Ідеологічна спадщина Леніна, сторіччя від дня смерті якого було в січні, досі впливає згубно. Очікування, які постали після демократичного перевороту в Європі в 1989–1990-му роках, а відтак і розпаду Радянського Союзу, що відтепер ленінізм буде лише жахливим історичним спогадом, виявилися ілюзією.
За Сі Цзіньпіна «марксизм-ленінізм» у Китайській Народній Республіці став всесильною державною ідеологією, а Ленін поступово знову стає культовою фігурою. Тож Сі спирається на ранню фазу режиму Мао Цзедуна, звісно, із значно більшими технологічними можливостями стеження й примусової ідеологізації, а також із незрівнянно потужнішою економікою, ніж була в Мао. Китайський режим успішно використав динаміку капіталістичної економічної системи для цементування комуністичної автократії, у такий спосіб реалізувавши те, що мав на меті ще Ленін у своїй «Новій економічній політиці», запровадженій 1921 року.
У Росії ленінізм також пережив свою нібито історичну смерть. Кремль більше не дотримується комуністичної доктрини спасіння, а путінський силовий апарат наслідує радше царизм (і сталінізм), а не оригінальні погляди більшовиків часів Леніна. Проте путінська система правління ґрунтується на терористичній всемогутності спецслужб, які вже злилися з мафією, однак починалися із ЧК, який створив Ленін. Отже, у своєму ядрі путінська Росія — нащадок радянської системи. Вона також успадкувала фундаменталістську ворожість до західного лібералізму, яка набуває дедалі божевільніших рис.
Для дестабілізації західних демократій Кремль використовує крайніх правих і крайніх лівих ідеологічних посіпак. Досі в Німеччині цим займалися головно ультраправа АдН і партія — спадкоємиця СЄПН «Ліві». Зараз до них приєдналася новостворена партія Сари Ваґенкнехт, яка, попри всі ідеологічні розбіжності, прагне обʼєднати прокремлівські сили.
Відкриватися для правих Ваґенкнехт, яка стала відомою як догматична марксистка-леніністка, допомагає те, що ленінізм історично вкорінився аж ніяк не лише серед лівих, а й глибоко вразив їхніх позірних антиподів. Наприклад, Беніто Муссоліні й ранній Йозеф Ґеббельс, до того, як він беззастережно визнав Гітлера своїм месією, уважали Леніна взірцем для наслідування й архетипом того штибу лідера, якого вони хотіли бачити на чолі свого націоналістичного руху пробудження.
У німецькому правому екстремізмі часів Веймарської республіки виникла течія, відома як «консервативна революція», яка виступала за обʼєднання Німеччини з Радянським Союзом проти ненависного Заходу. Вона вважала російську Жовтневу революцію «національним» повстанням проти «занепадницької» західної цивілізації. Мовляв, під поверхнею комуністичної ідеології в Росії проривався самобутній «дух народу», не зіпсований західним індивідуалізмом і матеріалізмом.
Сьогодні «леніністом» називає себе натхненник американських ультраправих й ідеологічний нашіптувач Дональда Трампа Стів Беннон. Цим він заявляє, що хоче не трансформувати державну систему США, а радше повністю її зруйнувати під керівництвом невеликого, рішучого ідеологічного авангарду. Тож Беннон приєднується до традиції «консервативних революціонерів», таких як Ганс Фраєр, який у своєму памфлеті 1931 року «Революція справа» описав національний революційний переворот як такий, що перевершує пролетарську революцію, що пророкував Маркс. На думку Фраєра, вона домагалася реалізації вимог лише одного класу й тому була недостатньо радикальною. Нібито лише націоналістичний переворот з його метою «органічної національної спільноти» був по-справжньому вільний від партикулярних інтересів, тому лише він може зумовити фундаментальний розрив з буржуазно-ліберальною епохою.
Читайте також: Імперська природа московських демократів
Суть «нацистської» рецепції Леніна полягала у відриві його безумовної волі до влади від марксистської теорії історії, привʼязаної до «обʼєктивних законів». І Ленін справді відійшов від вчення Маркса у вирішальному пункті. Останній уважав повний розвиток продуктивних сил капіталізму передумовою пролетарської революції та успішної побудови соціалізму. Ленін натомість не хотів чекати так довго. Він змінив порядок Марксового бачення майбутнього: спершу слід було встановити «диктатуру пролетаріату», а тоді прискорити розвиток продуктивних сил, потрібних для соціалізму. Економічний прогрес, спричинений капіталізмом, який значною мірою оминув Росію, мало компенсувати вже встановлене комуністичне правління.
Із цього буцімто історичного покликання до свавільного правління ленінці вивели свою найвищу заповідь: ніколи за жодних обставин не випускати з рук досягнутої абсолютної влади. Отже, суть ленінізму зводилася до абсолютизації влади, заснованої на безмірному насильстві й необмеженому розширенні повноважень репресивних апаратів, які її охороняють. Згідно з ленінським ученням, ці апарати не зв’язані жодним законом, вищим за волю керівництва, як і жодними моральними обмеженнями.
У формі цієї безоглядної ідеології насильства ленінізм повернувся на світову арену як зловісний реваншист — без утопії безкласового комуністичного ідеального суспільства й поєднаний з ідеологічними відгалуженнями фашизму, з яким людство також зіткнулося добрих сто років тому.