В нещодавній статті в французькому Le Monde зазначили кілька цікавих фактів про те, наскільки добре письменники Старого і Нового Світу знають один одного. Якщо коротко: це знання дуже асиметричне. Олівьє Коен, засновник «Editions de l’Olivier», зазначає про це так: «Ми повинні усвідомлювати величезний дисбаланс, який існує між нашими знаннями про американську літературу у Франції та інших країнах Європи та тими, які американці мають про європейську літературу».
Насправді важко знайти європейського автора, на якого глибоко не вплинув хтось із його/її однолітків по той бік Атлантики. Так ірландка Ян Карсон розповідає, як її перші твори були «різними мелосами тем і стилів [запозиченими з] Річарда Бротіґана, Реймонда Карвера і Джорджа Сондерса»; а голландка Інґе Шильперорд пояснює, чому американці (Джон Фанте, А. М. Гоумс) неперевершені у своїх «картинах відчуження та порожнечі»… — так, тому легко знайти європейця, який захоплюється американською літературою, а от навпаки вже буде значно складніше.
Пересічний автор з США дуже мало читає своїх сучасних колег з неангломовної Європи. Так американський прозаїк Ієн Левісон, слова якого наводить Le Monde, зазначає: «Сьогодні мене більше цікавить література з Азії. В Європі мені подобається Андрій Курков, але, на жаль, останнім часом я більше нічого не читав…» Романіст і сценарист Сет Ґренланд зізнається, що мало знає неанглійських європейських авторів, крім Вельбека, Анні Ерно й Елени Ферранте.
Останній рейтинг The New York Times чітко ілюструє цей брак розуміння нової європейської літератури. Серед їхніх «сто найкращих книжок перших двадцяти п’яти років цього століття» лише шість написані європейцями, рідною мовою яких не є англійська: італійка Елена Ферранте, норвежець Йон Фоссе, датчанка Туве Дітлевсен, франко-іранська авторка Мар’яна Сатрапі, француженка Анні Ерно та німець В. Ґ. Зебальд.
Чому американці так мало знають про сучасну європейську літературу? Тому що вони її майже не перекладають. З усіх видань, які щороку публікують в США, менше 5% є перекладами, порівняно з 20% до 50%, залежно від країни, в ЄС. Незважаючи на зусилля європейських культурних інститутів, ці мізерні 5% схильні непомітно губитися в натовпі. «Американські автори, з якими я розмовляю, кажуть мені, що їхні кнагирані майже не пропонують європейських творів», — шкодує голландська письменниця Інґе Шильперорд. Олівьє Коен згадує, що якось він запитав Джонатана Ґалассі, колишнього керівника престижного видавничого дому «Farrar, Straus and Giroux», чому вони мало видають французів. Відповідь була парадоксальна: «Бо це надто по-французьки».
Читайте також: Найкращі книжки ХХІ століття: передчасні підсумки чи корисна соціологія?
Ще один показовий анекдот розповіла французька письменниця Клеманс Булук, професорка Колумбійського університету: «Нещодавно я написала американському письменнику Джошуа Коену про досить неприємний епізод, який трапився зі мною. На що він весело сказав мені: «Зроби оте своє французьке!» На моє запитання, що він має на увазі, Коен уточнив: «Напиши автобіографічну повість і бажано мстиву». Очевидно, це був жарт, але він досить показовий для американського сприйняття французької літератури: для них це автофікшн чи інтимна історія від першої особи».
У своїй промові під час нагородження Премією миру німецьких книгорозповсюджувачів у 2003 році письменниця Сюзан Зонтаґ описала «прихований антагонізм» між двома сторонами Атлантики, принаймні «такий же складний, як той, що існує між батьками та дітьми». Білл Клунан, почесний професор Університету штату Флорида, говорить про відчуття «неповноцінності» американців щодо європейської культури. Це почуття було у Готорна і навіть у Мелвілла. До Марка Твена, каже Клунан, американський письменник, «щоб здаватися серйозним», повинен був або «писати в європейському стилі (що б це не означало!), або натякати на культуру чи літературні прийоми».
Чи можна вважати це дистанціювання частиною старого бажання емансипації? Редакторка «Le Seuil» Бенедікт Ломбардо більш прагматична: «Америка самодостатня. Пропозиція своїх текстів на їхньому ринку настільки велика, що читачі й не шукають нічого іншого. Втім, я боюся, що лише невелика частина читачів має апетит до того, що відбувається за кордоном, зокрема в літературі». За її словами, деякі читачі бояться читати іноземних авторів, вважаючи їх надто складними. «Нещодавно я опублікувала тайванського автора, перекладеного в багатьох країнах, включно з США. Для зручності всі імена персонажів довелося американізувати».
Читайте також: Які книжки читають українці за кордоном?
Однак ситуація міняється. Так сьогодні дедалі більше американських авторів дивляться в бік Європи, оскільки літературна сцена Америки здається їм досить токсичною. Справді ринок в США дуже сконцентрований: більшість видавничої діяльності контролюється «Великою п’ятіркою», п’ятьма групами, які ведуть тотальну війну одна з одною, тож ця система часто функціонує як центрифуга. Більшість книжок в Америці або трансформується (для адаптації для кіно чи серіалів), або викидається: якщо ви не досягнете певного порогу продажів, мало шансів, що ви видасте другий роман, незалежно від вашого таланту та вашої роботи.
Крім того, Сет Ґренланд коментує так: «Це привілей для американця — бути першим опублікованим французькою мовою. Це частина традиції, яка йде від «Улісса» Джойса до «Коханця леді Чаттерлей» Лоуренса через «Тропік Рака» Міллера».
Це не останній із парадоксів американсько-європейських стосунків у літературі. Європейців справді мало читають в США, але заздрять контексту, у якому вони пишуть. Густа мережа незалежних книжкових магазинів, бібліотек, регульовані ціни на книжки та свобода самовираження надають Європі вигляду притулку для творчості. Чи багато північноамериканських авторів знайдуть там притулок у майбутньому? Можливо. Але тоді їм варто бути обережнішими: якщо вони дозволять собі бути занадто зануреними в навколишню культуру, вони ризикуватимуть спіткати долю, яка раніше була призначена для Пола Остера, якого деякі з його співвітчизників критикували за те, що він став… «надто європейцем».