Днями колега згадав одну з нещодавніх публікацій у Тижні (№ 38), де йшлося про похід журналістів у законодавчу владу, й поставив те саме запитання: «Гаразд, мали вони рацію чи ні, скоро дізнаємось. Але ж хтось їх туди покликав? Не самі вони посунули? Чому саме їх? Чому саме тепер?» Я намагався імпровізувати. Ну пізнаваність. Але, перепрошую, масовий виборець (той, якого спокушають поліграфією, білбордами, дитмайданчиками, гречкою…) ловиться все-таки переважно на розкручені телевізором обличчя. За всієї моєї поваги до охоплення сайта «Українська правда», навряд чи пересічний обиватель упізнає Сергія Лещенка так само безпомилково, як Мустафу Найєма, хоча за журналістським калібром вони діаманти однієї величини, та й у списку поруч. Я не кажу про інших представників цеху, кого переважно знають політично активні читачі ЗМІ, але чиї імена майже нічого не говорять типовому представникові електорату ані в маленьких містечках, ані на гігантських київських масивах.
Мені раптом спало на думку, коли обговорювалося висування в депутати героїв із добровольчих батальйонів… Ну тих бодай за одностроями можна ідентифікувати, але їхня особиста популярність у широких колах, будьмо щирі, все одно менша, ніж якоїсь ведучої недільного талант-шоу – на жаль, на жаль… Ні, не тільки в розкрутці річ. А в чому? Пропоную виходити із припущення, що в деяких партійних штабах сидять не лише неприторенні циніки, а й люди, які щиро сподіваються вибудувати ефективний проект із метою щось змінити в країні (принаймні я таких знаю). Тобто йдеться про те, щоб не лише зарахувати в актив осіб, яким важко відмовити, а й завербувати тих, із ким можна буде працювати. Активних, небайдужих, енергійних. А де їх брати?
У тім-то й річ, що кадровий резерв для політики (як вищого ешелону, так і взагалі) вельми обмежений. Коли йшлося виключно про контроль над украденим, було простіше: тоді у пригоді ставали особиста відданість, контрольованість, ну і, як опція, мінімальний IQ за специфічною шкалою замовників. Тепер, коли на порядку денному реально можуть бути завдання трансформації держави (перепрошую за ідеалізм, але є принаймні якісь наміри), виявляється, що стандартний слухняний функціонер із апетитами не придатний до місії. Потрібні трішечки навіжені, а де їх брати, та ще й на вчора?
В країнах, де історія демократії налічує століття, питання вирішується не так складно: там лаву запасних готує весь життєвий устрій. Громадські організації, клуби, доброчинні рухи, просто волонтери, які наступного дня після виборів можуть буквально з вулиці зайняти відповідальний кабінет (ну не зовсім із вулиці, бо є освіта, фаховий та особистий досвід)… Я спостерігав зблизька за французькою родичкою, яка раптом вирішила допомогти своєму сусідові стати мером їхнього містечка. Утім, містечком Нейї-сюр-Сен назвати важко, фактично це один із найпрестижніших і найдорожчих районів Парижа, але формально окремий населений пункт із власними органами влади. Понад те, очолити мерію Нейї – дуже амбітна мета, справжній політичний трамплін, тут, до прикладу, стартував у політиці попередній президент країни Ніколя Саркозі. Ну от, чергові муніципальні вибори відбулися торік, і нинішньому мерові вони не коштували… ані євроцента! Уся робота велася силами волонтерів, від дверей до дверей, зустрічі з виборцями відбувалися просто неба, без сцени, без підсилення звуку, без світла… До кампанії різною мірою долучилися близько тисячі ентузіастів. Нагорода? Символічна: регулярні запрошення на офіційні заходи місцевого масштабу, можливість вряди-годи зателефонувати до міського голови. А когось таки взяли в постійну команду. Словом, там, де є справжнє суспільне життя, кадрового голоду в політиці не буває.
Я переконаний: якщо громадянська активність в Україні не згасне, якщо різні групи активістів, волонтерів, шукачів правди, мрійників, котрі нині проявили себе буквально скрізь від Львова до Маріуполя, збережуть свій ентузіазм і не стануть жертвами зневіри, потреба залучати журналістів у виборчі списки відпаде майже сама собою. Ну а поки що, попри весь мій скепсис, бажаю колегам перемогти. Щиро.