У Григорія Сковороди є два трактати, де розігрується саме таке протистояння: «Брань Архистратига Михаїла з Сатаною» і «Пря Біса зо Варсавою». Перший присвячено учневі й другу Михайлові Ковалинському. У другому протагоністом філософ виводить себе під псевдонімом. До того ж величає демона другом і ворогом одночасно. Підзаголовок «Брані» показовий: «Легко бути благим». Ох і непросто взяти й пристати на таке твердження. Загальновідомо, що треба завжди докладати чимало зусиль, щоб не скотитись у зло. Утім, у передмові філософ написав: я не орю, не сію, не торгую й не воюю, тимчасом відкидаю всяку журбу. Напевно, так може сказати мудрець, який пізнав дві частини, як він каже, «земельки»: долішньої та горішньої. І водночас два серця: ангельське й сатанинське. То ніби два царства зчепилися між собою за людину. Звідси має випливати висновок: важко бути злим. Але чому? Коли Сковорода це пояснює, то змальовує зліт у піднебесся дідька на крилах нетопира. Михаїл запитує в нього про причини вторгнення. Та Сатанаїл ухиляється улесливими словами. А щойно його викривають у нечистих намірах — насміхається, вигинається змієм і стелиться хитрим лисом, приповідаючи, що нелегко бути небожителем.
Читайте також: Староукраїнський Савонарола
Як спростувати лукавий догмат? Секрет сховано в людському серці. Воно схоже на безодню, а та буває світлою і темною. Достатньо сповнити її порожніми мріями, як злетяться до неї злі духи, себто обмежені забаганками помисли. Щойно вони з’являться, то звідусіль одразу ж почуються «сїи блядословныя сиренскїя и блядогласныя пѣсеньки». Але чим шкодять такі думки? Вони прирікають на замикання в тісному світі, підохочують відмовитися від більшого, досконалішого, заради чого й здіймаються вгору. У вузькому просторі серце стискається дужче та спричиняє невимовну тугу. Зашорені бажання полонять душу, позбавляють розуму й самокерування. Людина скидається на гнилий горіх або ведмедя з кільцем у ніздрях, якого водять шарварками. Одне слово, перетворюється на гаспидового бранця. Усе, як у притчі: чортяка схожий на лева, що вимічає слідами територію, а сам чигає на жертву там, де не наслідив. Одначе розширення замкненого світу й дає змогу вийти зі зміїної блювотини на землю обітовану. То чи не краще почати з розпізнання головного — побачити необмежене? Схоже прозріння спізнали Христові учні — Лука з Клеопою, — коли спочатку не впізнали воскреслого, допоки той не оприявнив їм невидиме.
Невже благо вимагає непосильного труда? Якщо добро зводити до користолюбства, тоді «жирний гріш» справді даватиметься важко. Навіть рамена верблюда не знесуть мук тягаря насолод: виснажливих учт, торжищ, валандань. Заради поклоніння мамоні особи, навчені пити гнилу воду мирських принад, ідуть на компроміс з собою, а потім вдаються до показної набожності. Проте їхня мавпяча святість, зведена до механічного дотримання ритуалу, — це самообман. «Усяка чесність є зручною, а трудність безчесною». Брехня випинає підміну понять. Ніби ж усього дотримано, проте зроблено фіктивно. «Крадіжка цупить речі, а наклеп думки». Якщо не визнати цієї максими, то з малого диявола неминуче виростає велетенський. Отже, благо потрібне, як і квітуча парость серед убогого та сповненого злоби життя. Недостатньо залюбуватися пишнотою пагінця, а привласнити цвіт і поготів. І нехай краса й корисність неподільні, не забракне розуму лише в того, хто помітить у молодому зелі нові плоди таємнотвірного першоóбразного вічного джерела мудрості.
Читайте також: Тяжке навчання
Ясно одне, щоб здолати будь-який шлях, украй необхідно пройти всі кроки, не пропустивши жодного. Нехай якоїсь миті й примариться, що деінде нагодилася вигідніша дорога навпростець. Ось де підступ… Пустившись манівцями, неодмінно задкуватимеш, плентаючись на руках ногами догори. Неможливо пришвидшити визрівання плоду, який звільна стає соковитим і солодкавим. Адже хворий теж не одразу повертається до повноцінного здоров’я. Так само й благом насолоджуються неквапно. Кому закортіло добра нашвидкуруч, тому воно видаватиметься недосяжним, а доступ до нього завузьким. Усяка залежність схожа на потрапляння в каверзну машинерію (тенета, ятір, сильце, вовківню). Якщо потрапиш на гачок, не вдасться покладатися на власні роздуми. З голови не йтиме єдина дума: якщо вдосконалюватися так важко, то, може, й зовсім не варто; не змінюйся, вдовольняйся тим, що підкидають обставини. Що це, як не засліплення? Бо шпаркого болю й неабиякого труда завдає кажанові погляд на сонце. З розпачу хочеться вдатися до хаотичного руху, зопалу досадувати, чинити злочини, дуріти. Та марно. Либонь, у пеклі діється зайве, гидке й нестерпне. Лише якщо скинути ту попону, можна випорснути з неправедного курсу, обрати гідне й простувати дорогою завдовжки в життя, щоб у радості творити добро та потрібне робити нескладним, а трудне — непотрібним.