Тиждень у місті не було ані краплі: через обстріл із боку окупованої Горлівки сталося пошкодження водогону, який перетинає лінію фронту й тягнеться населеними пунктами «сірої зони». Саме до нього під’єднано Торецьк: вода до міста потрапляє з окупованої території. На межі зриву був і початок опалювального сезону, строків не тільки закінчення, а й початку ремонту навіть приблизно не знав ніхто.
Долали форс-мажор масштабно та героїчно — це справді так, без сарказму та пафосу. Для дотримання режиму тиші ОБСЄ спеціально запускало безпілотний апарат, щоби потім показати бойовикам, де саме працюватимуть комунальники: такою була їхня умова для гарантії безпеки. Місцева та обласна влада, ДСНС, гуманітарні організації опікувалися постачанням технічної води: до районів міста, у соціальні заклади привозили цистернами, які були зібрані з усієї області. Для маломобільних громадян організували, хоч і мінімальне, але постачання питної води просто додому. Місцеві мешканці охоче та переважно безплатно ділилися із земляками водою із колодязів і колонок у власних дворах. Попри те що в місті немає платформи для інформування, графіки підвезення та новини подавалися на інтернет-майданчиках доволі швидко: працювала прес-служба ВЦА, до поширення інформації приєдналися місцеві інтернет-спільноти, термінові новини повідомлялися навіть на особистих сторінках представників місцевої влади. Уявити таке, наприклад, у сусідніх Костянтинівці, Бахмуті й навіть Краматорську, мабуть, ще важко.
Читайте також: Українське село: вимирання чи еволюція
Це дивовижне єднання, незважаючи на тривожність ситуації, давало надію на краще. Порівнюючи з випадками «безводдя» в інших містах, можна сказати, що прифронтовий Торецьк відпрацював якщо не «на відмінно», то на тверде «добре» точно. Звичайно, вони вже навчені, бо не вперше стикаються з масштабним пошкодженням водоводу. Минулого разу це взагалі трапилося взимку й тягнулося набагато довше. Тому місто випрацювало дієвий, хоча, ясна річ, не ідеальний алгоритм дій у ситуації зі зникненням води.
На ранок вівторка після отримання письмової згоди обох сторін бригада ремонтників із Часового Яру виїхала на лінію фронту для заміни пошкодженої ділянки водогону. Але під час руху автомобіль із комунальниками наїхав на міну: машину було пошкоджено, два працівники потрапили до лікарні. Місто завмерло: навіть ті, хто весь тиждень кричав, що ремонтувати зовсім не ризиковано, мовляв, «яка війна, то самі вкрали», і вимагав дати воду будь-якою ціною, замовкли. Ця вода, виявляється, може коштувати крові їхніх земляків, звичайних сантехніків, водіїв, екскаваторників, які, до речі, добровільно пішли на цю операцію, усвідомлюючи ризик. На щастя, працівники дістали не надто важкі поранення, а ближче до ночі стало ясно, що ремонтна бригада, попри інцидент, доїхала до пориву та змогла дуже швидко залатати ту дірку.
«Довгоочікувана вода надходить до торецького водогону! Анатолій Степанович Іванюра та його бригада — Герої! Дякую всім, хто долучився та рятував місто!» — написав на свої сторінці в соцмережі заступник місцевого ВЦА Сергій Винник. Справді, завдяки багатьом людям у Торецьку не сталося гуманітарної катастрофи. Цього разу. Та всі розуміють, що пошкодження труби, яку ціною власного здоров’я латали часов’ярські комунальники, не перше й не останнє. Поки триває війна, казати про гарантії неповторення лиха просто не випадає. Але чи зроблено хоч якісь висновки з чергового дзвіночка, а не просто традиційно обійшлося «залатуванням дірок»?
Читайте також: Торецьк: Водна пастка
По-перше, замовчувати цю проблему таки вже неможливо: розв’язання питання про незалежне від окупанта водозабезпечення мирного населеного пункту має стати першим у черзі на використання державних дотацій чи міжнародної допомоги. А вже після цього — парки, стадіони, площі та зони відпочинку. Нині, можливо, на Донеччині не найвдаліший час для великих проектів (варто згадати, наприклад, скандальну справу з авдіївським газогоном), бо вони потребують більше витрат, мають грандіозні масштаби, за ними тягнуться величезні ризики та відповідальність. Але без такого рішення, навіть перерізуючи стрічки на відкритті дитячих майданчиків чи парків, ми програємо на цьому фронті. Звернути увагу зобов’язані всі — від місцевої влади до активістів. Учора низка громадських організацій зареєструвала на сайті президента України петицію «Доступ до чистої води — право кожного і має бути забезпечено для всіх, хто постраждав від конфлікту в Україні». Є сподівання, що вона приверне увагу до проблеми, але може статися, що це звернення з вимогами від, зокрема, міжнародних організацій, треба відправляти президентові не тільки України?
По-друге, хотілося б, щоб такі випадки, хоч би як цинічно це звучало, слугували приводом для правильної інформаційної роботи на території, «опроміненій» російською пропагандою. Не треба, начебто не бажаючи нагнітати конфлікт, сором’язливо «забувати» казати про коріння катастрофи. Перше питання про те, де вода, люди повинні навчитися хоча б подумки ставити не владі чи комунальникам, а окупантам, які привели на їхню землю війну. Саме через озброєних найманців сусідньої держави на території умовних Чигарів було пошкоджено водогін. Саме через них тиждень літні люди відрами носили воду на поверхи, через їхню агресію мешканці змушені були годинами стояти в чергах із баклажками. А вже потім сварити неповороткість влади, неякісну роботу комунальників, вибірковість допомоги гуманітарних організацій. Зараз чомусь виходить навпаки.