От, здавалося б, що може бути знадливого в солі? А її ще бозна-коли офірували богам, застосовували як медикаменти й приправи, а біблійним висловом «сіль землі» й досі послуговуються на позначення чогось промовистого. Те саме стосувалося й завезених зі Сходу прянощів, які буквально були на вагу золота й використовувалися замість скарбів. Лише вищі суспільні прошарки могли їх собі дозволити. Для прикладу, наприкінці середньовіччя фунт імбиру міняли на цілу вівцю, а за фунт мускатних пелюсток давали пів корови. Перець узагалі лічили по зернятку. Коли міжнародна торгівля розвинулася завдяки продажам прянощів, проявилася ще одна ваговита особливість: соціокультурна комунікація стала можливою завдяки різним формам смакування. Проте історія смаколиків тільки починалася.
Араби спрадавна боготворили каву як питво, що бадьорить і витвережує. Для культури, що блокує алкоголь це надто важливо. В Європі її попервах так само застосовують як ліки. А згодом вона стає предметом розкошування і входить у моду. Часом ставалося так, що каву наділяли навіть тими властивостями, яких вона зроду не мала, безмаль не дивовижними. Зокрема священикам, які жили в целібаті, казали, що вона затамовує сексуальну хіть, а для інших вона навпаки була афродизіаком. Так кава звільна перебирала функцію ідеології.
В Англії XVII-XVIIІ століть жінок не пускали до кав’ярень, бо це було місце, де чоловіки налагоджували власні справи. Культура діалогу, що народжувалася там, невдовзі перенеслася навіть в літературу. В паризькій кав’ярні теж читали газети, грали в шахи та провадили розлогі дискусії. Лише перегодя цей публічний напій перекочував у приватну сферу. Компенсуючи своє виключення з ділового світу, жінки впоряджали власні посиденьки за кавою, пародіюючи розмови в кав’ярні. А щойно держави взяли під контроль митні бар’єри, їхнім романтичним героєм ставав контрабандист як медіатор до світу насолод. Ще б пак, нестачі кави не міг зарадити навіть її сурогат — напій із цикорію. Та незабаром вартість на чай переросла розцінки на каву, який активніше застосовували проти головного болю, забудькуватості, запаморочення, нічних жахів і журби.
Читайте також: Дзеркало: погляд у безмежжя
Інакшим силовим осереддям смакоти став шоколад, культ якого більшав у Іспанії й Італії. Какао, цукор, кориця, ваніль — ось визначальні компоненти того, що можна споживати у рідкому чи твердому стані. Шоколад не збуджує нервову систему і є доволі ситним продуктом. Його дозволено їсти в піст. А коли з католицького світу він перебирається до французького двору, постає грайливо-еротичний спосіб його споживання: напівлежачи чи напівсидячи, аби нічого не роблячи. Тим часом, какао перетворюється на вельми жвавого конкурента шоколаду, а той від ХІХ століття продукується у формі плитки в Голландії, а потім у Швейцарії винаходять і молочний його варіант. А вже тепер какао і шоколадні цукерки — типовий атрибут дитячих ласощів.
Одначе, шукання штучних задоволень не вщухало. Іще з XVII століття в Нідерландах з’явилася мода «жлуктити туман», або «цмулити дим», чи то пак — глитати нікотин, що містився в тютюні. Сухе сп’яніння не збуджувало, а навпаки пригальмовувало нервову систему, що видно в першому досвіді куріння: запаморочення, нудота, потовиділення. Але звикання дарувало насолоду, а радше спокій для думки. Менше з тим, перші реакції на курців приголомшували: дехто гадав, що люди просто палали, точніше диміли без вогню. Та заспокоєння і зосередженість — ось подальші типові асоціації з курінням.
Не обійшлося й без естетизації: люлька, сигара, папіроска, сигарета — прикмети вишуканості. Якнайбільше це стосується сигар: ними димили насамперед революціонери чи анархісти, як-от Маркс і Бакунін, а лише згодом із ними не розстаються статечні товстосуми. Сигарета ж стає символом модерного пришвидшення: її курять нашвидкоруч, можна бодай і на бігу. Вже давно вона перестала бути ознакою патріархального суспільства. Жінки в часи Жорж Санд домагалися права курити й носити штани заразом. А в ХІХ і ХХ столітті вони вже звабливо попахкують продовгуватими мундштуками.
Зрештою, виявилося, що тютюн можна не просто курити, а ще й нюхати. На це був ладен мало не всяк: заможний і сіромаха. Попри папську заборону, цим грішили й клірики. Про людину судили за тим, як вона поводилася з табакеркою, чи вміла її тримати, пропонувати, нюхати, до якого вбрання вона пасуватиме тощо. Можливо, це хитріша справа за хореографію чи майстерність орудувати зброєю. Як казав Дідро: прикмета справдешнього пана — служник, годинник і тютюнниця. Що ж такого в тому нюханні? Слизова оболонка носа — прямий шлях до мозку. Погодьмося, в часи Просвітництва й Раціоналізму це чи не найголовніший орган. І дарма, що систематичне споживання робить ніс нечутливим. Адже за умов нерозвиненої гігієни є й певні вигоди — не відчутно смороду. Саме тому побіжно розвивається й парфумерна індустрія.
А зараз яскраве свідчення соціальної спорідненості — культ алкогольних напоїв. І найпоширенішим спочатку, звісно, було пиво. Знаменитим є навіть пивний суп. Позаяк у XVII столітті частенько шинкарками були жінки, можна зробити висновок про домашнє походження пива. Крок за кроком алкоголь надбав обрядової функції. В магічних церемоніалах рідина символізує кров, тому випивання нагадувало сповнення душею божества. Відтак, у гуртовому питті постає почування спільності. Тому часто-густо хиляють за здоров’я, братерство й пошанування. А чого варте змагання перепити один одного? І не дай боже комусь відмовитися від чарчини чи не запропонувати у відповідь — серед випивак то вже поведінка за межами пристойності.
Читайте також: Чи будемо ми історичним народом?
Але саме робітницьким напоєм випало стати горілці, яка блискавично випередила культуру пиття вина і пива, бо давала сп’яніння практично одразу. Та зовсім скоро пиття твердого алкоголю набуло ознак пошесті. Поряд із горілкою пиво з вином виглядали навіть доброчинно. А коли виникає пиття наодинці, про зловживання алкоголем серед пролетаріату пише навіть молодий Енґельс. Та бодай якийсь плюс є: якщо горілка й не підтримує ясного розуму, то хоча б сприяє почуттю колективності.
Насамкінець не можна не згадати ще одну спробу творення штучного раювання. На початку ХІХ століття опіум був лікарським засобом, як нині аспірин. У соках і сиропах його давали навіть дітям, аби приспати. Вислів Маркса «опій народу» вжитий зовсім не алегорично. Серед трударів споживання цієї речовини було доволі розповсюджене. Треба сказати, що речники мистецького авангарду теж не відставали. Серед активних споживачів були Де Квінсі, Колридж, По, Бодлер, Нерваль, Ґотьє та інші. Бодлер часто наголошував: алкоголь є міщанською справою, натомість стопроцентну асоціальність приховує гашиш як самітницька відрада нещасного лобуря.
Аж от відкриття технологій морфію чи героїну значною мірою примножили токсичну дію подібних засобів. І наслідки були відповідними: масове використання морфію в шпиталях світових воєн зумовило ланцюгову реакцію, коли наркотична залежність перетворилася просто на суспільне лихо. Тож допоки не вгамована людська потреба в задоволенні, прагнення пошуку втраченого раю не вгасатиме.