Лабіринти прекрасного

Ярмарки досягнень вітчизняного мистецтва конче необхідні, якщо ми воліємо називатися розвинутою європейською державою і прагнемо створити цивілізований арт-ринок.

 

Уже перша загальноукраїнська виставка-ярмарок, що проходила минулого року в Українському домі, попри певну організаційну недолугість та концептуальну сирість, мала чималий успіх. 10 днів вернісажу дали змогу відвідувачам як насолоджуватися художніми творами, так і обирати роботи на власний смак. Загалом «Арт-Київ» підтвердив очевидне: такі імпрези не просто цікаві усім: художникам, галеристам, глядачам — без них нормальне спілкування учасників процесу, що називається contemporary art, не можливе.

 

В арт-тенетах 

Відчувши смак до жовтих майок лідерів — хто перший встав, того і капці, організатори «Арт-Києва», який вони проголошують першою в країні акцією такого штибу, що є, перепрошую, певним перебільшенням, вирішили закріпити успіх. Ці мужні люди почали готуватися до наступного ярмарку щойно було розібрано попередню експозицію. Вони врахували критичні закиди та іронічні спльовування і знайшли сили, а в інших гроші, щоб створити принципово іншу структуру заходу. Здійснили, так би мовити, стратегічний перехід від базару до форуму.

 

Декларувалася відмова від участі окремих художників із персональними експозиціями, аби провести якісно інакший відбір галерей-учасників, щоб запобігти відвертому салону (а воно лізе й лізе) і прорубати своє вікно в Європу, залучивши задля незайвого престижу закордонних гравців на арт-полі. «Арт-Київ — 2007» з 1 до 10 листопада відкрив обійми не лише вітчизняним, але й американським, литовським, російським, чеським художникам. Репрезентовано 9 спецпроектів у окремих залах, а виставкові площі загарбали всі ресурси Українського дому — під дах включно із горищем.

 

Бажання розмаху наявне, проте куті меду передали. А ложкою, що сторчма стоїть у цій страві й не може поворухнутися, відчуває себе пересічний відвідувач. Потрапляючи на другий поверх, з якого, власне, стартує основна експозиція, у нього починає «метафізично поморочитися в голові». Тут — вхід до лабіринту, в нетрях якого мимоволі ввижається кровожерний Мінотавр. Прекрасне засмоктує, а випльовувати не поспішає. Учасників цьогоріч так багато, що у плетиві боксів «з картинками» заплутатися напрочуд легко. На територію якої галереї ви у певний момент потрапляєте і яка виставка насправді представлена цим, а не іншим учасником, до снаги розібратися лише втаємниченим. Тим, хто знає в обличчя і галерейників, і митців. Людина з не надто міцною психікою тетеріє і хвилин за десять полишає спроби хоч щось до ладу роздивитися, а головне — сприйняти. Калейдоскоп. Прекрасне тримається на смерть, щільними лавами у кілька шарів.

 

 

Якщо ви все ж таки прагнете ухопити нитку Аріадни й пензлюєте ярмарком, завертаючи навмання у бажанні дійти до суті, то, врешті-решт, починаєте таки щось бачити. Зокрема, тенденції. Можна довго торочити про випадковість успіху Євгенії Гапчинської, про кітчевість і відверту кон’юнктурність її солодкавих «янголяток» та «наполеончиків», але у комерційній перемозі мисткині сьогодні не сумніваються навіть її відчайдушні опоненти. Не мати кількох «гапчинських» на стінах пентхаусу у певних колах вважається рагульством. Відкриття грошемісткої ринкової ніші одразу притягує різну дрібну сволоту, яка розмірковує в термінах «а чим я гірший за цю дурепу?»

 

У будь-якого успішного художника завжди є послідовники — тоді це школа, є відверті епігони — тоді це мода, але плагіат як мистецька течія — такого ще на наших теренах не було. Ми вже пережили навалу «купальниць», розкіш «сірєні» й академізм «портретів із конячками» а ля Крамской. Цього року гору над здоровим глуздом взяв «к’ют» (від англійського «cute» — гарнюній).

 

Він стирчить і вишпортується з усіх кутків. І що найзагадковіше, незважаючи на те, що подібні шедеврики мають розчулювати до сліз і мати певне джерело в авторовій душі, український «к’ют» — витвір виключно чоловічих рук. Зійшов мужик на пси заради грошей. Зворушливі личка, підкочені оченята, лукаві посмішки — від надміру солодкого починається гикавка. Не оминула ця пошесть навіть скульптуру. Як приклад — чарівне дівча у бронзі Олександра Рідного. Шарман.

Хімічно чистим «к’ютом» нині просякли навіть такі крицево незламні напрями, як квазіреалізм і псевдокласицизм, які завжди тхнули салоном. Споглядаючи роботи, припустімо, Леоніда Гопанчука чи Володимира Харченка, розчулюєшся до нудоти. Та серед цих кондитерських шедеврів є свої «троянди на торті». Творіння Дмитра Крутоуса вже відверто лякають. Його жахливі «мальвіни» та «червоні шапочки» — гібрид Євгенії Гапчинської та раннього Владислава Шерешевського. Як результат маємо новий субжанр — «хорор-к’ют». Проймає й лякає водночас.

 

 

Щодо відсутності персональних експозицій свого слова організатори не дотримали. Але майстерно замаскували індивідуальне буття художників красивим терміном «спецпроекти». В окремих залах розташувалися знані в країні й у світі монстри сучасного арту. Оксана Мась зі своїми залакованими до куленепроникності полотнами. Тіберій Сільваші й Анатолій Криволап з доньками — у демонстрації мистецького порозуміння батьків та дітей. Ігор Гайдай із фотовиставкою «Разом.ua».

Можна любити, визнавати або зневажати цих авторів, але назвати їхні експозиції «проектами» язик не повертається. Проект передбачає чітку концепцію, промовисту інтерактивність та певне ідеологічне продовження на іншому щаблі сприйняття. Якраз цього і не спостерігалося — наявні окремі протилежні за якістю виставки. Якщо нагода зустрітися із кольоровим дивом Сільваші — це вже подарунок, то дратуюча своєю зарозумілістю презентація «письма» литовця Сігітаса Станюнаса («Маскі Сєрєбряного вєка») або візії нової фаворитки організаторів Олександри Жумайлової-Дмитровської («Вулиці. Вектор — «Київ — Амстердам») залишають по собі тільки здивування. Як казала одна кіногероїня: «У наш час художник не може працювати стихійно, він повинен знати, що увічнювати». Додамо — і для кого. Поки що в «Арт-Києва» з поняттям «проект» великі непорозуміння.

 

Враховуючи ситуацію, ярмарком краще пересуватися з особистим мистецтвознавцем. Інакше не розібратися — надто густа «кутя» вийшла. Все перемішалося на одній палітрі, й критерій «подобається — не подобається» залишається провідним. Ні, це не погано, так і має бути, якби ще був наявний вихований у масах смак. Та це наразі ідеалізм. Смак виховується роками або передається як спадок.

 

 

Найголовнішіший зиск із таких акцій — явлення широчезного спектру того, що називається арт-процесом: від рожевих солодких «дуп» до витончених естетських вправ. На жаль, салон сьогодні як не перемагає, то забиває своєю соковитістю. Але рано чи пізно процес сорбції добереться і до мізків. Це неминуче. Важливо інше: «Арт-Київ» від початку виправдав своє призначення щодо промоції молодих художників і відкриття в культурному середовищі України нових імен. Зокрема, Аліни Максименко, яка стала мало не «зіркою» минулорічного форуму. Ії не просто помітили — вона, як то кажуть, прокинулася наступного ранку знаменитою. Шалений успіх у пересічного покупця і, головне, у зарубіжних баєрів вивів Максименко за останній рік у ряд вітчизняних митців, чиї роботи розпродаються, ніби гарячі пундики. Відповідно, зросла і вартість її полотен.

 

З іншого боку, «Арт-Київ» — правдиве люстро всіх проблем мистецької сфери і ринку. Красномовний приклад — присутність одних і тих само прізвищ в експозиціях різних галерей, незважаючи на їхню, галерей, концептуальну орієнтованість. Прагнучи прибутку, український художник має носитися, як заєць, і тицяти свої витвори всюди, де можливо. Тому що в нас немає чіткої роботи продавців із авторами — коли художник стає, так би мовити, «власністю» якоїсь галереї: вона укладає з митцем контракт і бере на себе зобов’язання повністю «вести» його (виставки, реклама, промоція на міжнародних арт-форумах). Поки що, як сформулював метр вітчизняного живопису — Сільваші, в цій царині у нас спостерігається повна циганщина. «Підходь, не скупись — і купуй живопись». Сподіватимемося на краще. Хіба ми, їжаки, не коні? Далі буде. Цікаво, яке?