Питання про російський лібералізм у його ставленні до національних проблем російської, радянської та нинішньої чекістської імперії є справді дуже актуальним. Бо, час від часу заступаючи місце при владі своїх радикально-реакційних колег, російські ліберали не демонструють бажання та рішучості принципово змінити імперську парадигму історії країни. Саме тому єльцинська відлига була лише перепочинком перед початком імперської реставрації Путіна.
Справді, зовнішньо російські ліберали суттєво відрізняються від націонал-шовіністів, бо здебільшого справляють враження пристойних людей: вони, як правило, добре освічені, знають про модні західні інтелектуальні процеси, виховані й уміють поводитися в добірному товаристві. Також особливо добре вирізняються на тлі російських імперсько-фашистських «мауглі».
Однак це відмінності кількісні, а не якісні. У головному, насамперед у ставленні до мети, вони не різняться, бо мета їх єднає, а роз’єднують методи, тактика, способи її досягнення.
Спільна для абсолютної більшості російських демократів і російських колонізаторів-реакціонерів мета — це збереження імперії (а нині її відновлення) в тій чи інший формі та продовження національно-імперського домінування над іншими народами на теренах від Кенігсберга до Камчатки й від Санкт-Петербурга до Кушки у царині політики, економіки, мови, культури, ментальності, військово-поліцейській і спецслужбістській сферах. І цей контрольований нині Кремлем геополітичний простір є, ясна річ, лише програмою-мінімумом…
Читайте також: Комплекси як капітал
Методи російських реакціонерів (консерваторів, монархістів, фашистів, комуністів, чекістів — тут мається на увазі належність не тільки до спецслужб, а й до специфічного стилю мислення та сприйняття світу, який останній шеф КГБ СРСР Вадім Бакатін називав «чекізмом») у досягненні спільної з лібералами мети є максимально жорстокими, брутальними та кривавими.
Методи лібералів, що також не мислять себе поза імперією росіян, але хочуть, щоб вона мала реформоване, модернізоване та пристойне обличчя, м’якіші. Проте деякі константи їхнього світогляду чітко висловив далеко не ліберал Нікіта Міхалков: «Ми потребуємо союзу суверенних держав, який дасть змогу Росії залишитися в його центрі хоча б тому, що вона так чи інакше є центром». Міхалков відкрито про це сказав, а ліберали так думають, хоча й не завжди насмілюються це висловити. Вони прагнуть не так завоювати, як купити й підкупити. Однак і проти завоювань активно не виступатимуть. Російський ліберал Альфред Кох закликав геть усе в Криму купити, щоб там усе належало Росії, тоді, мовляв, буде все одно, який прапор там майорить.
Так і зробили. На початок 2014 року більшість кримських активів належала РФ та афільованим із нею структурам, проте це не зупинило Кремль на шляху агресії та окупації півострова.
Традиції російського лібералізму в його ставленні до України формувалися ще в імперські часи. Ці традиції у своєму розвитку пройшли кілька етапів відповідно до різних стадій українського національного відродження. Загалом таких стадій в історії будь-якого етносу, за чеським ученим Мирославом Грохом, може бути три. Перша — етнографічна (в Україні вона припала на першу половину XIX століття), коли народ переживає не найкращі часи, громадська активність доволі мізерна, а національні прояви доволі слабкі. Саме в такий період поодинокі ентузіасти, всупереч ситуації національного «сну», побоюючись, що народ може й не прокинутися, починають збирати артефакти його історії, культури, етнографії, фольклору тощо. До етнографічної стадії українського руху російська ліберальна громадськість ставилася цілком співчутливо, в імперії завжди вистачало поціновувачів малоросійських пісень, сала й горілки. Ця публіка з поблажливим інтересом ставилася до малоросійських провінційних особливостей (а всі українські особливості в Російській імперії тлумачилися саме як провінційні, крайові, а не етнічні).
Друга — культурницька (в Україні вона припадає на другу половину XIX століття), коли досягнення етнографічної стадії пропонують широкому загалові, коли народознавчі знання з університетських кафедр, музеїв, редакцій повертаються до самого народу, коли початки літературної мови проникають у живе народне середовище. До речі, у Чехії цей другий етап національного поступу проявлявся в тому, що в майже геть німецькомовній Празі групи чеських студентів ходили вулицями й голосно, з викликом розмовляли чеською, щоб показати, що вона «ще не вмерла».
Культурно-просвітницький рівень проявів українства російська ліберальна думка сприймала вже з роздратуванням, упередженістю та скептицизмом як спрямований на поділ «єдиної» російської культури. Саме так це сприймав один із провідних російських лібералів кінця XIX і початку ХХ століття Пьотр Струве, який виступив речником боротьби проти української культури, що, на його думку, загрожувала імперській монолітності. Проте були ще й «ліберальніші» російські ліберали, які намагалися вирішити проблему, домовившись, звісно, з користю для імперії. Діаспорний професор Петро Голубенко писав про них так: «На відміну від погромників представники цього напряму шукали узгодження розвитку української культури з великодержавною єдністю Росії в компромісній формулі «єдності в різноманітності», звісно, за умови збереження гегемонного становища російської культури. Українській культурі відводилася в цій концепції роль провінціальної культури для хатнього вжитку простолюду та резервного джерела для зростання і розвитку панівної російської культури».
Читайте також: Заношена овеча шкура
Найбільше обурення російських лібералів викликала найвища, держано-політична стадія українського національного відродження. Навіть такий російський ліберал-українофіл (який написав чимало фахових розвідок з історії української мови і культури), як професор Алєксєй Шахматов, лише почувши про вимогу навіть не незалежності, а автономії України в складі Росії, гнівно вигукнув: «Nonpossumos!» (Ми не допустимо!»). Національне питання було й залишається своєрідним історичним прокляттям Росії. Адже, як висловлювався Карл Маркс, Росія — сукупність накрадених губерній, які доведеться повертати в час Суду. Ця імперія була ще більш клаптиковою, ніж Австро-Угорська. Можливість вирішення тієї проблеми російські провідники вбачали в тотальній русифікації всіх народів на теренах своєї країни. Ліберали були не проти (навпаки, всією душею за) русифікації, натомість проти насильства та звірства в процесі її здійснення.
У пізньорадянський період ліберали (зокрема, у дисидентських колах) Росії прагнули лібералізації та демократизації імперії, хоча імперії не піддаються таким трансформаціям, маючи набагато більше шансів розвалитися. У глибині душі деякі дисиденти дуже побоювалися, що їхня боротьба проти комунізму може розвалити «велику Росію».
Така подвійна позиція пояснюється тим, що, як писав діаспорний професор Олександр Мотиль: «Попри війну, репресії та злигодні, росіяни мали в СРСР привілей бути імперським народом. Росіяни становили етнокультурну базу і складали провідний персонал інституцій імперського ядра. Неросіяни, що потрапляли до еліти, асимілювалися, засвоюючи мову, культуру й ідеологію панівної етнічної групи. В економічній і культурній політиці перевага, природно, надавалася ядру. Звісно, росіяни також страждали, і не всі вони, ясна річ, жили так добре, як деякі узбеки, але Росія була економічною віссю планованої з центру системи, а російська мова та культура, хай і в дещо радянізованих варіантах, майже незаперечно панували на всій території СРСР. Але всі ці аспекти свідчать не про те, що «лихі» росіяни експлуатували «невинних інородців», а що логіка імперії, панівне становище в якій посідали росіяни, неодмінно спрацьовувала в історично типовий для імперії спосіб».
Читайте також: «Хороший росіянин»
Саме через ці обставини найліберальніші російські дисиденти намагалися за будь-яку ціну врятувати СРСР від природної загибелі. Наприклад, академік Андрєй Сахаров готував проект якихось демократичних штатів Євразії за зразком США, де, між іншим, усі штати позбавлені будь-якої етнічної визначеності.
Незважаючи на різність вихідних позицій, цей проект Сахарова перегукувався з ідеєю Владіміра Жиріновского скасувати всі національні автономії в Росії, поділивши країни на позанаціональні губернії.
Путін на це не наважився, але створив так звані федеральні округи, що мають звести нанівець національно-автономну державність чи принаймні суттєво її обмежити.
Нинішні російські ліберали лише формально й на словах визнають державність України, не втомлюючись створювати нові й нові проекти ще одного, тепер уже «правильного й справедливого», «об’єднання» України та Росії. Їхня позиція стала ще наочнішою після анексії Криму. Абсолютна більшість ліберальної громадськості РФ або підтримала її, або не виступила проти анексії. До речі, навіть суперліберальна російська партія «Парнас» — «Партія народної свободи» на чолі з Міхаілом Касьяновим зробила передвиборчий ролик, у якому Крим показується як російська територія. А ліберал Ілья Пономарьов (єдиний депутат Держдуми, який не проголосував за анексію) разом із лібералом Міхаілом Ходорковскім торочать щось про ще один «референдум» у Криму, без якого нібито його ніяк не можна повернути законному власникові…
Зрозуміло, що жодних позитивних надій на російських лібералів Україна покладати не може. Проте, поза сумнівом, краще мати справу з російськими лібералами, ніж із російськими фашистами. Ліберали навіть російського розливу — це таки менше зло…
Читайте також: Не сподіватися на «їхній» Майдан