«Юрій Іллєнко у своїй книжці «Доповідна апостолові Петрові» стверджує, що назва Бучак походить від слова «бузьок», тобто лелека. Я схильний вважати, що це вигадки. А сама назва має тюркське коріння», – розповідає український режисер Олег Чорний. Згадане ним місце вже давно за сприятливих обставин і громадської уваги могло стати унікальною рекреаційною, музейною зоною не лише для України, а й для всього світу. Власне, у цьому і полягав задум архітектора Вадима Бородіна, який намагався домогтися того, аби це місце отримало на державному рівні статус заповідної, недоторканної території. Нині ж про Бучак серед українців знають здебільшого геологи, археологи, кіношники і ті, хто випадково туди забрідає із цікавості. Але, той хто опиняється тут, повертається ще і ще. Від Довженка, Параджанова, Тарковского до Олега «Фагота» Михайлюти з ТНМК та Любка Дереша, який у цих місцях писав свій роман «Голова Якова», і ще чимало представників українського творчого середовища. «У це місце багато людей потрапляє до певної міри незалежно один від одного», – каже Олег Чорний, один з авторів свіжої документальної стрічки про Бучак «Голлівуд над Дніпром. Сни із Атлантиди». «Сергій Буковський, який знімав у Бучаці наприкінці 1980-х років документальний фільм «Сон», дуже чітко визначив, що Букрин, Трахтемирів, Бучак, Канів – то один географічний ареал. Часом здається, що Бучаком бродять привиди, бо дуже багато видатних людей ходили цією землею», – зазначає режисер. Саме тут було знято низку класичних українських кінострічок. І це дійсно був, як висловився історик Станіслав Цалик, справжній Голлівуд над Дніпром. Власне, такі місця не порожніють ніколи. Хоч потрошку, але й до нині тут ведуться зйомки.
Тутешні ландшафти привабливі не лише для кіношників. Розкопування середини 1970-х років та 1990-х, якими керувала Валентина Петрашенко, довели, що Бучак є унікальною для археології місциною. Археолог Віталій Козюба зазначає, що вже і відкрито 14 поселень, 5 городищ та 2 могильники, які репрезентують практично всі археологічні культури, відомі у Середньому Подніпров’ї. Перепад рівнів розташування пам’яток сягає 150 м, що не повторюється більше ніде, крім невеликої ділянки у Канівському заповіднику.
Журналіст і один з ініціаторів створення товариства творчих ініціатив «Бучак» Дмитро Іванов розповідає, що саме поряд з Бучаком хотів збудувати собі хату, аби доживати віку, Тарас Шевченко. «Також поряд був похований актор Малого театру Ленський, могилу якого згодом перенесли до Канева. Очевидно, що актори цього театру або мали там свої дачі, або приїжджали до когось із колег у гості за тодішньою поширеною традицією», – додає він. Дача Тальберга, маєток над Дніпром, що належав Володимиру Германовичу Тальбергу, родичу одного з відомих у Російській імперії київських криміналістів кінця ХІХ століття, містилася на околицях Бучака. Самої дачі, ясна річ, вже давно не існує – лише якісь обриси її фундаментів та великі зарості винограду.
Ці місця дуже любили художники. Є певні версії, що деякі пейзажі Куїнжі написані в Бучаку та околицях. Сюди ж на пленер наприкінці 1960-х і пізніше вивозили Київський художній інститут. Це місце страшних боїв Другої світової війни – Букринський плацдарм. Ще на початку 1970-х років наштовхнутися у бучацькому лісі на залишки окопів, де можна знайти каски, рештки зброї, гільзи і людські кістки не було проблемою. Дмитро Іванов стверджує, що у мемуарах є згадка про участь у боях на Букринському плацдармі Григорія Чухрая, українського радянського режисера, який починав працювати на Кіностудії ім. О. Довженка, а потім переїхав у Москву.
Читайте також: Реалізація ідей у камені й бетоні по-швейцарськи
За спогадами кінорежисера Олександра Денисенка, у 1990-х роках він дізнався про самодіяльний театр в Бучаці, де грали переважно чоловіки. Діяв цей театр у сільському клубі в той час, коли будували Канівську ГЕС. Також одна із мешканок села розповіла йому, що театральний колектив був у селі й раніше, ще до війни, і керував ним один із учнів Леся Курбаса. Вистави та аматорська трупа грала на відкритій сцені на березі Дніпра.
Місцеві жителі нині розповідають, що до Бучака першими втрапили довженківці, а потім з’явилися усі інші. Активна фаза як кінозйомок, так і літніх таборів Кіностудії ім. О. Довженка, припадає на кінець 1960-х початок 1970-х років, хоча є свідчення, що в селі знімали ще й німе кіно. Наприкінці 1950-х тут створювали перший радянський широкоекранний фільм «Казка про Іллю Муромця» режисера Олександра Птушка, оператором якого був Юлій Кун. Тут було знято, за задумом Довженка, «Поему про море», роботу над якою закінчила його дружина Юлія Солнцева. Далі Бучак став майданчиком для натурних зйомок художніх фільмів «Українська рапсодія» Параджанова, «Ніч на Івана Купала» Юрія Іллєнка, «На київському напрямку» і «Сон» Володимира Денисенка, «Іванове дитинство» Андрєя Тарковского та «Бумбараш» Народоцького і Рашеєва. Тут бували Іван Миколайчук, Лариса Кадочникова, режисери Леонід Осика, Михайло Іллєнко. Тут минуло дитинство художника Сергія Якутовича. Місцевий дослідник Михайло Іщенко розповідає, що до села приїжджав також і Віктор Астафьєв, видатний російський письменник-антисталініст.
Читайте також: Непричесана автентика
Бучак аж до середини 1980-х років лишався неасфальтованим наддніпрянським селом із білими хатами-мазанками під очеретяним дахом, без електрифікації і водогону, з дерев’яним вітряком. До останнього жили там, як за часів Шевченка. Дмитро Іванов наголошує, що саме цей природно збережений традиційно облаштований простір подніпровського села хотів зберегти архітектор Вадим Бородін. Він також мав задум створити в Бучаку історико-рекреаційну зону, організувати центр із дослідження традиційної архітектури і світу, і потрошку відродити Бучак, а не робити на його місці скансен.
Донині збереглася хата місцевої мешканки Олени Бобкової, де була одна із знімальних точок «Української рапсодії», також тут жив Параджанов. Сільської школи, біля якої знято ще один епізод згаданої кінострічки, вже давно немає. Так само як і справжнього Дніпра, його островів і піщаних кіс, пристані та круч понад річкою, які втрачені назавжди через створення Канівського водосховища і ГЕС. Окрім «Української рапсодії» Параджанова, все це можна нині побачити хіба що у такій кінострічці, як «Ніч на Івана Купала».
«У самому Каневі Бучак вважають краєм світу, хоча до нього звідти – 20 км. Але правда, що в цьому селі ти наче провалюєшся крізь час. Коли проводиш зйомки, то відчуваєш, що тими самими стежками з тобою ходив Довженко, Параджанов», – ділиться враженнями Олег Чорний. Назавжди втрачене й унікальне старовинне козацьке кладовище із кам’яними хрестами, на місці якого викопали котлован для зведення Канівської ГАЕС. Її донині так і не добудували, а котлован перетворився на озеро.
Читайте також: На перетині тиші та шалу
Бучак постраждав через затоплення Канівським водосховищем, відселення і занедбаність. Вже понад 20 років над цим місцем нависає привид побудови невідомо кому потрібної Канівської ГАЕС та «межигір’їзації», оскільки хтось уже встиг відрізати собі шматок землі і обнести його капітальним парканом, мабуть, за прикладом Януковича чи Ігоря Бакая, що звів собі у Трахтемирівському заповіднику мисливську хатинку. Створення заповідника в Бучаку, безперечно, потребує великих сил та енергії, але саме такий крок продемонструє ще раз, що українська культура жива і цікава, що українці здатні не лише зберігати свої культурні і природні надбання, а й ділитися досвідом, як це робити ефективно, і вони не дадуть легендарному подніпровському селу тихо зітліти у водах штучного моря.