Все так само, як у нас за часів Майдану з єдиною відмінністю: ані революції, ані війни в Балтійській країні, на щастя, не було й близько. Жодних інших видимих причин, здатних пояснити цей спалах показного патріотизму, також. Хіба регулярні повідомлення про порушення "братнім" народом повітряних чи водних кордонів: то були зафіксовані російські літаки, то кораблі…
Вразило також святкування латвійського дня захисника вітчизни. У цей день вшановують воїнів всіх часів. На відміну від (на щастя, уже неактуального для нас) 23 лютого, дата сягає дохристиянських традицій: у сиву давнину в цей день вшановували божество Лачплесіс, покровителя воїнів, що мав вигляд напівлюдини-напівведмедя.
Читайте також: Російська Латвія
На центральній площі зібралося майже все місто. Стислі промови, виступ симфонічного оркестру, безкоштовний чай з казана, а потім шестя зі смолоскипами до цвинтаря. Дійство відбувалося зі смаком, душею та без зайвого пафосу – і це у провінційному містечку! Прикметно, що в Прибалтиці давно і легально існують добровольчі батальйони(Zemessardze – так тут називають загони самооборони, у перекладі на українську це звучало б як «стража землі»). Люди, що є їх членами, не є військовими. Раз на півроку вони збираються на вишколи задля підтримки та розвитку необхідних в умовах війни навичок, а на екстрені випадки знають, куди бігти і де отримувати зброю.
На святкуванні стало очевидно, наскільки ця тема є "модною": в "добровольці" записуються навіть малюки і підлітки – для них це щось на кшталт нашого "Пласту". Усі в камуфляжі, та з глибоким почуттям власної гідності. У Латвії смолоскипну ходу нікому не спадає на думку асоціювати з фашизмом чи нацизмом. Це давно і міцно увійшло в традицію. У випадку чого, уряд і суспільство не матимуть проблеми з "незаконними бандформуваннями", адже система потрапляння до лав добровольців давно відпрацьована та узаконена.
Населення Латвії становить три мільйони – менше за населення нашої столиці. Тому не культивувати моду на патріотизм – від підготовки добровольчих батальйонів до стрічок та прапорців – вони просто не мають права. "Великий брат" надто поруч, і латати дірки в системі обороноздатності та масовій свідомості, якщо дзьобне "смажений півень", у них шансів не буде. Лагодити машину на повному ходу, як це змушена робити Україна – справа не вдячна, а для маленької країни апріорі безнадійна.
Читайте також: Дайніс Іванс: «Якщо впаде Україна, то наступного дня в Латвії будуть орди кегебістів і совєтських агресорів»
При тому, що членство в ЄС поки що не принесло латвійцям бажаного "європейського" рівня життя, та навіть навпаки – люди творчих професій, вільні художники, музиканти тощо, нарікають на те, наскільки важче стало жити, вулиці міст, зокрема столиці, подекуди виглядають украй зубожіло, – назад до "совєцького світлого майбутнього" нікого, схоже, не тягне. Можливих шляхів небагато, ілюзій нуль.
Можливо, печальний приклад України став свого розу каталізатором для латвійців. Але нам, в свою чергу, є чому повчитися у них. Аби "моду на патріотизм", що спалахнула внаслідок останніх подій, не звести лише до мімікрію, а спрямовувати у конструктивне русло.