На час візиту гамбурзького історика було заплановано цикл публічних лекцій у наукових та навчальних закладах Дніпропетровська та Києва. Однак напередодні виступів усі українські інституції відмовилися від прийому німецького гостя. Єдиним майданчиком для виступу залишилось посольство ФРН у Києві.
Відкриваючи зустріч, представник німецького посольства з прикрістю відзначив, що Ґжеґожу Россолінському-Лібе відмовили у проведенні відкритих лекцій у провідних українських університетах та наукових закладах, тож німецька амбасада вважає за свій обов’язок надати йому можливість «презентувати результати своїх наукових здобутків принаймні в приміщенні посольства». В німецькому посольстві зрештою зібралось чимало охочих насамперед опонувати Россолінському-Лібе(зала була переповнена). Рівень диспуту і справді попервах скидався на академічний. Однак працівники посольства заборонили здійснювати запис на диктофон, робити відео- та фотозйомку, користуватись будь-якими технічними засобами включно з ноут-буками та електронними записниками.
Зрештою диспуту як такого не вийшло: насамперед через низький фаховий рівень Россолінського. Свою доповідь він презентував у вигляді фактологічного наративу, в якому серед десятків фактів із біографії Степана Бандери та історичного контексту (переклад назви німецькомовної версії звучить як «Степан Бандера: життя українського фашиста і пам'ять про нього (1909-2009)»), які є не просто загальновідомими, але й однаково оцінюються різними дослідниками, вклинював найбільш дискусійні сюжети, даючи при цьому їх категоричну інтерпретацію, не пояснюючи, на підставі чого і яким чином він дійшов такого висновку.
Було помітним, що він не розуміє, або не хоче розуміти різниці між такими поняттями, як «фашизм», «ультранаціоналізм» та «революційний націоналізм» – з його слів виходило, що це всього лише синоніми.
У відповідь на аргументовані заперечення з боку учасників обговорення, лектор часто вдавався до самовідводу, або стверджуючи, що «він не те мав на увазі», або пом’якшував ж свою позицію.
Цікавим був той факт, що навіть ті учасники заходу, які погоджувалися із інтерпретацією пана Россолінського звертали увагу, що його дослідження позбавлене наукової новизни, оскільки фактично повторює ті самі висновки, які уже були сформульовані радянською історіографією.
В українських науковців викликало здивування і та наполегливість, з якою він намагався відтворювати радянські штампи, наприклад звинувачуючи Української греко-католицької церкви у тому, що саме вона сприяла вихованню «українського фашизму», оскільки, мовляв, значна частина лідерів та активістів походила із сімей греко-католицьких священників. З іншого боку, коментуючи «релігійний культ Бандери» в діаспорі та серед значної частини населення сучасної України, пан Россолінський підводив до того, що його шанують не як лідера національно-визвольної боротьби проти окупаційних режимів, а ніби саме за його ідеологічні погляди.
Читайте також: Греко-католицька церква та українська національна ідентичність в Галичині
Загалом українські історики, які були присутні на зустрічі у стінах посольства, ґрунтовно пройшлися по всіх аргументах Россолінського-Лібе, незважаючи на спроби організаторів заходу обмежити окремі критичні висловлювання, розбивши провокативну за своєю суттю постановку проблеми та усю псевдонаукову конструкцію автора.
Незважаючи на академічну обструкцію німецького історика, який не написав жодної монографії і навіть не встиг ще захисти дисертації, очевидним є те, що провокація, яку планували організатори заходу, цілком вдалася. Окрім, шуму, який супроводжував візит Россолінського-Лібе в Україну, ввечері 1 березня під час проведення лекції представники ВО «Свобода» організували пікет поблизу німецького посольства під гаслами «Геть ліберальних фашистів», «Россолінський-Лібе — адвокат нацистів». А через деякий час з’явилися представники радянських ветеранських організацій, які поставили квіти до посольства на знак подяки за черговий захід із демонізації образу лідера ОУН Степана Бандери у радянському ж стилі, а також наряд міліції, яка супроводжувала доволі камерне дійство.
У наступному числі журнал «Український тиждень» (№10/2012) проаналізує, чому захід, який шкодить іміджу Німеччини, відбувся у німецькому посольстві і кому насправді він був вигідний.