Ви мандрували, розставляючи пам’ятники українським табуретам у дуже багатьох країнах світу. Чому, власне, той грандіозний фестиваль, який відбуватиметься на початку серпня в мистецькому хуторі Обирок, присвячений Африці, а не Латинській Америці чи Азії?
— Після мандрів світом — а я багато волочився ним, бував у понад 50 країнах, розставляючи табуретки берегами океанів, — з’явилася ідея зробити фестиваль, присвячений Латинській Америці. Африка не ввійшла до проектів із табуретками. Доїхати туди автостопом було проблематично. У Єгипті, на порозі Африканського континенту, мене в ногу вколола риба-камінь і мене паралізувало на два тижні. Зрозуміло, що того разу туди, куди хотів, не потрапив. Була друга спроба, коли я знову доїхав до Єгипту, але теж не потрапив у глиб континенту. За третім разом із Єгипту на кораблі дістався до Судану, звідтіля до Ефіопії. Побачив Африку лише скраєчку, але прозрів, усвідомив, наскільки все круто. Зрозумів, що дуже хочу показати це українцям. «Табуретних» фільмів ми відзняли чимало, і вони показувалися в кінотеатрах досить-таки успішно.
Привезти наших співвітчизників до Африки проблематично: грошей бракує, візи потрібно отримувати й узагалі вони бояться туди їхати. Навіть коли потрапляють до Єгипту, то Каїра й Асуана, де всі їздять на каретах, не бачать. Отого фантастичного, що там є, не зауважують. Це саме стосується Марокко, Алжиру, Тунісу, ПАР, Кенії й Танзанії. Але формат фільму або фестивалю — це можливо.
Читайте також: Джон Рострон: «Музичні фестивалі — хороша ініціатива, щоб ознайомитися з максимумом культури за короткий час»
Почав для цього формувати команду. Зібралися супербожевільні люди, які фанатіють від Чорного континенту, різних його країн. Є там такі, хто подорожував велосипедом або автостопом Африкою, або такі, хто провів у тих місцях дитинство, бо батько там працював, чи ті, хто їздив у справах бізнесу. Проект, про який мова, волонтерський. Його ідея — донести іншим те, що ми дуже любимо, так, аби вони це так само полюбили. Мирослав Кувалдін, лідер гурту «The ВЙО», погодився бути нашим «мостом» — ведучим фестивалю, який одночасно представлятиме й Україну, й Африку.
Команда фестивалю контактувала з різними африканцями. Спочатку це були університети по всіх областях України, громадські організації: Африканська Рада, Africa speaks. Далі залучили посольства африканських країн. Це вилилося в те, що до нас на фестиваль обіцяють приїхати посол Марокко, що провадитиме чайну церемонію, посол ПАР, який вестиме дискусію після перегляду фільму про Нельсона Манделу. Решта дипмісій, про які йдеться, представлятимуть свою традиційну кухню, одяг. Приємно, що люди включилися в процес.
Побачити на українських вулицях чорношкіру особу родом не з європейських країн чи Америки в нас цілком можливо. Це вже давно не дивина. Але досі африканців бояться, ставляться до них із недовірою. Чому так?
— Причини ксенофобії, як на мене, криються в тому, що українці не подорожують. За статистикою, близько 70% наших співгромадян ніколи не виїжджали за межі країни. З тих 30%, що це робили, дуже мала частка побувала не в Європі чи США, а в Африці. Навіть якщо вони туди виїжджали, то проводили час у попсових готелях, не бачачи країни. Тих, хто подорожував Африкою та бачив її не з готельних вікон, одиниці. Необізнаність спричиняє страх перед невідомим, що, власне, і є ксенофобією. Інший у такій системі є мало чи не інопланетянином, із яким невідомо як контактувати. Ми робимо фестиваль «Мама Африка» для того, щоб між різними людьми відбувся не так розумовий, як оцей живий, творчий контакт. Коли люди взаємодіятимуть між собою без мови. Серед причин, чому не подорожують, постає не лише питання грошей, а й незнання мови. Бояться кудись їхати, бо думають, що без мови не дадуть собі ради. На нашому фестивалі не критична необхідність у знанні мови. Тому що буде чимало людей, здатних перекласти. До того ж він буде багатим на активності, де мова не відіграватиме провідної ролі, що дасть змогу долучитися максимуму людей. А також познайомитися й подружитися.
Африканське мистецтво, як правило, зібране й зосереджене в різних етнографічних музеях світу. Отож формується враження, що культури Чорного континенту примітивні й дикі. Яким є образ сучасного африканського мистецтва, зокрема того, що покажуть під час «Мами Африки»?
— Як правило, модернове — це постколоніальне в Африці. Як і в нас теж. Тому, як на мене, для початку потрібно шукати корені, щоб на них будувати сучасне мистецтво. Якщо ні, то піде в хід мистецтво колонізаторів, англійців, французів тощо, а в нас — російські нашарування. У цьому Україна дуже схожа з Африкою. На коренях можна будувати сучасність. Наприклад, під час фестивалю «Мама Африка» продемонструють сучасний нігерійський хіп-хоп. Крутяцька річ. Буде представлений біт-бокс у виконанні King Kwa Zulu з ПАР. Водночас це щось дуже первісне й сучасне.
Читайте також: Алла Загайкевич: «Щоб електроакустична музика існувала, мусять бути твори, концерти, критика й наука»
Чого ми не хочемо? Робити попсові виступи, аби виконавці косили під когось. Багато африканців приїжджають до України й намагаються асимілюватися таким чином, щоб не виділятися. У Франції можна спостерігати зовсім протилежну ситуацію: як вони квітнуть, намагаються бути собою, є яскравими. Це чудово. У країнах, вільних від ксенофобії, африканці мають можливість розкритися, показати свою культуру в усій красі. Вони впроваджують власну музику, танці, одяг, їжу. Кому це нецікаво — добре, нехай не цікавиться. Але для тих, кому цікаво, є можливість задовольнити свою цікавість. Проте залізної завіси немає, усе вже, вона навіть у головах упала. Світ величезний, неймовірний. Досить сидіти нам у цьому тераріумі. Ми можемо подивитися й узяти все найкраще, що є у світових культурах. А там просто безліч усього неймовірного. «Свого не цурайтеся» — без питань. Але й «чужого научайтеся»: треба якомога більше всотувати, знайомитися зі світом. Щоб не бути аутсайдерами, як ми ото довгий час в СРСР.
Чи важко було залучити до участі у фестивалі африканських виконавців і створити мистецьку програму події?
— На самому початку підготовки «Мами Африки», почувши, що йдеться про подію проти ксенофобії та расизму, президент Африканської ради пожартував: «Півроку попрацювавши над цим фестивалем, ви теж, швидше за все, станете расистами». Справді, у комунікації були свої складнощі. Є така річ, як непунктуальність, такий собі «африканський час». Нічого, що на годину пізніше, але ж усе вирішили? Крок за кроком ми перестали злобувати, звикли до такої риси.
Тримали зв’язок із понад сотнею різних африканських виконавців, подивилися, чим саме вони займаються, поспілкувалися й обрали сорок різних африканських артистів, які погодилися приїхати на наш фестиваль.
Велетенським викликом і завданням для всієї нашої країни є підтримка тих, хто нині стримує російську агресію на Донбасі, а також їхніх родин. Фестиваль «Мама Африка» якось долучиться до цього?
— «Мама Африка» — не перший фестиваль, який проводимо. Як тільки почалася війна, ми включилися до цієї теми дуже активно. Я сам був добровольцем, розумію, наскільки важливим є спілкування. Тому в нас для всіх фронтовиків, учасників бойових дій, їхніх сімей вхід вільний. На фестивалі в нас бувають кіборги, 3-й полк спецназу, 95-та, 79-та, 93-тя бригади ЗСУ, «Правий сектор» тощо. Їх багато, приїжджають, приєднуються до дискусій, активностей різних. Вони справді небайдужі. Знають, що прийдуть у середовище дуже цікавих, специфічних людей. Комбат «Госпітальєрів» Яна Зінкевич обіцяла цього разу приїхати, а також кіборг Чуб, представник України на Invictus Games, кіборг Данте. Усіх не перерахувати, бо їх багато.
Читайте також: Бенджамін Бібас: «Документалістика творить зв’язки між спільнотами, а постправда закріплює стан фрагментації суспільства»
Сподіваюся, що з тими хлопцями з «Правого сектору», що приїдуть, зробимо класні фотографії разом з африканцями. На фестиваль приїдуть переважно ті люди, які люблять нашу країну. Чи вони є українцями, чи гостями, чи навчаються, одружилися й залишилися тут — це не має значення. Вони люблять Україну й саме тому приїжджають на фестиваль. Тому що ми гуртуємо людей небайдужих. Це не «вата», а, навпаки, актив. Контакт розвінчує міф про фашистів, чи як там. Хоча ті, що хочуть бачити негатив, бачитимуть його завжди, а той, хто бачить позитив, приїде на фестиваль і буде разом із нами.
———————————————–
Леонід Кантер — український продюсер, режисер, мандрівник, письменник. Народився 1981 року в Києві. У 1998 році закінчив Київський природничо-науковий ліцей № 145. На першому курсі вишу (1998) почав працювати журналістом і ведучим у Національній телекомпанії України. У 1999-му — ведучий програми «Прийдешні знаменитості». У 2002 році закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого за спеціальністю «актор театру та кіно, ведучий телепрограм», а в 2005-му — «режисер телебачення». 2003 року заснував кіностудію «Лізард філмс», яка зняла близько 50 короткометражних, кілька повнометражних і документальних стрічок. У 2004–2007 роках працював викладачем КНУТКіТ імені І. К. Карпенка-Карого. 2007-го оселився на хуторі Обирок у Чернігівській області, створив поселення, де збирає друзів з усього світу, організовує фестивалі, мистецькі заходи, творчі школи та народні свята.