У наш нігілістичний час, коли ніхто нікому не вірить, говорити про «совість нації» якось не прийнято. Хіба що ця совість прийде до вас у дім і сама розкаже, де раки зимують. У випадку Адама Міхніка, головного редактора польської «Газети виборчої», відкрутитися від його присутності десь у вашому просторі дуже важко. Навіть якщо ви ненавидите цю газету, не передплачуєте, не купуєте і навіть не дивитеся на розкладки з нею, вам розкажуть про те, що «той Міхнік» цього разу вигадав, такі самі ненависники, як і ви, тільки з радіо, телебачення чи конкурентних «Виборчій» видань, позаяк у польських медіа не вважається злим тоном згадати про конкурента і полити його принагідно свіжою порцією дискусійного лайна.
За цьогорічним рейтингом журналу «Пшегльонд» Міхнік потрапив, не дивуйтеся, на… 29-те місце поміж упливових поляків. Чому так далеко, запитаєте ви? Відповідаю словами рейтингу: «Мало хто у Польщі так значимо спричинився до демаскування та розбивання «качинізму» (ідей та помислів братів Качинських. – Тиждень). А проте теоретично він веде життя рантьє. Не керує «Газетою виборчою», присутній там лише як англійська королева, не забігає на каву до прем’єра. Зате тримає за горло душі ІІІ Річпосполитої і польської інтелігенції». Сьогодні Міхнік лише задає тон своєму дітищу, займаючись інтелектуальною працею на своїй дачі та роз’їжджаючи своєю «родинною Європою». В Європі має чимало однодумців, передусім із ліберального табору. Перша поїздка у вільний від комунізму світ розпочалася для 18-річного Адама у західноберлінському домі українського історика та публіциста Богдана Осадчука. З Берліна, Мюнхена і Парижа Міхнік повернувся додому переконаним дисидентом до панівного в ПНР ладу.
Парадоксальним чином чимало з тих людей, із якими молодий Міхнік проходив свої тюремні університети, потрапили нині у жорстку до його поглядів опозицію. Передусім ідеться про братів Леха і Ярослава Качинських та їхню партію «Закон і справедливість». Річ у тім, що Міхнік після звільнення Польщі від комуністичних оков дозволив собі не бути, говорячи українською, «націонал-демократом», як і не підкорився ультракатолицькому баченню розвитку нової Польщі (не будував «єдиної помісної польської церкви», бо цього не вимагав той самий Іван-Павло ІІ). Справжнім «ліваком» Міхнік не став, хоч усіляко підтримував появу на політичній мапі саме польської лівиці.
Понад те, він закликав подивитися реалістичніше на минуле під ігом комуністів та віднайти в ньому свої позитиви. Щось подібне намагався представити Анджей Вайда, впроваджуючи у свій фільм «Катинь» образ директриси училища мистецтв, яка до колишніх антикомуністичних партизанів з Армії Крайової хотіла донести меседж: головне – вижити, головне – перечекати. Адам Міхнік вижив не для того, щоб будувати націоналістичну Польщу, він вижив для Польщі європейської, цивілізованої. Він категорично проти люстрації задля люстрації, коли, витягуючи 80-річного колишнього військового диктатора Польщі Войцеха Ярузельського на судилище, забувається його заслуга в безкровній передачі влади під час круглого столу в 1989-му. Тому він має повагу не лише тверезо мислячої інтелігенції, яка до сучасної незалежної Польщі потрапила не з неба, а саме з ПНР, а й колишніх супротивників із табору комуністів. Один із них, співголова комісії з політичних реформ під час круглого столу Януш Рейковський, запитує риторично: «Скільки хоботів має слон Міхнік?» Вочевидь, стільки, щоб трубити тими хоботами про стільки трактувань «польськості», Польщі толерантної та відкритої, скільки буде потрібно для представлення її граней у новій Європі.
Адам Міхнік і колектив «Виборчої» вибрали справжній «третій шлях», яким в Україні лише полюбляти маніпулювати назвами на кшталт «третя сила». Це не вибір між, з одного боку, Росією та комуністичним минулим, а з іншого – виміряною українською Україною у складі Євросоюзу. Ми, у 1991-му переступивши свою межу слідом за «оксамитовими революціями» країн Східної Європи, не зрозуміли, що воювати з вітряками минулого – марна справа, оскільки воно залишилося перед 24 серпня. На жаль, тодішні українці розчепірилися поміж образами на совєтськість і відсутністю концепцій нової українськості. Пане Адаме, запрошуємо в Україну частіше!