— Про засадничі відмінності між українським і російським народами писали ще Микола Костомаров і Володимир Антонович. Раніше такі узагальнення ми здебільшого сприймали скептично, натомість із початком повномасштабного вторгнення дозволяємо собі до них удаватися. Чи справді є підстави стверджувати про якісь константи, незмінні риси росіян?
— Європейські мислителі почали аналізувати феномен нації в ХІХ столітті, і поява цих текстів (Микола Костомаров «Дві руські народності», Володимир Антонович «Три національні типи народні». — Авт.) була цілком закономірною та своєчасною. У добу початку руйнування імперій відбувався глобальний тектонічний рух, і українські інтелектуали шукали своєї мови його описати й осмислити. Вони дійшли життєспроможних значущих висновків про стан розвитку етносів і моделі розуміння себе в новому світі. Звісно, не все пояснили з огляду на те, що відбулося у ХХ столітті, але зафіксували вихідну точку самоусвідомлення українців і росіян — саме етносів, а не влади, як це було перед тим. Ми сьогодні в тій частині, коли до фіналу ще далеко, але більше ніж половину шляху вже пройдено.
Наше «народження нації» в 1917-му відбулося трагічно, це такий собі фальстарт. Коли начебто був гарний початок з погляду складання ліберально-демократичного проєкту України, а потім відбувся перехід у проєкт, що загальмував нас на 70 років. А в росіян процес націєтворення ще й не починався. Це підтверджують останні два роки трансформації Росії в тоталітарну систему, перехід росіян як етносу в іншу форму існування, яка загрожує українцям як нації геноцидом.
Частина українського суспільства досі закаламучена стереотипами попередніх епох, буцімто знищує їх «братній народ», від якого взагалі цього не чекали, хоч скільки поколінь дослідників, політиків, духовних осіб казали про наміри росіян знищити українців. Дехто сприймав ці застороги як перекоси радикальних діячів націоналістичних переконань, але й поміркованих слухати також не хотіли.
Зачарованість міфами попередніх епох властива не лише українцям. Але ми, крім того, є жертвою попереднього тоталітарного режиму, тому в нас приспане вміння аналізувати. Унаслідок навіювання тоталітарного світобачення навіть обізнаність про Розстріляне відродження, Голодомор, масовий терор і боротьба до 1956 року в підпіллі ніяк не впливали на віру в примарну дружбу народів. Вона існувала як релікт тоталітарної свідомості й похитнулася в багатьох українців тільки під ракетними ударами в лютому 2022 року.
— Що спільного між Російською імперією, СРСР і сучасною Росією? Як росіяни можуть бути носіями і імперського, і тоталітарного спадку водночас?
— Це проблема семантики. Імперія — про форму керування країною, тоталітаризм — про особливий тип політії. Отже, одне не виключає іншого. З Росією основна проблема полягає не в тому, що вона залишається імперією, а в тому, що водночас на різних етапах була й нині відтворюється як тоталітарна система.
Тяглість історичної долі зумовлена сукупною діяльністю людей, які вважають себе носіями певної матриці свідомості. Міра проблем залежить від рівня культурного розвитку суспільства на час революційного зламу. Це не лише банальна письменність. На етапі розламів, коли всі люди мають високий рівень політичної культури, виникає прагнення мирно розв’язувати конфлікти. Під час Весни народів 1848 року рівень культури європейців був незіставним з росіянами. Тож останніх використали як жандармів Європи, задушивши революційні рухи на певний час.
Згадаймо і російський месіанізм держави Романових — такого не було в жодній європейській імперії. Українців називали братами, але водночас, щоб цілком реалізуватися в країні, українці мусили раз у раз визнавати себе росіянами. Рівень нещирості й брехні в системі координат відносин між народами спричинив довготривалі проблеми в українців із саморозумінням і саморефлексією. На це, зокрема, вплинула російська церква, щоб вичистити з умів ідентичність. І вони добре впоралися: 1917 року українці назагал не розуміли різниці між українськістю й російськістю, для більшості це було неочевидно. Як наслідок, вони проміняли можливу свободу на гарантоване збереження відносин із «братами». Більшовики запропонували велику спокусу — землю. Для українців, які тоді на понад 90 % були хліборобами, омріяна земля була скарбом. На нього обміняли примарну свободу, за яку треба було вмирати. Вимучені війною люди пішли на угоду, і їх знов ошукали — адже їм ніхто не обіцяв тоталітаризму. Тоталітаризм тим часом спотворив людину ментально: від прийшов під гаслом «Хто був нічим — той стане всім!» начебто без огляду на етнічне походження. А потім більшовики запанували на 75 років — це три-чотири покоління, вичистили з голів розуміння українства, що тільки зароджувалося, позбавили бажання бути українцем, і навіть бажання бути людиною. Понад 70 років ця страшна система роз’їдала людськість. Щоправда, з різною ефективністю — Україна одужує швидко.
— Чому в росіян такі труднощі із самоусвідомленням?
— Окрім того що в радянську добу Росія була імперією, яка заперечувала свою імперськість, вона створила інформаційну кульку, що це перша країна переможної пролетарської революції, яка бореться за права пригноблених, підтримує національно-визвольні, демократичні рухи, очолює боротьбу з колоніалізмом… Тобто є найпередовішою країною світу, надією «всього прогресивного людства» на нову справедливу світобудову. Але все це було найвеличнішою містифікацією ХХ століття. СРСР був і імперією, і тоталітарною системою. Це політія, що живе за зовсім іншими законами, ніж демократичні країни. Вона може собі дозволити все щодо людини, щодо етносу. Це зупиняє розвиток націй як таких, тому так складно українцям, росіянам розуміти, хто вони. Тоталітаризм зупиняє соціальний розвиток, у ньому немає соціальних градацій, не розвиваються соціальні процеси й навички. Як наслідок, немає підстав для зародження громадянського суспільства. Є лише демографічна база — задурені пропагандою люди, яким змалечку імплантовано певний світогляд, що блокує в людині потребу бути кимось іншим, аніж слухняним «гвинтиком» тоталітарної системи.
Коли СРСР розвалився, бо віджив своє, колишні мешканці Союзу опинилися соціальними й етнічними інвалідами. Знадобилося 10, 20, комусь 30 років, щоб зрозуміти, що реальність геть інша, що не працює система координат, послідовно закладена в радянських садочках, школах й армії. Критична кількість українців, здатних змінюватися швидко, запустила процеси народження й становлення громадянського суспільства, відсутні в попередні часи тоталітаризму.
А російської нації поки що немає, і немає ознак, що в найближчі 20 років у них цей процес почнеться. Дисфункціональність темпів робить їх незрозумілими для світу. Неспроможність росіян до змін узагалі створила «євразійський розлам».
— Як допомогти Заходу прозріти щодо Росії?
— На Заході увесь цей час співпрацювали з росіянами, які є продуктом імперії і тоталітарної системи й заражені всіма її хворобами. Процес деколонізації в самій Росії ще не починався. Деякі російські релоканти й мігранти на чолі з Єкатєріною Марґоліс (російсько-італійська художниця й есеїстка. — Авт.) запустили пілотний проєкт, що одразу викликав реакцію відторгнення на потребу бодай порушити питання про деколонізацію російської свідомості.
Західні політики й еліти тривалий час спілкувалися з росіянами та майже не брали до уваги думки українців і далі ставлячись до нас із такою самою зверхністю, як до «зіпсованих росіян». Європа й США не мали потреби виокремлювати українців. Минуло 100 років від їхнього рішення злити Україну росіянам у 1920-х. І від 1991-го вони й далі вважали, що ми такі самі, як росіяни. Американці зробили багато для того, щоб Росія знов інкорпорувала Україну. Європейці теж не надто переймалися, бо їхній антиколоніальний досвід — це їхнє, а про досвід колоніалізму в нас вони не знали нічого. Вони воліли ставитися до цих нагадувань як до волання сили, заплямованої співпрацею з нацизмом. Це унікальний результат застосування російської м’якої сили: назвати біле чорним і змусити світ повірити.
Захід не хотів насправді дізнатися, чим був радянський тоталітаризм, назвати його так само злочинним, як нацизм, і засудити. Міжнародна академічна спільнота вивчала українську історію за працями, створеними в Росії. Україна як суб’єкт там відсутня. Там взагалі не представлена катастрофа українства і в імперії Романових, і в тоталітарній комуно-більшовицькій імперії. Згадати бодай Террі Мартіна (професора Гарвардського університету, автора книжки «Імперія національного вирівнювання. Нації та націоналізм у Радянському Союзі (1923– 1939 роки)»), який назвав СРСР «імперією позитивної дії» і розцяцькував страждання «рускіх».
Тож на Заході досі поламана парадигма сприйняття України. Якби не два роки знищення українців у прямому ефірі, що змусило почати придивлятися уважніше, а не просто висловлювати глибоке занепокоєння, ми б і досі не мали зрушень у ставленні до нас.
На жаль, еліти, що ухвалюють рішення й визначають велику політику, досі не знають, чим є Росія й чим вона їм загрожує. Або, можливо, ми просто не бачимо цього у відкритих джерелах. Донедавна, коли почали відкрито висловлюватися про ймовірність війни Росії і НАТО, не було жодного бачення небезпеки. Це загрожує їхньому існуванню, а вони надто «гальмують», наражаючись на ще більшу небезпеку. Бо охочих потрясти країни «золотого мільярда» надзвичайно багато. На Росію ці хижаки меншого масштабу дивляться з великою надією.
Отже, повторюся: Захід безпідставно прийняв за чисту монету російську міфічну конструкцію Путіна, що нема такої нації, як українці, ми всі — триєдиний народ і будемо великою імперією. Світові еліти впродовж років дивилися на нас як на історичне непорозуміння, яке знову розвиватиметься у звичному для них контексті. Я, як історик, маю нескінченний скепсис до європейських так званих інтелектуальних еліт, які за пів століття не спромоглися дослідити тоталітаризм та своїм злочинним недбальством і бездіяльністю допустили повернення ще токсичнішого й небезпечнішого тоталітаризму. Тож лише доводиться констатувати: парадигмальна пастка часів Першої світової війни, якщо її не змінити, запустить незворотні процеси, над якими не буде владний ніхто.
— На вашу думку, які сценарії майбутнього для Росії та решти світу найбільш і найменш імовірні? Чи варто сподіватися на повстання корінних народів або на активніше втручання Заходу?
— Сценаріїв багато, бо ми живемо в стані броунівського руху політичних процесів і воль. А тоталітарна система — це односпрямований потік частинок, цим вона відрізняється від демократичного плюрального світу. Свої 15 % вільнодумців, здатних на броунівський рух, тоталітаризм «упорядковує» в тюрмах чи внутрішній еміграції. А все інше — це масовий рух у напрямку, який укаже пальцем вождь. І ззовні завдання Євросоюзу полягає тільки в тому, щоб межі тоталітарної системи проходили не через Польщу й Угорщину, а східним кордоном України й країн Балтії. США як основний онтологічний інший, на знищення якого спрямовані зусилля Росії, також мають діяти швидко, щоб запобігти загрозам для себе й для України, яка є ареною цього бою. Поки що для цього майже нічого не роблять. Росію можна тільки зупинити на кордонах. Це важливо, зокрема, і для того, щоб у 15 % адекватних росіян було більше можливостей фізично вижити. Вони отримають цей шанс лише за умови, що «життєвий час» тоталітарної системи буде меншим за їхній власний життєвий час.
У глобальному вимірі важливо не забувати, що «рашистський виклик» — це не лише про Росію, а й про глобальні союзи авторитарних і тоталітарних систем. Китай має власні стратегічні завдання. Тоталітаризм прагне стати основним трендом, перемігши ліберально-демократичні сили. Стати ідеалом руху людства, щоб змінилася логіка людського поступу, щоб знищувалась одна нація за іншою. Щоб залякана деперсоніфікована людина боялася своєї тіні й жила під керівництвом нового інтеграційного центру, нових вождів нової епохи й виконувала їхні забаганки.
Матеріал опубліковано у спеціальному випуску “Українського тижня”. Запитуйте журнал у Книгарнях «Є» або замовляйте в інтернет магазині