я, Надазов’я 5 тис. років тому, як вважають, були першими індоєвропейцями). Не буває поганих тематик, бувають погані фахівці. Головне, хоч би якою була мода на теми, щоб з’являлися молоді покоління археологів, бо без них ця наука вимре.
Донбас і Крим, багаті на археологічні пам’ятки, окуповано й анексовано. Як переформатувалися тамтешні археологічні дослідження?
— Війна ставить хрест на археології. У Криму досі проводяться певні розкопки, однак міжнародне право забороняє брати участь у будь-яких наукових дослідженнях на анексованих територіях, аби не легітимізувати анексію. Українські археологи не копають на півострові, хоча їх запрошують, мовляв, наука окремо, а війна окремо. Там нині копають московські науковці, хоча не в таких обсягах, як до того.
———————————————–
Леонід Залізняк — український археолог, доктор історичних наук, професор. Завідувач відділу археології кам'яної доби Інституту археології НАНУ, керівник магістерської програми «Археологія та давня історія України» Національного університету «Києво-Могилянська академія», представник України в Комісії з палеоліту Міжнародної спілки протоісториків.