Лагідна Феміда

Справа українця Івана Де­м’янюка привертає до себе увагу насамперед тим, що це якийсь юридичний феномен: людину судять уже майже 20 років, ніяк не можуть довести її провину, за цей час виправдовували, визнавали невинною й знову звинувачували. Дем’янюка підозрювали в тому, що саме він був охоронцем нацистського концтабору Треблін­­ка чи Собібор (свідки й прокурори плутаються), якого звали Іваном Грозним і який запа­м’ятався особливо жорстким ставленням до в’язнів. Сам Іван Дем’янюк стверджує, що був червоноармійцем-військовопо­лоненим і не має стосунку до «монстра», з яким його ототожнюють.

З допомогою Москви

Випробувати свої сили вирішила німецька Феміда, заявивши, що відкрилися нові обставини, знайшлися нові свідки. І знову найбільша проблема німецьких суддів, які чомусь вирішили, що це буде останній у Німеччині процес проти нацистських злочинців (із українцем у головній ролі), – це кричущий дефіцит доказів. Помітна заангажованість процесу надає йому відчутних рис інквізиційного судочинства. Очевидно, що нім­­ці незалежно від реальних обставин прагнуть будь-що засудити Дем’янюка.

Коли суд опинився в глухому куті, допомога прийшла (і це дуже показово) з Російської Федерації. В Рязані віднайшли 86-річну людину, котра заявила, що вона, подивившись телерепортажі з судового процесу, раптом упізнала в Іванові Дем’яню­­ку нацистського ката. Це свідчить про феноменальну пам’ять, адже новий свідок визнає, що бачив охоронця табору 67 років тому лише два рази випадково. Суд над українцем породжує багато запитань, зокрема, навіщо німецький Феміді все це так гостро зна­добилося саме зараз? Для чого це Німеччині як державі саме в той період історії, коли Україні відмовили в наданні плану досягнення членства в НАТО, коли йде шалена атака на Київ із боку відновлюваної «кремлівськими чекістами» східної імперії?

Намагання німецьких ЗМІ подати процес Дем’янюка як свідоцтво беззастережної боротьби сучасної ФРН проти нацизму викликають довіру не більше, ніж «антифашистський» пропагандистський екстаз Кремля на тлі численних портретів Сталіна, що планують повісити по всій Москві до 65-річниці перемоги в Другій світовій війні. У ФРН дуже полюбляють вихваляти процес денацифікації, що розпочався після 1945 року. Його подають як явище, що абсолютно викоренило нацистські ідеї на німецькій землі. На доказ цього наводять цифри: кількість судових процесів над нацистськими злочинцями, кількість заборон на професію для колишніх нацистських функціонерів, кількість ув’язнених тощо.

Своя сорочка

ФРН дуже активно каялася перед людством за нацистське минуле, й це добре. Але за пильнішої уваги перед спостерігачем постає картина не така переконлива, як її намагаються змалювати. Якщо заглибитися в реалії денацифікації на західних землях Німеччини, то можна побачити дивні речі, що суперечать антинацистському піару влади ФРН. Західнонімецькі студенти, які в 1960–1970-х активно протистояли політичній системі бундесреспубліки, пояснювали свою ультрареволюційність, крім усього іншого, лицемірством і цинізмом офіційного Бонна, зокрема в питаннях денацифікації. Отже, є сенс придивитись, а що ж насправді відбувалося з нацистськими злочинцями в демократичній Федеративній Республіці? Тоді, можливо, ми й справу Івана Дем’янюка побачимо під дещо іншим кутом зору.

Антинацистські судові процеси, починаючи з осені 1945 року до початку 1950-го, ініціювали й проводили не німці, а американці, британці й французи. Щойно ці судові справи передали німецькому правосуддю, як нацистські злочинці почали користуватися можливістю бути помилуваними, уникаючи таким чином покарання за справді жахливі злочини. У 1950-ті кримінальне переслідування нацистів у ФРН, як стверджує німецький історик Кристоф Классен, майже припинилось. У книзі «ІІІ Рейх: розквіт і крах імперії» він пише: «Враховуючи відносно високу кількість звинувачених (близько 196500), кількість засуджених, вирок щодо яких набув чинності, виявилась невисокою – 6500 (станом на 1 січня 2006 року), також як у більшості випадків і міра покарання». Німецька юстиція діяла щодо своїх нацистських співвітчизників за українською приказкою: «Свій як не заплаче, то бодай скривиться».

Ось, наприклад, Вернер Карл Рудольф Бест, обергрупенфюрер СС, який у 1939 році організовував у Польщі масові репресії проти польської інтелігенції. В 1958-му його визнали причетним до масових страт, а в 1969-му визнали винним у злочинах на території Польщі. У 1972 році польський уряд звернувся до керівництва ФРН із вимогою передати Беста Польщі як військового злочинця, організатора каральних ейнзатцгруп. ФРН відмовилася це зробити, посилаючись на поганий стан здоров’я Беста, а в серпні 1972-го його звільнили з-під варти. Поганеньке здоров’я не завадило обергрупенфюреру після звільнення прожити 17 років і померти на волі у віці 86 років. Ще один приклад: Курт Бехер, штандартенфюрер СС, помічник Генріха Гіммлера. У вересні 1939 року в складі кавалерійського штандарта «Мертва голова» брав участь у каральних операціях на польській території. Після 1945 року не тільки не поніс ніякого покарання, а був керівником Бременської біржі, мільйонером.

А Альфред Теодор Ернст фон Бомгард, групенфюрер СС, член Особистого штабу рейхсфюрера СС, один із організаторів нацистського терору в Україні, не лише не був після 1945-го покараний, але в 1961 році навіть став бургомістром міста Пріна. Заслужений на­цист-ветеран дожив у спокої та пошані до 85 років. Групенфюрер СС Вальдемар Вапенханс керував каральними операціями в Україні, здійснював екзекуції цивільного населення в Дніпропетровську й Кривому Розі. Після поразки Третього рейху спокійно отримував пенсію генерал-лейте­нанта та працював у фірмі, що торгувала кавою.

Не менш цікава й показова доля обергрупенфюрера СС Отто Вінкельмана. В Угорщині в 1944 році він керував арештами євреїв та їх депортаціями до концтаборів. По війні отримав генеральську пенсію і був головою Спілки колишніх офіцерів поліції. А обертгрупенфюрер СС Карл Фридрих Отто Вольф, який організував убивство в концтаборі Треблінка близько 300 тис. євреїв, по війні таки відсидів (із перервами) 10 років. Такий термін ув’язнення в цивілізованих країнах дають за навмисне вбивство без обтяжливих обставин однієї людини. Але вже в 1971 році Вольфа звільнили за станом здоров’я. Після цього слабенький кат прожив це 13 років.

Вільне життя

Обергрупенфюрер СС Вільгельм Карл Генріх Коппе. Керував депортацією поляків із території Вартенланда (Познань). Був головним ініціатором сформування концтабору Хелмно, де знищено 320 тис. людей. Очолював знищення єврейських гетто на території Вартенланда. Один із головних організаторів нацистського терору. Після війни жив у ФРН під прізвищем Ломан і працював у заводській адміністрації. 30 січня 1960 року був заарештований, розпочалася підготовка до судового процесу, однак у 1965-му справу проти нього припинено, а самого Коппе звільнено за станом здоров’я. Мабуть, колишній душегуб невимовно потерпав від нежитю, бо після звільнення прожив ще 10 років. Обергрупенфюрер Гюнтер Панке. 1939 року в Польщі керував каральним загоном, здійснював масові розстріли мирного населення і військовополонених. Таки ж відсидів по війні 5 років, а потім спокійно прожив ще 20. Ще цікавіша історія групенфюрера СС Пауля Хенніке. Він був одним із головних організаторів нацистського терору в Україні й масових депортацій євреїв до концтаборів. Після війни його за­арештували, судили, але виправ­­дали: виявляється, групенфюрер усе робив правильно.

Старший лейтенант (обер­штурмфюрер СС) Герберт Андорфер. Служив в ейнзатцгрупі «Аграм», у січні 1942 року став комендантом концтабору Зай­місте (Белград), де керував нищенням сербських євреїв у газенвагенах (душогубках). У 1969 році земельний суд Дортмунда засудив оберштурмфюрера за участь у вбивствах євреїв аж на 2,5 роки тюремного ув’язнення. Ще один цікавий діяч – гауптштурмфюрер СС Ганс Бейєр. Доцент вищої школи педагогічної освіти, доцент Берлінського університету. В складі зондеркоманди 4-А був причетний до акції знищення польської професури Львова (тієї самої, що тепер не лише російські, а й деякі німецькі історики намагаються приписати українським націоналістам). Після війни з 1947 року працював прес-секретарем євангелічного церковного управ­ління в місті Кіль. Від 1951 року професор Вищої педагогічної школи у Фленсбурзі. Цікаво, чи не ділився він зі своїми студентами досвідом, набутим у Львові?

Штандартенфюрер СС Валь­­тер Блюме, командир зондеркоманди 7-А. Керував масовими розстрілами. Покарання? 5 років ув’язнення… Оберштурмбанфюрер Отто Бродфіш, командир ейнзатцкоманди, яка масово нищила населення Білорусі. Під безпосередньою орудою Бродфіша станом на 14 листопада 1941 року було розстріляно близько 28 тис. людей. Просидів цей масовий кілер 8 років у німецькій в’язниці, вийшов на свободу й помер через 24 роки після звільнення у віці 91 року. Не випадково деякі жертви Голокосту, котрі пережили це жахіття, заявляли, що судові процеси нацистських злочинців у ФРН нагадували їм комедію й знущання з пам’яті жертв нацистського терору.

Комедії на трагедіях

Стосовно судових комедій: штурмбанфюрер СС Еріх Деппнер, відповідальний за вбивство 65 радянських військовополонених, а також за депортацію в табори й знищення 11 тис. голландських євреїв. Саме за його наказом у Голландії в серпні – вересні 1944 року стратили без суду 450 бійців Опору. По війні працював у західнонімецькій розвідці. Однак злочини Деппнера були настільки очевидні, що довелося інсценізувати судовий процес. Процес тривав із 20.01.1964 до 22.01.1964. Наслідок – звільнення від покарання.

А ось оберштурмбанфюрер СС Йоахим Доймлінг. Служив у гестапо й командував ейнзатц­командою. 26 червня 1967 року був заарештований поліцією ФРН за звинуваченням у масових убивствах євреїв і поляків. На початку 1969-го визнаний винним у загибелі 3 823 осіб і засуджений Берлінською судовою палатою до страти. Вирок виконано не було, а потім Доймлінга звільнили за станом здоров’я. «Погане здоров’я» не завадило йому померти у віці 97 років.

Нарешті, про справді комічну справу, хоча за цією «комедією» знищені життя тисяч людей. Модест Леонард Корф, гауптштурмфюрер СС. Керував депортаціями євреїв із Франції. Після війни, уникнувши відповідальності, вступив у ФРН на державну службу в Міністерство фінансів. Але в 1977 році німецький суд почав розгляд справи Корфа. В тому ж таки році суд виправдав Корфа на тій підставі, що кадровий гестапівець, офіцер СС не знав про причини депортації євреїв…

Ідеться про сотні, тисячі випадків, і це не випадки, а закономірність. Ось і хочеться запитати: то була глибока, докорінна денацифікація чи веле­­тен­­ська піар-кампанія, покликана спри­яти виведенню «своїх» злочинців із-під удару міжнародного правосуддя? Й чому останньою крапкою, чи то радше знаком оклику в цій кампанії має стати Іван Дем’янюк? Схоже, щоб переконати світ, що робіт­ник-українець, рядовий війсь­ково­полонений-червоноар­­мієць був головним «Ейхманом», винуватцем усіх злочинів нацистської Німеччини, а зовсім не отари фюрерів СС, що так затишно влаштувалися, було в бундесреспубліці не без допомоги німецької Феміди.

Насправді ж цей сумнівний процес може привернути увагу громадськості до справжнього характеру широко розрекламованої офіційною владою ФРН денацифікації. Й тоді постане питання: а чи в усіх випадках ФРН має моральне право навчати інші держави і нації, зокрема Україну, ідеалів демократії, прав людини та громадянського суспільства? Чи все так чисто за лаштунками нової демократичної Німеччини?

В’ЯЗНІ БУХЕНВАЛЬДУ. Навряд чи засуджені за знищення цих людей утримувалися у подібних умовах

ДУШОГУБ. Карл Фридрих Отто Вольф відповідальний за знищення 300 тисяч варшавських євреїв у Треблінці,
після звільнення прожив ще 13 років

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ФЕНОМЕ­НАЛЬНА ПАМ’ЯТЬ. Алєксєй Вайцен, колишній в’язень Собибору твердить, що упізнав Дем’янюка по телевізору