У фільмі Анджея Вайди «Пейзаж після битви» є епізод, де звільнені в’язні концтабору на повні груди вдихають свободу, але… виявляються до неї неготовими й інколи поводяться не зовсім по-людському. Ця філософська стрічка може бути чудовою ілюстрацією до теми взаємин митця і влади за посттоталітарної доби, коли, здавалося, в умовах свободи митці можуть бути по-справжньому вільними. Однак це вдається не кожному, про що свідчить чимала кількість «героїв» із мистецьких кіл, які прогнулися під владу в часи незалежності.
На початку 1990-х відбувалися виступи на масових мітингах наших ділків культури – діячів «обласного» та «республіканського» масштабу, яким дуже добре жилося за Радянського Союзу, а тепер, як показують 20 років, їм не менш добре ведеться при всіх «владах» нинішньої України. Звісно, значної суспільної ваги в цей час набули також дисиденти – люди, які були взірцем, адже постраждали від тоталітаризму й заплатили своєю свободою. Чимало з них почали вести активне громадське та культурне життя. Цікавий момент, що до незалежного українського парламенту І-го скликання потрапило близько 30 митців, переважно літераторів. Говорячи політтехнологічно, це окрема потужна фракція, що мала інструменти політичного впливу, які вона практично не використала.
Уже за президентства Кучми намітилася нова форма використання так званої інтелігенції та митців. Оточення Леоніда Даниловича чудово розуміло, що риторики про «розбудову держави» в голодній країні вже було недостатньо, що змушувало шукати нову форму балаканини, зрозумілої для східних і західних регіонів. І її одразу знайшли – консолідація «так скать». Прикметно, що саме за Кучми відбувається масова «шансонізація» культури, особливо медійного простору. Хоч як дивно, але шансон як шоу-індустрія переплюнув часи совка. Для замилювання очей Кучма не втручається в роботу напіввуйківського Шевченківського комітету, від якого з кожним роком усе більше тхне сальцем і цибулею й щодо якого скепсис надалі лише зростатиме. Однак, є і ноу-хау: митець або журналіст має тепер брати премії (Шевченківську чи інші) «лічно» з рук президента в палаці «Україна». Утім, за другої каденції Кучми ставлення до творчих та інтелектуальних кіл загалом стає дедалі технологічнішим. Наприклад, окремих «героїв» влада використовувала в боротьбі проти бастіонів громадянського суспільства та незалежних медіа. Характерна ілюстрація такого ставлення – це спроба обрати головою Національної спілки письменників України Наталію Околітенко за підтримки маргінальної групи поплічників 2003 року. Команда Віктора Ющенка також дуже технічно поставилася до співпраці з митцями, роблячи загалом «позитивні» жести в інформаційному просторі, тобто, кажучи по-простому, піарячись на культурі. Ноу-хау політтехнологів Ющенка стало прикрашати першу п’ятірку виборчого списку на парламентських виборах упізнаваними й знаковими постатями культури. Однак найбільший казус президентства Ющенка полягав у тому, що, посилено використовуючи загалом «гуманітарну риторику» й маючи змогу залучати до співпраці мистецькі кола, рік за роком усе це переродилося в мімікрію.
З приходом до влади Віктора Януковича і регіоналів, чимало митців дуже гостро відчули зазіхання владної адміністрації на приватні свободи та незалежність суспільства й тому намагаються не стояти осторонь. Але на противагу такому демократичному світогляду намітилася інша політична позиція серед окремих митців в Україні – це палке бажання прислужитися й прижитися в неосовковій моделі політичного курсу Януковича і КО. Звісно ж, кожен із них має своє «виправдання любові до рідної культури». Однак цікаво лише, як воно корелюється з наступом неосовкової влади на українську мову, історію та бажання все це «підкорегувати» з російськими офіційними інструкціями.
Україні давно бракує власної «справи Дрейфуса», яка для французьких митців та інтелектуалів колись стала моментом істини й показала, хто є хто насправді. Звісно ж, це не історична аналогія, а радше історична метафора з вагомим етичним навантаженням. Очевидно, що найкращий митець – той, який займається своєю справою, він тоді по-справжньому вільний, вільний від будь-яких ланцюгів, і не виклянчує у влади копійчину.