6 жовтня шведський поет Тумас Транстремер став новим лауреатом Нобелівської премії. Як і завжди, в Україні таку подію супроводжували коментарі про політичність відзнаки та скарги на тему «чи ж діждемося коли свого Нобеля». Якими, однак, є роль і місце літературних премій у житті сучасних суспільств із критичного погляду?
МІЛЬЙОН ДЛЯ СПІВВІТЧИЗНИКА
80-річний Транстремер став восьмим шведом-лауреатом за історію літературної нагороди, яку можна було б назвати головною у світі бодай з огляду на її суму. Хоч українському читачеві його ім’я цілком незнайоме, в себе на батьківщині він справді один із найпопулярніших письменників, а його твори перекладені 50 мовами світу. Крім Нобелівської, серед здобутків лауреата ще вісім літературних премій різного калібру.
Поетика автора, чия остання збірка побачила світ сім років тому, продовжує традиції європейського модернізму: «Все ще прекрасно чути, як б’ється серце, / але часто тінь видається реальнішою, ніж тіло. / Самурай бачиться незначним / поруч зі своїм панцирем із драконячої луски», – пише Транстремер у вірші «Після смерті». Цікаво, що поет, психолог за освітою, кілька років працював у закладі для підлітків-злочинців, достоту як вітчизняний класик Юрій Покальчук.
Попри це, щонайменше сюрпризом бачиться поворот політики премії, в якій усе-таки останнім часом домінували прозаїки, в бік поезії, як і перше відзначення шведського автора від 1974 року. Можливо, Нобелівський комітет, якому й так часто докоряли за кон’юнктурність і догоду політичному моментові, вирішив вдатися до нестандартного й у певному сенсі безпрограшного ходу: залишити гроші вдома, що дотепно перегукується з нинішнім пануванням економічного націоналізму.
Читайте також: Серйозний білий чоловік
ПОЛІТИКА НАВИВОРІТ
«Ті шведи, які отримували Нобелівську премію, були завжди гідні цього, – вважає культуролог і філософ Вадим Скуратівський. – Проблема в тому, що цей поет запечатаний у дуже гарну, виразну, але, сказати б, рідкісну мову, і для нашого контексту незнаний. Але Нобелівський інститут завжди перебуває на межі ризику, присуджуючи премію своїм землякам, тому це взагалі річ рідкісна, і всі шведи-нобеліати зазвичай дуже високого рівня, як, наприклад, поет Мартінсен, котрий, до речі, вплинув на фільм Тарковского «Соляріс».
Те, що Нобелівська премія для української культури стала чимось на кшталт ідеї фікс, знаного вітчизняного культуролога теж не дивує. «Це просто тому, що ніхто з українців її досі не отримував, – розповідає пан Скуратівський. – Так склалися обставини нашої національної долі, хоча, щиро кажучи, Нобелівську премію і багатьом українцям можна було б дати – і Василю Стусу, й Ліні Костенко. Свого часу діаспора висувала на премію Миколу Бажана. Була тут і певна «політика навиворіт»: «центр» завжди стежив, щоб ми залишалися на периферії».
Роль політики у присудженні премій, на думку пана Скуратівського, справді була дуже велика, і то завжди. «Угорський роман про Голокост [Імре Кертеса] – це, звісно, хороший твір і велика подія в національній літературі, але його загальносвітове значення не настільки велике. «Доктор Живаґо» – це політика, Бродскій – дуже хороший поет, але його премія була теж політична, так само, як і дві польські Нобелівські – для Чеслава Мілоша та Віслави Шимборської».
ПРЕМІЯ ЯК РИТУАЛ І ЖАДАННЯ ВЛАДИ
Проте цілком можливо, що українська одержимість Нобелем пов’язана саме з браком беззаперечно визнаної національної літературної премії, адже про невдоволення «упередженнями» Шевченківської не говорив тільки лінивий. Це окрема дуже суперечлива тема, проте очевидно, що мають під собою ґрунт головні закиди на адресу даної нагороди – власне «державний» статус і пов’язані з ним підозри в обслуговуванні інтересів влади та непрозора процедура обрання гідних.
А втім, як запевняє пан Скуратівський, літературні відзнаки вкрай важливі. «Значення літературних премій у сучасному суспільстві велике, адже саме завдяки їм масова зіниця зупиниться на котромусь із вартісних імен і таки хоч-не-хоч, а прочитає, – вважає він. – А отже, твори таким чином, попри все, доходять до читача й виконують свою функцію».
Літературні премії є для західного суспільства інструментом осмислення і впорядкування хаосу. Принаймні у двох вимірах. Перший – це осмислення й систематизування часу, що потрібні модерним спільнотам так само, як і архаїчним. У цьому сенсі премія стає таким собі літературним святом урожаю, котре відмірює час культури й заодно визначає саму цю темпоральність: що є сучасним, а що ні.
Другий вимір охоплює видавничий ринок, який пропонує дедалі ширший і яскравіший вибір нових книжок, імен, обкладинок, оформлених за стандартизованими нормами. Подібні між собою парадоксальні назви. Зображення, що відразу однаково впадають в око, і тому майже не відрізняються. Однотипні схвальні цитати на обкладинках. Премія допомагає читачеві перешерстити це монотонне розмаїття й виділити з нього власне текст, який інакше розчиняється в маркетинговій суспензії. Це нагадує репрезентативність влади: читач, не маючи часу й змоги сам ознайомлюватися навіть тільки з головними новинками, делегує це повноваження спеціально кваліфікованим особам.
Саме в цій, глибшій, ніж могло б здатися на перший погляд, аналогії між функціонуванням влади та премій і криється проблема. Феномен літературної відзнаки є реалією суто модерного часу, коли сформувався новий тип державного управління, спертий на знання, культуру й національну мову. І хоча премії можуть бути пов’язані з великодушною підтримкою, яку надавали аристократи митцям іще в добу, коли мистецтво переважно обслуговувало панівний клас, сучасні літературні нагороди виникли радше як альтернатива преміям, прямо пов’язаним із політичною владою.
Але й незалежність цих відзнак завжди ілюзорна. Нагороду надає суб’єкт влади – той, хто має ресурс і повноваження визначати вартість досягнень (грубо кажучи, володіє грошима та знанням). Тому разючі відмінності між Україною і Західною Європою – це радше дзеркало їхніх відмінних державних режимів. Літературні нагороди, що їх надає видавнича індустрія, відбивають становище бізнесу як джерела влади. Премії, умовно кажучи, громадянського суспільства домінують там, де важливою є роль соціуму як суб’єкта влади. І нарешті, нагороди від уряду сигналізують про те, що владу в суспільстві генерують переважно самі чиновники.
Читайте також: «Дискретне щеплення сволочизму»
НАЦІОНАЛЬНІ ПРЕМІЇ: КОЖНОМУ СВОЄ
Найближчим до уряду серед топ-десятки світових літературних премій є Гран-прі за роман Французької академії. Хоч формально ця інституція ще від феодальної доби зберігає незалежність, вона глибоко зрощена з державною владою, а «безсмертними» – членами Академії – традиційно є багато політиків. Проте цікаво, що нагорода, лауреатами якої ставали в різні роки Амелі Нотомб, Франсуа Моріак, Жорж Бернанос чи Антуан де Сент-Екзюпері, виникла 1918 року радше як реакція на «незалежну» премію «експертного» чи «громадянського» характеру – Ґонкурівську, що її за 15 років до того заснував один із братів-письменників, Едмон, у пам’ять про другого, Жуля.
Цікаво, що обидві конкурентні відзнаки перетинаються у виборі лауреатів – ними часто стають ті самі письменники, лише в різні роки, хоча буває, що вибір обох журі збігається й нараз. Певно, як реакція на це й виникла премія Ренодо, переможця якої оголошують в один вечір із удостоєними Ґонкурівської премії; ба більше, журі робить це в тому самому паризькому ресторані й завжди відзначає переможця серед її невдалих здобувачів. Ще цікавішою є однойменна премія журналу Femina, яку присуджує рада, котра складається із самих жінок. Щоправда, претендувати на авторитетну відзнаку можуть автори обох статей. Свого часу її отримували, наприклад, де Сент-Екзюпері та Ромен Роллан.
Зовсім до іншого типу належить провідна премія для англомовних літераторів із Великої Британії та її колишніх колоній – Букерівська. Заснована порівняно недавно – 1968 року, – вона від початку була тісно пов’язана з видавничим бізнесом. Перемога в надзвичайно конкурентному конкурсі гарантує авторові комерційний успіх і контракти на дуже вигідних умовах, тому солідні Ј50 тис. виступають радше як приємний бонус. Навіть потрапити у лонгліст премії – вже неабиякий успіх для письменника. Особливе значення, як унікальний шанс, ця нагорода має для митців із країн Азії та Африки. Вона і справді неабияк уплинула на кар’єри Салмана Рушді, В. С. Найпола чи Кіран Десаї.
А от Пуліцерівська премія – не тільки загальновідома відзнака для журналістів. Її можна назвати також чільною американською нагородою в галузі літератури (взагалі вона має 21 номінацію, серед яких навіть музичні). Типологічно вона близька до комерційних, – принаймні походження тісно пов’язує її з газетним капіталом Джозефа Пуліцера. Водночас премія, переможець якої отримує $10 тис., належить фактично громадянському суспільству. Чи не всі американські класики, серед яких Ернест Гемінґвей, Вільям Фолкнер та Філіп Рот, були свого часу її лауреатами.
Провідна польська премія «Ніке», яку вручають від 1997 року, стоїть дуже близько до ініційованих громадянським суспільством. Її вручає Gazeta Wyborcza, проте паралельно з нагородою журі є і нагорода від публіки (переможця визначають в опитуванні читачів газети). За нетривалу історію її отримували такі величини польського письменства, як Чеслав Мілош, Ольґа Токарчук і Анджей Стасюк.
Проте еталоном «громадянської» можна вважати головну німецьку премію – Ґеорґа Бюхнера. Започаткована як регіональна літературна нагорода для земляків письменника-романтика у 1923 році, після Другої світової вона переросла у справжній чільний літературний приз німецькомовного світу (хоча конкурентів у неї теж не бракує). По війні її вручення перебрала на себе Німецька академія мови і поезії – утворення, що виникло, сказати б, за суто низовою ініціативою. За списками лауреатів можна вивчати історію сучасного німецькомовного письменства: серед її найвідоміших володарів – наш земляк Пауль Целан, а також, поміж інших, Ґюнтер Ґрасс і Томас Манн. Із сучасніших авторів – літературні зірки Фрідріх Дюрренматт, Ельфріде Єлінек, Ганс Маґнус Енценсберґер.
Останніми роками в Україні, де громадянське суспільство намагається конкурувати з урядом за владу, є спроби відповісти на запити незалежної від уряду премії – тобто залежної не від уряду, а від громадськості. Наприклад, премія BBC чимдалі помітніше заявляє про свої претензії на альтернативність Шевченківській. Імовірно, найближчим часом вони співіснуватимуть на рівні різних тусовок, відбиваючи фактичну наявність в країні двох паралельних суспільств. А для письменника це означає хіба те, що свої відносини з владою слід чітко окреслити і не сподіватися, що премія може бути по-справжньому незалежною.
