Однак їх у тій країні близько 319 тис. Якщо дану цифру доплюсувати до кількості тих, хто підтримав державний статус російської мови (270 тис.), то вийде 589 тис., а потрібно було 771. тис.
Від СРСР заодно з багатьма іншими проблемами більшість колишніх союзних республік успадкували мовну. А саме – статусу російської. Зрозуміло, що найбільшої гостроти вона набуває там, де велика абсолютна й питома вага російськомовного населення.
Водночас проблема значною мірою посилюється, по-перше, міфами, що виникли раніше чи були створені зовсім нещодавно й, по-друге, стратегією інформаційного експансіонізму, якою керується Кремль. У ній суто лінгвістичний і культурний аспект набув рис політики. Без будь-яких підстав у Москві усіх російськомовних громадян пострадянських держав трактують як своєрідну п’яту колону в просуванні власних неоімперських цілей та інтересів.
В історичному сенсі боротьба за свою національну мову була частиною протистояння імперській Москві, практиці нестримної русифікації. Після здобуття незалежності проблема набула виключно політичного характеру.
Характерним є досвід Франції, де доволі суворо проводять політику однієї мови. А попри те, держава робить усе можливе, щоб захистити ще й регіональні. Так у Страсбурзі авторові довелося розмовляти про цю проблему в мерії, і раз по раз йому висловлювали жаль із того приводу, що фактично зникає ельзаська мова. Є школи, необхідне фінансування, вчителі, література, факультети в університетах. Одна проблема – немає учнів і студентів. Батьки вважають за краще віддавати дітей відразу до французьких навчальних закладів. Таке саме становище в Нормандії та Бретані.
Річ не тільки в тому, що меншає носіїв мови. Вона втрачає функціональність, здатність віддзеркалювати життєві реалії, бідніє її словниковий запас. Аналогічно – в Німеччині з лужицькою.
Саме на захист таких здебільшого вимираючих мов і спрямовані європейські норми. Але нікому не спаде на думку, виходячи з цього, захищати німецьку в Бельгії чи Нідерландах. А ось валлонська в тій-таки Бельгії захисту дуже потребує, чим нині місцева влада й заклопотана. І поступово майже втрачена мова відроджується.
Проведений у Латвії референдум щодо російської мови показав цілком очікуваний результат. Проти надання їй статусу державної висловилося близько 74,8% учасників. Результат у Росії відразу охрестили неправильним, бо в голосуванні не взяли участі так звані негромадяни, здебільшого російськомовні. Однак їх у тій країні близько 319 тис. Якщо дану цифру доплюсувати до кількості тих, хто підтримав державний статус російської мови (270 тис.), то вийде 589 тис., а потрібно було 771. тис.
Читайте також: Чому Латвія сказала «ні» російській мові
Перший і головний висновок: не всі російськомовні дали позитивну відповідь на запитання в бюлетені. Цей, на перший погляд, феномен давно відомий. На парламентських виборах існує значна частка таких осіб, котра підтримує латиські партії, а не за так звані російські. Причин «нелогічної» поведінки доволі багато.
Попри низку проблем російськомовних громадян та негромадян, не все так погано, як це подає офіційна пропаганда РФ. Російську мову в Латвії вчити можна, нею виходить преса, її активно використовують. Але це аж ніяк не скасовує необхідності знати латиську. Держава робить усе для збереження й розвитку національної мови, інакше на неї чекає доля лужицької. Як це потрібно, підтверджує ситуація з ірландською в Ірландії. Адже був час (зовсім недавній), коли та була витіснена панівною англійською в сільську глушину. Бернард Шоу писав англійською, як і поет Томас Мур, чий вірш «Those Еvening Bells» у вільному перекладі Івана Козлова «Вечерний звон» і романс на музику Алєксандра Алябьєва стали поетичною та музичною класикою і деякий час сприймалися як народні в Росії. Але ж і Шоу, й Мур були ірландцями.
Зрозуміло, якщо латиші не захистять своєї мови, то цього не зробить ніхто. І ніякого утиску російської: живете в Латвії – знайте місцеву. А хочете – то й інших скільки завгодно. Зовсім проста логіка, але якось не сприймають її ті, хто хоче в Латвії, Естонії, Україні чи Молдові знати лише російську, а державної – в жодному разі.
Якось авторові довелося в Ризі спілкуватись із вдовою радянського генерала. Вона жила в Латвії більш ніж 25 років і не спромоглася вивчити тамтешньої мови навіть на побутовому рівні. На запитання: «Чому?» – відповідь була: «Ми їх визволили, нехай розмовляють російською». Якщо йти за такою, сказати б, логікою, то вся Західна Європа повинна спілкуватися виключно англійською. І навіть Німеччина, адже її західну частину звільнили від нацизму переважно англійці та американці.
Усі розуміють, що проблема статусу російської мови, і не лише в країнах Балтії, є надуманою та політично мотивованою. В основі своїй – занесеною з Москви задля дестабілізації внутрішнього становища. Треба ясно усвідомлювати, що в Латвії випробували варіант для України. Політичну складову видно тут у чистому вигляді. Балтія, за великим рахунком, для Росії – відчахнута гілка. Без будь-яких перспектив бодай якоїсь інтеграції. Ті країни вже давно ввійшли до Європи й ніколи звідти не підуть, щó втямки навіть найбільш закоренілим збирачам «зємєль русскіх».
З Україною – інша річ. Через бездумність своєї влади вона вже кілька разів утрачала шанс рушити європейським шляхом. Тому-то в Білокам’яній не залишають надії все повернути. Без нашої країни хоч старій, хоч новій московській імперії не бувати. І тут російська мова є найважливішим дестабілізуючим чинником.
Водночас у Кремлі та його околицях чудово розуміють, що час працює проти них. Чимдалі помітніша частина населення так званих російськомовних регіонів нашої держави, яка до того ж у переважній більшості володіє українською, не бажає бути заручницею неоімперських планів сусіда. Понад те, цінність української незалежності усвідомлює щораз більша кількість громадян. Тому жодна осудна політична сила питання про статус російської мови не порушує – хіба що ті, кого явно фінансовано з Москви. Проте у зв’язку з наближенням парламентських виборів в Україні таки слід чекати в якомусь вигляді його постановки.
Латвія на референдумі чітко заявила, що від своєї мови не відступиться й хоче залишатися латиською. Можна не сумніватися, що в аналогічному випадку точно так само відповість і Україна. То чи варто город городити й гроші витрачати. Втім, на такі дурниці в Москві рублів не шкодують. До того ж є нагода їх розпиляти – щось дістанеться й українським співучасникам. Як же від цього відмовитися? Практика свідчить: ніяк.