Майже дві години автобаном, відтак альпійськими серпантинами, платний паркинг, і, нарешті, стежки, якими прямуєш вище й вище поміж височезних дерев – такою є дорога з Мюнхена до найзнаменитішого замку Німеччини. Дертися вгору доведеться хвилин сорок, а далі несподіваний поворот, за яким перед очима постає напис «Марієнбрюке» – вузенький металевий місток на честь королеви Марії, матері баварського короля Людвіга ІІ над майже стометровою ущелиною. Десь унизу мчить стрімка гірська річка. І найголовніше – високо вдалині на мить із білої мряки раптом з’являється довгоочікуваний замок Нойшванштайн (буквально з німецької «Нова лебедина скеля»). Височезний, із безліччю романтичних башт, віконечок, дивних балкончиків. Архітектура та щільний внутрішній, а інколи й зовнішній розпис радше можна назвати кітчем Середньовіччя, але чомусь це не відштовхує, а притягує. І хоча деякі кімнати не встигли оформити, ті, що завершили, забути неможливо.
Це безліч приміщень, де поєднані готичні, барокові, мавританські елементи. Парадний простір у стилі візантійського собору, проте замість християнського вівтаря височіє королівський трон. Оперна зала з картинами й гобеленами, що наче ілюструють твори Ріхарда Вагнера: «Тангейзер», «Зігфрид», «Парсіфаль», «Лоенгрін», «Трістан і Ізольда», «Золото Рейну», «Смерть богів». Колони-сталактити, печери-водоспади. На стелях – безмежна небесна прірва із зірками та Місяцем. І, нарешті, – тисячі лебедів. Величезних і крихітних. Кам’яних, металевих, дерев’яних, з пап’є-маше, порцелянових. А з технічного обладнання – незвичні для того часу електрика, телефонний зв’язок, гаряче водопостачання, ліфти…
Царина самотності
Людвіг II (1845–1886) нікого ніколи сюди не запрошував. Так само як і до інших своїх палаців. Хіба що співаків та музикантів, які виконували для нього опери Вагнера. Обожнюючи цю музику, слухав її, ховаючись за щільною завісою.
Дитинство короля минуло в замку Хоеншвангау (буквально з німецької «Високий лебединий край»). Батько Максиміліан ІІ звів його на березі озера Шванзеє (Лебединого) на місці руїн ХІІ століття. Зали цього палацу розписали лицарськими гербами, сценами з германських легенд і епосів. Маленький хлопчик полюбляв на самоті роздивлятися фрески і ховатися від усіх у своєму вигаданому світі.
У 18 років після несподіваної смерті батька став королем Баварії. Коли народ уперше побачив майже двометрового стрункого красеня, інтелектуала з виразними очима, відразу прозвав його казковим королем Кіні.
Міністри марно чекали, що хлопець подорослішає і візьметься за серйозну політику. Натомість він почав щедро фінансувати Ріхарда Вагнера: віддавав борги генія, купив йому особняк, побудував у містечку Байройт розкішний театр для фестивалів творчості композитора.
У 1869 році молодий монарх розпочав будівництво замку Нойшванштайн неподалік від палацу Хоеншвангау і озера Альп-Зеє. Спроектував споруду придворний архітектор Крістіан Янк. Замок став улюбленою резиденцією короля, де він проводив майже весь час.
Вдень монарх спав, вночі каретою чи санчатами мчав гірськими дорогами, або годинами нерухомо дивився на ледь освітлені безлюдні краєвиди. Їжу, що піднімали маленьким ліфтом, замовляв слугам записками. Врешті-решт, 1886 року консиліум лікарів визнав його психічнохворим, а уряд позбавив короля дієздатності. Невдовзі Людвіг ІІ разом із лікарем потонув за загадкових обставин в Штарнберзькому озері.
Про життя і смерть Кіні в Баварії складено чимало народних пісень. Товариство шанувальників короля влаштовує наукові конференції, видає книжки й альбоми. Таємничий ореол його життя й досі притягує багатьох. Хтось заробляє на цьому гроші, відкривши історичні маршрути чи продюсуючи мюзикл «Людвіг ІІ – туга за раєм». А хтось категорично відмовляється ділитися своїми думками про дивакуватого короля.