Речниця Громадянської мережі «Опора» Ольга Айвазовська, оцінюючи перші 100 днів роботи нової Ради, зауважила: «У дні запитань до уряду замість міністрів, урядовців, генпрокурора з’являлися перші чи другі заступники. Урядовці, яких перепризначили, не вважають за потрібне з’явитися у Верховній Раді». Інші представники цієї організації зауважили, що уряд не звітує і не анонсує свої дії перед Радою, хоча за законом уряд підзвітний парламенту. Як на мене, сказано надто лагідно, ба більше – невірно по суті. Адже насправді йдеться про антиконституційні дії уряду.
І в тому же день, коли прем’єр виступав у Раді (що він робить не надто часто), опозиціонери й журналісти зафіксували за допомогою фотографій і відеозаписів, як члени фракції Партії регіонів голосують – уже не тільки «за того хлопця», але й «за ту леді». Скажімо, Михайло Мироненко голосував за Олену Нетецьку, а Ігор Шаров установив своєрідний усеукраїнський рекорд, устигнувши натиснути кнопку не тільки за себе, а й за своїх однопартійців – Таїсію Повалій, Сергія Гриневецького та Олександра Фельдмана.
Чи можна краще унаочнити зневагу до Конституції, до регламенту Ради і до непросто досягнутих домовленостей між «партією влади» та опозицією щодо суворого дотримання принципів персонального голосування?
Нагадаю, що згідно з підписаним Віктором Януковичем 1 березня Законом №29-VIІ «Про внесення зміни до статті 47 Регламенту Верховної Ради України», який журналістами був названий «Законом про персональне голосування», у разі виявлення на пленарному засіданні народним депутатом факту порушення вимог щодо особистого голосування шляхом голосування за іншого нардепа, розгляд питання зупиняється, а головуючий встановлює присутність відповідного депутата у залі засідань Верховної Ради. У разі його відсутності Рада має провести повторне голосування щодо пропозиції, яка ставилась на голосування останньою. Керівництво Ради нічого цього 22 березня не зробило – як і в попередні дні у подібних випадках.
Ці дві ситуації, що збіглися з першими ста днями роботи нової Ради, зайвий раз засвідчили справедливість висновків статті Ігоря Лосєва «Глухий кут легітимності. Що робити опозиції, коли паркетна боротьба безперспективна». Справді, дехто з опозиціонерів досі покладає сподівання домогтися успіху за допомогою суто легальних дій, тобто в межах виписаних чинною владою законів. Але якщо чинна влада «кладе з пробором» на домовленості з нею, на закони, на засади парламентаризму та на Конституцію України навіть у тих випадках, коли їй нічого не загрожує, ба, навпаки – коли дотримання формальностей могло б істотно підвищити її міжнародне реноме, то що ж почнуть коїти «регіонали» у разі, коли влада почне вислизати з їхніх рук? По-перше, за допомогою комуністів вони протягнуть через Раду закони, які юридично легітимізують диктатуру; по-друге, якщо і цих законів виявиться недостатньо, вони через них спокійно переступлять.
Адже в Україні у 2010 році докорінно змінився політичний режим. Від «обмеженої демократії» часів Кучми, яка обумовлювалася конкуренцією та взаємопоборюванням фінансово-промислових груп та регіональних кланів, країна перейшла до «цинічної автократії», коли і в політиці, і в економіці монополію на владу має не обтяжений ані повагою до законів, ані моральними імперативами один фінансово-політичний конгломерат. У нього всередині, звісно, наявні свої суперечності та конфлікти, але розв’язуються вони, як це було заведено в СРСР, «методом боротьби бульдогів під килимом» (Черчилль). Головне ж для тих, кого об’єднує цей конгломерат, – це збереження своєї влади, за будь-яку ціну та на необмежену перспективу. І ґрунтується влада ця не на силі права, а на праві брутальної сили.
Звідси і зневага до демократії й парламентаризму. У демократичній державі урядова більшість у парламенті знає: нечесна гра загрожує їй самій, виборці наступного разу відвернуться від тих, хто обманює націю – чи то свідомо, чи то від невміння і непрофесійності. В Україні ж нинішня «партія влади» має надто вже специфічну «залізну когорту» електорату – публіку, яка зневажає демократію і шанує тільки «сильну руку». Крім того, чимало люду по країні збайдужіло чи дозволило себе залякати новоявленим «господарям». От на ці категорії виборців «партія влади» і збирається спиратися в майбутньому, у разі потреби «домальовуючи» собі тим чи іншим способом 10-20% голосів.
А водночас, як вкотре вже довели події під час останніх виборів і після них, «партія влади» боїться тільки одного і поступається тільки одному: силі. Чим потужніша й організованіша ця сила, чим менше у ній тієї брутальності, яка притаманна владі, тим реальнішим є шанс домогтися успіху без зайвих потрясінь. Повним же цей успіх стане лише в одному випадку: якщо чинну «партію влади» усунуть не лише від «керма», а й узагалі з політичного життя. Бо ж усіма своїми діями вона наочно довела: Конституція для неї мотлох, переговори – «кидалово», а будь-які домовленості – ніщо.
Зрештою, світове право визнає народний виступ проти тиранії легітимною формою політичної дії, якщо ця дія спрямована на ствердження свободи.