Із початком повномасштабного вторгнення в українців сформувались особливі стосунки з пам’яттю. Перейшовши межі болю, ми могли б прагнути забути цей жах якнайшвидше, натомість постійно рефлексуємо про те, як нам пам’ятати. Ми могли б заніміти і втратити здатність відчувати і співчувати комусь окрім власних страждань. Натомість відбувається протилежне: ми намагаємося бути чутливішими до болю інших — зокрема й жертв із попередніх епох.
Читайте також: Подорож втраченим, але не забутим: «Контурні карти пам’яті»
29 травня в Мистецькому Арсеналі відкрився виставковий проєкт «Ландшафт нашої пам’яті» Ґабріели Булішової та Марка Айзека — міждисциплінарна мистецька ініціатива, присвячена дослідженню «розсіяного Голокосту» («Голокосту від куль»). Проєкт вшановує пам’ять тих, хто загинув не в концтаборах, а в рідних містах та поблизу них. Митці прагнули подолати забуття невідомих жертв і повернути їм імена й історії. Центральним елементом є портрети жертв, виконані в техніці антотипії з використанням рослин і квітів, зібраних на місцях масових убивств. Цей метод символічно поєднує пам’ять про загиблих із самим ландшафтом трагедії, адже фотоемульсія містить часточки рослин із місць поховань. Окрім портретів, виставка включає колажі «дерев-свідків», створені аналоговою камерою часів Другої світової війни з аудіозаписами внутрішніх процесів дерев; водограми з рухом річкової води, що омиває поховані тіла; люменні відбитки, що символізують унікальність кожної жертви; та відеозвукову інсталяцію, яка документує відвідування місць трагедій. Митці підкреслюють тісний зв’язок між екоцидом та геноцидом, особливо актуальний у контексті сучасної російсько-української війни.
Митці Ґабріела Булішова і Марк Айзек
У межах Книжкового Арсеналу відбулася розмова «Портрети покликані із зараженої землі: Про виставку “Ландшафт нашої памʼяті”» за участі митців Ґабріели Булішової та Марка Айзека, а також дорадниці проєкту Наташі Чичасової, перекладачки Роксоляни Свято та за модерування арткритикині Катерини Ботанової.
«Як нам в Україні посеред монструозного поруйнування ландшафтів російською війною зараз, пам’ятати і про ландшафти попередніх війн і трагедій — Другої світової, Голокосту тощо, тощо?» — прокоментувала подію Олеся Островська-Люта.
Читайте також: Отруєні українські пейзажі. Хрести в Бучі та в Биківні майже однакові
Через повномасштабне вторгнення перший етап проєкту відбувався в Польщі, де були напрацьовані певні стратегії. Ґабріела Булішова розповіла про розуміння мистецтва як інструмента дослідження. За її словами, їх із колегою надихали висловлювання Мартіна Поллака про «отруєні пейзажі», і метою було відновити імена та, за можливості, історії загиблих. У цей час розповідь перервало оголошення з гучномовця: «Мамо, знайшли вашого сина, зараз він на стенді такому-то», — промовисте нагадування про важливість кожної історії й кожної долі.
Марк Айзек говорив про непростий вибір матеріалів для проєкту, про переклад між мовою природи та мовою людей, між минулим і теперішнім (що пасує фокус-темі цьогорічного Книжкового Арсеналу — «Все між нами — переклад»). Митець зазначив, що їхній проєкт поєднує екологічну та природну чутливість з осмисленням геноциду як соціального явища.
Переглянути цей допис в Instagram
Переклад локалізованої в часі та просторі трагедії на універсальну мову природи, зрозумілу всім, дає змогу говорити про речі, котрі відгукуються кожному. Художники збирали рослини та квіти, намагаючись передати свої емоції, а також проводили архівні дослідження та шукали фотографії. Марк Айзек підкреслив, що реальна людська трагедія постає завдяки цьому дуже живою. Він пояснив, що рослини, які виросли із землі, де загинули люди, на молекулярному рівні несуть їхню присутність і ніби свідчать. Художник наголосив, що робота з відновлення правди та пам’яті потребує значних зусиль — як етичних, так і креативних. У цьому контексті Айзек згадав статтю семи міністрів закордонних справ про важливість для європейців пам’ятати жахи ХХ століття для кращого розуміння сучасних загроз.
Читайте також: Міністри закордонних справ про запобігання Третій світовій через уроки Другої світової
Цей проєкт резонує з роботами сучасних українських художників, багато з яких говорять з аудиторією про війну й використовують художню мову рослин, ґрунту, ландшафту. Наприклад, можна згадати серію робіт Каті Бучацької «Гостомельська червона», «Мощунська умбра», «Горенська вохра»: для фарби художниця назбирала землю з деокупованої Київщини, нагадуючи про матеріальність мистецтва та біль втрат кожного містечка й селища. Ще один приклад — «Тіні землі» Анни Звягінцевої, котра міркує про заплутані тіні геноцидів минулого й теперішнього, котрі накладаються одна на одну та робляться ще чорнішими. Втіленням цього для художниці є дерева, посічені осколками, які були свідками катастроф і нагадують зранені людські тіла.
Роботи Каті Бучацької
Марк із Ґабріелою у своїй творчості намагаються підбирати універсальні метафори, які добре зчитуються навіть для тих, хто далекий від знання історичного контексту, а водночас не сприяють ретравматизації тих, для кого це особиста родинна історія. Від 2022 року багатьом важко сприймати мистецькі твори, які напряму відображають сучасність, і в цьому контексті виправдано говорити про сучасне через минуле. Тож і мистецькі стратегії пам’ятання про Голокост можна інтегрувати в комеморативні практики щодо нинішньої російсько-української війни.
Читайте також: Війна як місце пам’яті
Наташа Чичасова привернула вагу до усвідомлення крихкості та зникомості всього, що нас оточує. Війна показала, що звичний з дитинства ландшафт може бути втрачений будь-якої миті й ніколи не буде повернений остаточно — через мінування земель, отруєння річок, руйнування будівель. Знов і знов митці порушують тему крихкості ландшафту і зміни відносин між людиною й землею. Квінтесенцією турботи про землю стають відео з розмінуванням полів українськими військовими. Наташа Чичасова підкреслила, що для українців нині земля — це не просто ресурс, а щось значно більше, частина їх самих, яку намагаються відібрати. Тож рідний ландшафт постає не тлом, а головним героєм.
Роксоляна Свято зазначила, що добре знала Мартіна Поллака, чиї книжки так відгукнулися в Україні, а надто після 2022 року. Вона розповіла, що нещодавно перечитувала тексти для вечора пам’яті Поллака, і вони говорили з перекладачкою Поллака Нелею Ваховською про концепт «отруєних пейзажів». За її словами, прочитання цих текстів змінилося, оскільки раніше вони сприймалися суто в контексті Другої світової війни та незручних, до кінця не осмислених і віддалених у часі тем. Адже й пейзаж — це про позаперебування, щось зовнішнє щодо суб’єкта, котрий споглядає. А з 2022 року ці тексти й концепти почали сприйматися крізь призму українських ландшафтів, які є продовженням самих українців і болять як фізичне тіло. Втрачаючи дім, люди втрачають частину себе.
Олеся Яремчук, репортажистка, яка спілкувалася з Мартіном Поллаком в останні роки його життя, запитувала його думку про те, як сьогодні, коли в Україні є свої «отруєні ландшафти» на кшталт Ізюма, не відсувати на другий план і тих давніх трагедій. Поллак, попри хворобу, з 2022 року організовував заходи на підтримку України в Австрії. Дослідник не вважав, що сьогоднішня війна має бути виправданням для забуття минулого. Для нього насамперед йшлося про людей і їхні історії, які необхідно вирвати в забуття знеособлених ландшафтів масових злочинів. Він вважав, що пам’ять не існує абстрактно, вона прив’язана до імен та доль, і дуже важливо ці імена відновлювати. Не можна просто виключати всю пам’ять про Другу світову війну, навіть якщо сьогодні болить щось інше.
Читайте також: Український погляд на Другу світову війну. Віталій Нахманович
Катерина Ботанова підсумувала, що художники несуть велику відповідальність перед пам’яттю та аудиторією, щоб нагадувати, але не ретравматизувати. Вона запитала, як тримати у фокусі мистецтва і теперішнє, і минуле, вибудовуючи між ними ціннісні зв’язки.
Наташа Чичасова відповіла, що для неї це питання про говоріння, про важливість синхронізації того, для кого і про кого ти говориш, інакше можна втратити емпатію.
Наташа Чичасова, Роксоляна Свято, Ґабріела Булішова, Марк Айзек, Катерина Ботанова
Роксоляна Свято згадала Катю Єгорушкіну та її поняття презумпції вразливості, наголосивши, що ми не знаємо, який досвід пережила кожна людина, тому це має враховуватися в кожному акті комунікації.
Ґабріела Булішова зазначила, що людські межі розуміння історії такі, що ми не можемо вибудувати інших стосунків, ніж ті, які маємо щодо живих людей. Цитуючи Юліана Тувіма, мисткиня підкреслила, що в пам’яті про Голокост йдеться не лише про євреїв, а про людську свідомість та відповідальність загалом, адже все це живі люди, які любили й хотіли жити, — про них не можна говорити мовою безіменної статистики.
Читайте також: Ніколи не досить. Чому важливо говорити про репресії
Марк Айзек додав, що це стосується не лише людей, а й ландшафтів. Він також згадав про важливість спільної роботи тих, хто працює з минулим, і тих, хто увічнює сьогодення. Такий підхід сприятиме пам’яті крізь час і вбереже від забуття.
Катерина Ботанова нагадала про «архівний поворот» у мистецтві ХХ століття та про те, як українські художники почали свідомо ставати архівістами, порушуючи питання про роль художника як творця, а не лише відтворювача досвідів. Наташа Чичасова додала, що для українських художників після 2022 року стало важливим включати власний досвід у творчість, і художник більше не є абстрактною особою. Вона відзначила залученість як творця, так і реципієнта, а також переосмислення «архівного повороту» з погляду документування власних історій. На прикладі окремих художників помітно, як змінюється мова: від документування до глибокої рефлексії про особисті відчуття в моменті загрози. Наташа Чичасова також зазначила, що через екоцидність війни українці стають більш зрозумілими за кордоном, оскільки земля є спільним домом, і говорячи із цієї перспективи, ми знаходимо більше розуміння.
Насамкінець, Роксоляна Свято відповіла на питання про зміну мови з досвідом повномасштабного вторгнення, зазначивши, що ставлення до певних понять, гострих у 2022 році, тепер стає більш дистанційованим. А метафори, які раніше сприймались як безпечна зона для абстрактного мислення, сьогодні набули буквальної ваги, і речі, про які можна було говорити метафорично, тепер доводиться називати прямо.